Діло було в 2017 році. Вирішили ми з чоловіком поїхати за кордон, ні не відпочивати, і не на тиждень. Ми молоді викладачі й отримали вельми привабливу пропозицію: поїхати на 3 роки до Китаю і попрацювати там.
— Це наш шанс заробити на своє житло, – сказала я чоловікові, – давай не будемо відмовлятися.
Чоловік теж був за. І іншу країну побачимо, і грошей заробимо. Адже весь той рік, що ми одружені, ми винаймаємо житло. Так вирішила я, бо жити зі свекрухою було неможливо.
Алла Вікторівна не скандалістка, просто ще в перше знайомство з нею я зрозуміла: свекруха дуже любить свого сина, надмірно його опікується, будь-яка невістка буде їй не до двору, бо гідної її синочка жінки, не існує в природі.
Уже на етапі подачі заяви в РАЦСу почалися проблеми. Нареченому дзвонила мама серед ночі, а жили ми вже разом на орендованій квартирі. Мама нафантазувала, що відчувала скору кончину, і вимагала, щоб син примчав і встиг із нею попрощатися.
— Вона ревнує, – пояснив чоловік, – я пізня дитина, та ще й єдина. Її можна зрозуміти, невідомо ще, як ти сприймеш невістку, якщо в нас буде син.
Алла Вікторівна стала мамою після 30-ти років, до цього вона кілька років лікувалася, тому що, як сказали лікарі – не могла мати дітей. Чоловік покинув її, коли моєму Кості був рік.
— Ти забула про себе, про мене, про все на світі, – сказав батько Костика, – я знайшов жінку, яка буде мене любити і розуміти.
Відходу чоловіка свекруха, на мою думку, навіть не помітила, адже в неї було головне: син. Після розлучення вона викликала до себе рідну старшу сестру, та була незаміжня, своїх дітей у неї не було.
Костика вони ростили вдвох. Гуртки, секції, репетитори, правильне харчування, найкращі іграшки, гарна освіта. За все це можна сказати величезне спасибі. Тільки до 28 років у Костика не було ніякого свого життя.
Усі його друзі перевірялися мало не в лікарів щодо можливих інфекцій, якщо син починав зустрічатися з дівчиною, мама з тіткою негайно знайомилися з її сім’єю і з’ясовували всі таємниці обраниці.
Дівчата зливалися. Мені пощастило, я родом із Запоріжжя і півтора року Костя не повідомляв мамі нічого про наші стосунки. А коли ми подали заяву, то й довелося розсекретитися. Костя мужньо витримав істерики мами і тітки, Ірини Вікторівни.
За роки, що ми прожили разом, свекруха приходила до нас кілька разів, тужливим поглядом озирала наше знімне родинне гніздо і заводила розмови про переселення до неї:
— Як ви можете так жити? – ледь не плакала мама чоловіка. —У ванній невідомо хто мився до вас, меблі старі, ще невідомо, що з проводкою, раптом пожежа? І взагалі, переходьте до нас, у нас усі умови і ми не будемо заважати.
Мені було обіцяно, що мама й тітка житимуть в одній кімнаті, ми з Костею в іншій, ніхто не буде до нас лізти.
— А коли у вас підуть діточки, – додавала свекруха незмінно, як останній аргумент, – то буде кому за ними доглянути. Ми з Іришею все зробимо.
Я не погодилася. Я приблизно уявляла, що це буде: будинок і три господині, а центр всесвіту Костик. До того ж дітей ми поки що не планували. Відбивши всі атаки на нашу свободу й окреме проживання, ми з чоловіком і отримали цю пропозицію.
— На 3 роки! І куди? – билася в риданнях Алла Вікторівна, а Ірина Вікторівна їй підтакувала, – Там усе чуже, їжа, люди, клімат. Я знаю, що, якщо ви поїдете, я не дочекаюся вашого повернення.
Шантаж, спроби маніпуляцій, стогони про те, що це я, віроломно забираю в них скарб. Усе було. А за тиждень до відльоту свекруха з сестрою напросилися до нас на прощальну вечерю.
Я все приготувала, ми цілком мирно посиділи за столом. Свекруха прикладала хустинку до очей, але не ридала і вже не відмовляла нас від поїздки. Чому, я зрозуміла трохи пізніше.
За день до вильоту ми пакували останні речі. Частину з них ми мали відвезти до свекрухи, частину взяти з собою. Наші закордонні паспорти лежали в комоді разом. Але тепер там виявився тільки мій.
— Зрозуміло, – сказав Костя, – не скигленням, так тортурами мама вирішила залишити мене вдома.
— Ти ж не дозволиш цього? – запитала я чоловіка.
— Ні, звісно, справа вирішена, – відповів Костя, – зараз поїду до мами, закину речі й відвоюю назад свої документи.
Чоловік викликав таксі, відніс вниз сумки й поїхав. А я залишилася чекати і збиратися. Костя все не їхав. Я зателефонувала, а слухавку ніхто не взяв. Була вже ніч, виліт об 11 ранку. Я взяла таксі й поїхала до свекрухи.
— Костя ліг спати, – відповіла мама чоловіка, – він утомився. І ще. Він нікуди не поїде. Нічого, виплатить неустойку і з роботою все владнається.
Я голосно гукнула чоловіка на ім’я, він вийшов зі спальні.
— Киця, може й справді, ну його, цей Китай, – почав мене вмовляти чоловік, – мама з тіткою залишаються тут зовсім самі, а вони вже не такі молоді та здорові. Ми думали тільки про себе, але ж я їм дуже зобов’язаний.
Я запитала тільки про те, чи остаточне це рішення? Отримавши ствердну відповідь, я розвернулася і пішла. Мені треба було ще заново укласти валізи, тепер уже тільки з моїми речами.
Я полетіла одна. Працюю вже 7 років. Костик намагався мені дзвонити і писати, що, коли я повернуся, ми знову будемо разом.
Але в мене свої плани. Було розлучення. Я продовжила контракт. Мені тут подобається.
З любовью з Китаю.
