— А ось Оксана завжди котлети робила соковитішими, — сказав Ігор, відсовуючи тарілку.
Наталя завмерла з виделкою в руці. Вона глянула на чоловіка, потім на котлети, які готувала дві години.
— Тобі не подобається?
— Нормально. Просто в Оксани виходило краще.
Наталя поклала виделку. Апетит зник миттєво.
— Ігорю, це вже втретє за тиждень, — тихо сказала вона. — Ти мене з нею порівнюєш.
— Я не порівнюю, просто констатую факт.
— Факт? — Наталя встала з-за столу. — Факт у тому, що я стараюся, готую, а ти щоразу згадуєш про Оксану!
— Ну що ти одразу ображаєшся? — Ігор знизав плечима. — Я ж не зі зла. Просто кажу, як є.
— Як є? А може, тобі повернутися до своєї Оксани, якщо вона така чудова?
— Наталко, не треба істерик. Годі.
Наталя пішла в спальню і зачинила двері. Вони одружилися лише пів року тому, але порівняння почалися майже одразу. Спочатку рідкісні: «Оксана ось так робила». Але щоразу вони ставали частішими й болючішими.
Ігор постукав.
— Наталко, відкрий. Давай поговоримо.
— Ти це вже казав, — дорікнула вона, відчинивши двері. — Після борщу. І після пирога. Але продовжуєш.
— Ну що мені робити? Я ж справді так думаю. Не можу брехати.
— Ігорю, я не прошу брехати. Я прошу не порівнювати мене з колишньою дружиною. Це принизливо!
Він пообіцяв «постаратися», і Наталя вирішила дати йому ще тиждень.
Наступної суботи вони поїхали до батьків Ігоря. За столом мати, Валентина Іванівна, подала борщ і радісно щебетала:
— Ігорюша, пам’ятаєш, як Оксаночка любила мій борщ? Завжди дві тарілки з’їдала!
Наталя стиснула ложку. Ігор лише незграбно кахикнув:
— Мамо, давай не будемо.
— Що не будемо? — Валентина Іванівна здивувалася. — Я ж просто згадала. Оксана така мила дівчинка була. Шкода, що ви розійшлися.
Наталя поставила ложку:
— Валентино Іванівно, а давайте не обговорювати колишню дружину вашого сина в моїй присутності?
Свекруха підібгала губи:
— Ну от, образилася. Я ж нічого такого не сказала!
— Ви сказали, що шкодуєте про наш шлюб з Ігорем. Це багато про що свідчить.
Свекруха кинула погляд на сина, який мовчав, втупившись у тарілку.
— Ігорю, скажи їй, що я не те мала на увазі.
— Мамо, справді, не треба було, — пробурмотів він.
— От воно як! — Валентина Іванівна встала. — Значить, я тепер винна? Я у своєму домі не можу говорити, що хочу?
— Можете, — спокійно сказала Наталя. — Але тоді я піду.
Ігор наздогнав її на сходах.
— Наталко, почекай!
— Що почекай? Твоя мати просто при мені захоплюється твоєю колишньою! А ти мовчиш!
— Вона моя мати. Я не можу їй вказувати.
— А мені можеш? — Наталя розвернулася до нього. — Мене ти можеш порівнювати з Оксаною скільки завгодно, а матері слова не скажеш? Це різні речі, Ігорю? Ні! Це одне й те саме — неповага!
Вона викликала таксі й поїхала до подруги Лариси.
Наталя повернулася додому лише ввечері. Ігор приніс квіти й вибачення.
— Ігорю, нам потрібна серйозна розмова, — твердо сказала Наталя. — Я не можу так більше. Щодня ти порівнюєш мене з Оксаною. Я почуваюся гіршою, це нестерпно!
— Я не знав, що тебе так це зачіпає.
— Не знав? Я тобі говорила про це тричі за тиждень! Як ти міг не знати? — Вона встала. — Уяви, що я щодня кажу тобі: а ось мій колишній чоловік так робив, а ось він ось це вмів. Що б ти відчув?
— Напевно, було б неприємно.
— Неприємно? Це принизливо! Це означає, що я не дотягую до твого ідеалу. До твоєї Оксани, яка, судячи з усього, була досконалістю.
Ігор сів. Після паузи він зізнався:
— Оксана була… вимогливою. Вона хотіла, щоб я більше заробляв, купував їй дорогі речі. Постійно порівнювала мене з іншими чоловіками, чиї чоловіки успішніші.
Наталя завмерла:
— Тобто вона робила з тобою те саме, що ти робиш зі мною? Вона порівнювала тебе, а ти порівнюєш мене з нею. Бачиш іронію?
Ігор побілів:
— Я… я не думав про це.
— Подумай. Подумай, як тобі було образливо. Ось так само образливо мені зараз.
Наталя сіла поруч.
— Мені не потрібна Оксана. Мені потрібна ти, — сказав він, беручи її за руку.
— Тоді прийми мене такою, яка я є. Без порівнянь.
— Обіцяю. Цього разу по-справжньому.
Минуло два тижні.
Ігор дійсно припинив порівнювати. Але вони знову поїхали до батьків. За столом Валентина Іванівна, як завжди, завела:
— Ігорюша, пам’ятаєш, як Оксаночка…
— Мамо, досить! — різко сказав Ігор.
Усі принишкли.
— Що досить?
— Досить згадувати Оксану. Мене це дратує. І Наталю ображає. — Голос Ігоря звучав твердо. — Мамо, ми розлучилися. Два роки тому. Час уже забути. У мене інша дружина. І я прошу поважати її.
Свекруха повільно кивнула:
— Добре. Прости, Наталю. Я не хотіла тебе образити.
Коли вони їхали додому, Наталя взяла Ігоря за руку:
— Дякую. Що заступився.
— Я повинен був зробити це раніше. Прости, що не зробив. — Він обійняв її. — Знаєш, що я зрозумів? Я порівнював тебе з Оксаною, бо боявся визнати, що новий шлюб кращий за попередній. Бо тоді довелося б визнати, що я витратив десять років на неправильну людину. Це боляче.
— Ігорю, минуле — це досвід. Не треба його соромитися. Але й жити ним теж не треба.
— Ти маєш рацію. Від сьогодні живемо сьогоденням.
Ще через пів року Наталя готувала котлети. Ігор зайшов на кухню, обійняв її:
— Як смачно пахне! Що готуєш?
— Котлети.
— Мої улюблені.
— Твої улюблені? А як же Оксанині? — усміхнулася Наталя.
Ігор засміявся:
— Оксанині були сухі. А твої — ідеальні.
Наталя поцілувала його.
Вони сіли вечеряти, і Ігор хвалив кожну страву. Наталя зрозуміла, що вони навчилися головному: цінувати теперішнє, а не жити минулим. І це було найважливіше у шлюбі.
📝 Від редакції
Ось така непроста історія, яка показує, як тіні минулого можуть отруювати новий шлюб. Здається, що найважче було не приготувати «кращі» котлети, а змусити чоловіка усвідомити власну травму!
Добре, що Ігор зміг побачити, як він повторює помилки колишньої дружини, і змінитися. Чи доводилося вам у стосунках боротися з «фантомом» колишніх партнерів?
