Наталка дрібно кришила цибулю до котлет і крадькома позирала у вікно. Вона бачила, як Сашко вже хвилин п’ятнадцять стоїть біля під’їзду і про щось напружено розмірковує. Махає руками, щось бурмоче собі під ніс.
— Ой, дивак, — усміхнулася вона, — знову якусь свою теорію сам із собою обговорює, аксіоми виводить…
Наталка якраз доробляла фарш. Сашко просто обожнює її котлетки, а в неї ж є свій секрет: вона цибулю ріже так дрібно-дрібно, що її майже не видно, додає цілу велику голівку та ще й крижаної водички підливає.
Котлети виходять такі, що, як каже їхній зять Микитка, пальчики обгризеш.
Нарешті Сашко зайшов до під’їзду. Наталка знову мимоволі всміхнулася — ну справді, дивна людина. Він тихо відчинив двері, зайшов на кухню, притулився до одвірка й поправив окуляри.
— Привіт, люба. Йди роздягайся, чого ти в пальті застиг? Перевдягайся, мий руки, зараз будемо вечеряти…
Сашко стояв мовчки, не ворушачись. Наталка здивовано глянула на нього:
— Саш, щось трапилося?
— Та… Наталко… Я… я йду від тебе.
— Куди? — засміялася вона. — Ти що, на другу роботу влаштувався на старості років?
— Ні, Наталко, зрозумій мене правильно… Я йду зовсім. Вислухай і не перебивай. Я покохав, Наталко…
— Ага, — спритно перекидаючи з долоні на долоню м’ясну кульку, відказала вона. — Значить, покохав. Ну, це добре.
— Наталко, я прошу — прийми це гідно.
— Гідно — то й добре… То ти перевдягатися не будеш?
— Ні, Наталко, я ж кажу…
— Йдеш, так, я зрозуміла.
— Наталко…
— Що? Котлетки, я так розумію, ти не їстимеш?
— Котлетки? А з чим вони, Наталко?
— У сенсі «з чим»? З м’ясом, звісно. То ти, Сашко, кажеш, покохав?
— Я маю на увазі, який гарнір? Так… Наталко, покохав.
— Он воно як… пюре у нас, Сашко, твоє улюблене, на вершках і на доброму вершковому маслі. Гарне вийшло, пухке.
— Ой, пюрешка — то добре… А грибочки у нас є, Наталко?
— Грибочки, — вона замислено подивилася на чоловіка, який поки що був поруч. — Є грибочки, Саш… І настоянка в морозилці вже аж інеєм взялася… Думала, сядемо сьогодні з тобою, вип’ємо по чарці, день же такий…
— Вип’ємо? Холодненької? А що за день сьогодні, Наталко?
— Ну як же… Сашку, тридцять п’ять років тому ми з тобою вперше поцілувалися саме цього дня.
— Та ти що! Ой лишенько… Такий день треба було б це… відсвяткувати, Наталко.
— Так і я ж про те саме, Сашко. Але, милий мій чоловіче, ти ж ідеш…
— Куди?
— Ну як куди? Ти ж сам сказав — покохав…
— Покохав, — зовсім тихо промовив Сашко, опустивши голову. — Наталко, я от що думаю… а може, я це… не піду сьогодні? Ну, раз таке свято у нас…
— Ні, Сашку… йти треба. Ти ж покохав?
— Покохав, — ще нижче схилився він. — Але, Наталко…
— Ніяких «але», Саш, — Наталка почала викладати котлети на пательню. Запах миттєво заповнив усю кухню, аж голова паморочилася. — Ти ж чоловік. Покохав — значить іди.
Сашко важко зітхнув. Йти йому вже нікуди не хотілося. Він би зараз із таким задоволенням перевдягнувся у свою улюблену картату піжаму, взув м’які капці, сів би під затишним абажуром за стіл…
Випив би чарочку, закусив би грибочком… Маленьким таким, один в один — Наталка сама восени маринувала.
Його ж так приємно виделкою по тарілці ганяти, поки наколеш… А потім пюрешка із гарячою котлеткою…
— Тож, Сашко, бери себе в руки й іди…
— Куди? — стрепенувся він.
— Як куди? Туди, де кохання твоє.
— Та розумієш… Наталко, не те щоб я аж так сильно покохав… Може, то й не кохання зовсім, а так… затьмарення тимчасове…
— Слухай, — спритно перегортаючи котлетки, мовила Наталка, — а знаєш що? Ти не йди.
— Справді? — з надією в очах вигукнув Сашко.
— Ну так. Ти її до нас клич.
— Кого?
— Та ту, яку покохав.
— Навіщо це… Наталко?
— Як навіщо? Сашко! Невже я тебе, свого рідного, на чужу жінку покину? А таблетки вона тобі вчасно даватиме? А сорочки як ти любиш прасуватиме? Котлетки смажитиме так, щоб холестерин не підскочив? Це ж теж наука — і смачно нагодувати, і за здоров’ям вгледіти…
А чи буде вона твої наукові праці розбирати та передруковувати, га? Як я можу тебе залишити? Давай, дзвони їй… кажи, хай збирає манатки й переїжджає до нас. А от як доведе мені, що зможе про тебе дбати не гірше за мене, тоді, може, я й дозволю вам жити окремо.
— Наталко, — очі в Сашка забігали, — а може, ну її… ту любов? Я ж тебе люблю, у нас он свято сьогодні…
— Е-ні, милий друже. Давай-но бери телефон і дзвони. А хочеш — я сама наберу. Як її звати? Галина Аркадіївна? Галя?
— Галина Аркадіївна…
— Галина Аркадіївна… Саш… а чи не та це Галина Аркадіївна, що у вас на кафедрі лаборанткою працює?
— Та сама, Наталко.
— Овва. І з чого б це ти цю… цю жінку покохав?
— Розумієш, вона сама мене перша покохала…
— Ага, он воно як. Значить, вона перша почала?
— Ну так. Сказала, що вже давно на мене задивляється. А днями, коли у Павла Юхимовича ювілей був, ми там на кафедрі трішки…
— Я в курсі, ви трішки пригубили.
— Так, і Галина Аркадіївна, коли ми з нею колби понесли в підсобку… вона… вона, розумієш, Наталко, випила зайвий келих ігристого.
— Який жах, твоя Галя — п’яничка, Сашко!
— Та ні… Вона випила, і їй стало жарко, вона розстебнула верхній ґудзик на блузці…
— Господи, та вона не просто п’яничка, вона ще й розпусниця! А волосся, Сашко? Кажи правду, волосся вона не розпускала?
— Ні…
— Фух, ну хоч щось. А коли ж ти її покохав, Сашко? Коли колби ніс чи коли вона ґудзика розстебнула?
— Ти глузуєш із мене, так, Наталко? Ми… я покохав, ну, не те щоб зовсім, але раніше. Вже місяці три як… Ми тоді у Петра Юхимовича… Ти ж смієшся, я бачу!
— Я? Та борони Боже… Дзвони своїй розпусній лаборантці, будемо ділити.
— Кого?
— Тебе, Сашко…
— Наталко, це все Семенчук! Це він із мене кпини б’є, каже, що я підкаблучник, що тридцять п’ять років з однією жінкою — це сором, що я так і помру, не пізнавши інших втіх…
— Та ти що? От негідник! Але, Саш, щось мені підказує, що з Галиною Аркадіївною ти ніяких особливих втіх не знайдеш… Скажи мені, Сашку… як низько ти впав?
— Наталко… Я ні-ні… Це все Семенчук, він навіть змусив нас поцілуватися!
— Ах він же ж проказник! І чого ж ти отак одразу вирішив від мене йти? Завів би собі інтрижку, та й край…
— Що ти таке кажеш, Наталко! Я занадто тебе поважаю. Я б не зміг тобі в очі дивитися після того, як…
— Після чого? — Наталка завмерла з лопаткою в руці, якраз збиралася перевертати котлети.
— Після того, як… ми… поцілувалися.
— Сашко, ти що, дурник?
— Що, пробач?
— Та те. Твій Семенчук мені проходу не дає вже тридцять п’ять років, а тепер він просто вирішив тебе з дороги прибрати! Давай, іди вже до своєї лаборантки, звільняй місце Семенчуку..
— Що?! — заревів Сашко, наче поранений бик. — Семенчук?! Я його… я… Де телефон? Алло! Алло, Галино Аркадіївно? Між нами все скінчено! У сенсі — нічого й не починалося! Як це «що я хотів»?
Ви мені чітко дали зрозуміти… щоб я до вас… Ах, передумали? Що ж… я радий… Дуже радий! Доброго вечора! Так, конфуз вийшов… Ха-ха-ха, добре, що розібралися! А хто це там у вас голос подає? Ах, Павло Павлович… Семенчук… Ну, привіт йому передавайте!
Сидять тепер під жовтим абажуром подружжя Сердюків. Настоянку холодненьку за перший поцілунок, що тридцять п’ять років тому стався, попивають. Котлетками з грибочками заїдають — і так їм добре…
А конфузи — що ж, вони з кожним трапитися можуть.
— Алло, алло, Наталко Іванівно? Це Семенчук, здрастуйте. А що це з Олександром Петровичем сталося? Він, знаєте, б’ється! Так, справжнісінька бійка! Прийшов, набив мені пику… Каже, що я до вас чіплявся. Помилуйте, я вас років п’ять не бачив! Теж здивовані? Хто наговорив? Яка Галина Аркадіївна? Наша лаборантка? Та ви що!
Вона пліткарка? Та що ви кажете… і розпутниця? Знаєте… а з виду така інтелігентна жіночка… Ну, помічав я за нею таке, помічав… Оком зркне — і якось так прямо… розпусно… Ну що ж, розберемося.
Вибачте, що потурбував, я на Сашка не сержуся, ми ж друзі… Що? Дружині моїй привіт? Обов’язково передам…
Наталка поклала слухавку і тихо, задоволено всміхнулася.
— «Підкаблучник», кажеш… А цей… «покохав»… Я тобі так покохаю, я тобі таке кохання влаштую, що на все життя затямиш!
Цю історію нам прислав один із читачів, а ми лише додали їй трохи домашнього затишку. Знаєте, у народі кажуть: «Старий віл борозни не псує», але іноді й старому волові хочеться почути, що він ще ого-го!
Тільки от мудра дружина завжди знає, як повернути чоловіка з «небес» на рідну кухню до гарячих котлет.
А чи бували у вашому житті випадки, коли почуття гумору рятувало сім’ю від великої дурниці?
