Кухня в Марини була саме такою, про яку мріє кожна жінка після тридцяти: простора, чиста, блищить плитка, на столі — охайна скатертина, іжа в холодильнику — така, що не соромно подати навіть свекрусі.
Хоча, звісно, Тетяні Петрівні хоч на золотій тарілці подавай — однаково знайде, де в тебе «брудно» і «не по-людськи».
Марина сиділа з ноутбуком, перевіряла робочі звіти. Олексій щойно прийшов, зняв черевики так, що кросівки відлетіли аж під шафу. Вона звично закотила очі.
— Ти в дитинстві теж так взуття жбурляв? — сухо кинула вона.
— Мама казала, що чоловік має заходити в хату широко, щоб усі бачили, хто господар, — усміхнувся Олексій і попрямував у ванну.
Марина фиркнула: чоловік господар, а зарплата в дружини втричі вища… ну-ну.
Не встигла вона повернутися до таблиці, як у двері подзвонили. Довго, наполегливо, з характерним дрижанням, що завжди означало одне: Тетяна Петрівна прийшла «в гості».
— О, мама, — зрадів Олексій, ніби в двері стукала доставка піци.
Марина стиснула зуби: і знову без попередження… хоч би сповіщення надіслала: «Йду псувати вам вечір».
Тетяна Петрівна зайшла з таким виглядом, ніби це не помешкання Марини, куплене нею ще до весілля, а її власне гніздечко. Зняла чоботи, не дивлячись, і поставила торбу просто на диван.
— Ну здрастуйте, діти мої нещасні, — сказала вона трагічним голосом, ніби прийшла не на чай, а на прощання з небіжчиком.
— Мамо, ти чого така? — насторожився Олексій.
— А як мені бути веселою, коли в мого сина нічого немає? Ні квартири, ні машини, ні гаража навіть! — заламуючи руки, заявила Тетяна Петрівна.
Марина відірвала погляд від ноутбука.
— Перепрошую, а ви у нас у Реєстрі нерухомості працюєте? — спокійно запитала вона. — Звідки такі точні відомості?
Тетяна Петрівна примружилася.
— Не язви. Я мати, я бачу. Ось ти сидиш, уся така ділова, у своїй квартирі… А мій син у тебе хто? Квартирант?
— Мамо, ну навіщо ти так… — пробурмотів Олексій, почухавши потилицю.
Марина закрила ноутбук і поклала руки на стіл, як учителька перед неслухняним учнем.
— Тетяно Петрівно, давайте чесно. Квартира моя, придбана мною ще до шлюбу. Олексій тут прописаний, усе офіційно. Які до нього претензії?
Свекруха закотила очі.
— Та в людей язик болить уже! Сусідка Валентина Іванівна питала: «А що це твій Льоша живе на шиї в дружини? Як це розуміти?» Мені що, відповідати, що в нього ні кола, ні двора?
— Відповідайте, що в Валентини Іванівни особисте життя настільки нудне, що вона живе чужими квартирами, — усміхнулася Марина.
Олексій нервово хмикнув, але промовчав.
— От бачиш, синку, — підвищила голос мати, — вона тебе при мені принижує! А я тобі що казала? Треба було ще до весілля оформити на себе половину квартири! Тоді б ти себе чоловіком почував.
Марина різко випросталася.
— Пробачте, а в нас тепер «чоловік» визначається метражем і випискою з Реєстру?
— Не груби! — вереснула Тетяна Петрівна. — Ти все зіпсувала! Тепер у мого сина ні квартири, ні вигоди!
Олексій став між ними, піднявши руки, ніби на бійці.
— Мамо, ну досить, справді…
— Ні, Льошо, не досить! — перебила вона. — Ти живеш, як наймит, і ще й радієш! А дружина твоя… Вона тільки про себе думає!
— Про себе? — Марина хмикнула. — Перепрошую, а кредит за вашу «любу трикімнатну» хто платив, поки Льоша роботу шукав? Чи не я?
Свекруха подалася вперед.
— Це тимчасово було! А тепер…
— Тепер я маю переписати частину квартири на вашого сина? Так? — перебила Марина.
— Звісно! Це ж справедливо. Чоловік повинен мати опору.
— Знаєте, опора — це коли людина працює й сама собі купує житло, а не коли мати ходить по чужих хатах і вимагає частку, — холодно відповіла Марина.
Олексій опустився на стілець і затулив обличчя руками.
— Давайте чай наллю, — приглушено сказав він, намагаючись змінити тему.
— Чай! — фиркнула мати. — Тобі б гіркої правди налити!
Марина взяла чашку, але руки тремтіли так, що ложка дзенькнула об край.
Ну скільки можна терпіти? Щоразу те саме. Чужа жінка вважає своїм обов’язком вирішувати, що мені робити з моїм майном. І найприкріше — Льоша мовчить. Стоїть, як хлопчик на перерві, коли його мати свариться з учителькою.
— Мамо, — нарешті видихнув Олексій, — ну давай без скандалів. Марина має рацію: квартира її, усе чесно.
Тетяна Петрівна завмерла, ніби її вдарили.
— То ти проти мене? Проти матері?
— Я за дружину. — Голос в Олексія був тихий, але твердий.
Свекруха зблідла.
— Ах ось як. Значить, я дала тобі життя, виховувала, тягнула сама, а тепер ти мене виганяєш заради чужої…
Марина різко відсунула стілець.
— Чужої? — її голос здригнувся. — Я — його дружина. А ви… Ви гість. І то — непроханий.
Тиша зависла така густа, що навіть чайник на плиті засвистів ніяково, як школяр, що потрапив не в ту компанію.
Тетяна Петрівна схопила торбу і пішла до дверей.
— Запам’ятайте обоє! — крикнула вона вже з передпокою. — Ти, Оленкію, ще пошкодуєш! А ти, Марино… Ти все зіпсувала!
Двері грюкнули так, що з полиці впала чашка.
Марина стояла на кухні, намагаючись віддихатися. Олексій підійшов, невпевнено обійняв її за плечі.
— Прости… Я сам не чекав, що вона так.
— Чекав, не чекав — яка різниця, — стомлено сказала Марина. — Питання в іншому: ти на чиєму боці?
Олексій подивився в її очі й уперше за довгі роки не відвів погляду.
— На твоєму. Завжди.
Марина сіла назад за стіл і криво усміхнулася.
— Тоді готуйся, любий. Все тільки почалося.
Після того скандалу в квартирі запанувала дивна тиша. Тетяна Петрівна цілий тиждень не телефонувала, не приходила, навіть сусідка зверху поскаржилася:
— Слухай, Мариночко, а що це твоя свекруха, мама Олексія перестала до нас по під’їзду ходити? Я вже звикла: щовечора біля ліфта мітинг, новини, поради. Тепер нудно…
Марина лише усміхнулася. «Це не кінець. Це затишшя перед бурею», — думала вона. І не помилилася.
У суботу вранці, коли вони з Олексієм збиралися на ринок по городину, у двері подзвонили.
На порозі стояла свекруха — при повному параді: зачіска з лаком, сережки з бурштином, у руках папка з паперами.
— Доброго ранку, діти, — солодко проспівала вона. – Ось, прийшла дещо обговорити.
Марина одразу напружилася. Олексій спробував усміхнутися:
— Мамо, ну ми якраз…
— Нічого, ринок зачекає, — впевнено сказала Тетяна Петрівна й пройшла на кухню.
Вона розгорнула папку й розклала документи на столі.
— Ось, подивіться. Я консультувалася. За законом, якщо квартира придбана в шлюбі, то вона спільна власність.
Марина примружилася:
— Тільки моя квартира куплена до шлюбу. Хочете, я вам виписку з Реєстру принесу?
Свекруха, не кліпнувши оком, продовжила:
— Та яка різниця, коли! Ти ж живеш із моїм сином! Значить, маєш ділитися.
Олексій боязко втрутився:
— Мамо, досить уже, ну…
— Мовчи! — різко обірвала його мати. — Ти вічно мовчиш, от і живеш, як квартирант. Я за тебе слово скажу.
Марина підняла брови:
— Тобто ви вирішили стати адвокатом? Безкоштовно, сподіваюся?
— Дуже смішно, — процідила Тетяна Петрівна. — Я мати. І я не дозволю, щоб мого сина принижували.
— А я не дозволю, щоб у моїй хаті розмахували сумнівними папірцями, — різко відповіла Марина.
Тетяна Петрівна ляснула долонею по столу:
— Значить, ти відмовляєшся?
— Так.
— Тоді знай: ти зруйнуєш сім’ю!
Марина розсміялася. Сміх вийшов сухий, злий.
— Сім’ю руйнує не квартира. Сім’ю руйнує, коли треті особи лізуть туди, куди їх не кликали.
Олексій важко зітхнув і підвівся з-за столу.
— Мамо, справді, досить. Це вже переходить усі межі…
Тетяна Петрівна схопила його за руку.
— Льошо, очнися! Ти що, сліпий? Вона тебе використовує! Їй потрібні лише твої руки, щоб меблі переставити, та зарплата на комуналку. А все інше — собі.
Марина холодно посміхнулася:
— Так, дуже зручно — «використовувати» людину, яка тиждень тому купила собі нові кросівки на мої гроші. Олексію, ну підтвердь, що це я платила.
Олексій почервонів, як школяр на лінійці.
— Ну… було діло.
— От! — урочисто завила свекруха. — Вона тобі навіть кросівки рахує!
Марина встала, підійшла ближче й подивилася свекрусі просто у вічі.
— Ні, Тетяно Петрівно. Я не рахую кросівки. Я рахую повагу. А її — нуль.
Мати Олексія здригнулася, але швидко оговталася.
— Ти ще будеш у мене про повагу говорити? Та ти… Ти пустоцвіт! Думаєш, якщо працюєш, якщо гроші є, то краща за всіх? А дітей у тебе немає. А в мене є син. Це моя кров!
Марина зблідла, але не відвела погляду.
— І що? Тепер у нас конкурс «у кого кров густіша»?
Олексій не витримав:
— Мамо, досить! Я тебе благаю.
— Я тобі життя дала, Льошо! — кричала Тетяна Петрівна. — І ти ще будеш мене просити?
Марина взяла зі столу її «документи» і запхала назад у папку.
— Заберіть це. Папери нічого не значать. За законом — це моє майно. Хочете — йдіть до суду. Але врахуйте: у суді люди говорять фактами, а не сусідськими плітками.
Тетяна Петрівна стиснула губи, схопила папку і, не попрощавшись, вийшла з квартири. Двері грюкнули.
Марина сіла на диван, прикрила обличчя руками.
— Господи, та коли це скінчиться? Я думала, що таке тільки у анекдотах буває.
Олексій тихо підійшов і сів поруч.
— Прости. Вона… вона просто боїться, що я загублюся для неї.
— Олексію, — Марина подивилася на нього уважно, — я не проти твоєї мами. Я проти того, щоб вона диктувала нам, як жити. Ми сім’я. Ми повинні бути командою.
Він кивнув.
— Я розумію. Тільки… важко. Вона ж мати.
Марина гірко усміхнулася.
— А я хто? Ворог народу?
Він мовчав.
Увечері, коли вони вечеряли, телефон задзвонив. Це була сусідка Валентина Іванівна. Голос її дзвенів від цікавості:
— Мариночко, а правда, що у вас скандал? Кажуть, ти Олексія з квартири вигнати хочеш!
Марина ледь не подавилася котлетою.
— Що-о?!
— Ну так! Тетяна Петрівна біля під’їзду розказувала. Сказала, що ти зла людина і готуєш документи на розлучення!
Олексій стиснув кулаки.
— Усе. Досить. Я сам із нею поговорю.
Марина поклала руку йому на плече.
— Ні. Тепер поговорю я.
У її голосі не було ні краплі сумніву.
Неділя.
У домі пахло свіжою кавою й сирниками. Марина вперше за тиждень почувалася спокійно: вікно прочинене, за вікном — мілкий дощ, а в квартирі тиша. Олексій сидів з книгою, але по очах було видно: думки не про неї і не про пенсію.
І тут знову — дзвінок у двері. Гучний, довгий.
— Ну от, — сказала Марина, — фінальний акт починається.
Тетяна Петрівна зайшла, як буря: пальто навстіж, у руках пакет із пиріжками.
— Я прийшла миритися! — оголосила вона і поставила пакет на стіл так, ніби принесла хабар. — Давайте по-людськи: квартира — навпіл, і крапка.
Марина сіла, склавши руки на грудях.
— Це ви так миритеся? Цікаво.
— Марино, не доводь! — свекруха підвищила голос. — Або ти переписуєш половину на мого сина, або я йду до суду!
Олексій підвівся.
— Мамо, досить!
— Замовкни! — різко крикнула Тетяна Петрівна. — Ти в неї під чоботом, я все бачу!
Марина теж піднялася.
— Тетяно Петрівно, ви переходите межу. До суду — будь ласка. Тільки там вам пояснять, що квартира моя і жодної частки вашому синові не належить.
Свекруха побагровіла.
— То ти ще й смієшся наді мною?!
Вона різко рвонула пакет, і пиріжки розлетілися по підлозі. Олексій крокував до неї, намагаючись зупинити, але Марина випередила його:
— Усе! Досить! Це мій дім. І в ньому більше не буде скандалів. Ідіть звідси.
— Ти мене виганяєш? — зашипіла Тетяна Петрівна.
Олексій підійшов і твердо сказав:
— Так, мамо. Іди. Без вибачень сюди більше не приходь.
Тиша.
Тетяна Петрівна дивилася то на сина, то на Марину. Її губи тремтіли, як у дитини, яку вперше покарали за діло.
— Ти… ти вибрав її? — ледь чутно прошепотіла вона.
— Я вибрав себе, мамо. І сім’ю, яку ми будуємо з Мариною, — твердо відповів Олексій.
Вона мовчки взяла пальто і вийшла. Двері зачинилися тихо, навіть занадто тихо.
Марина опустилася на стілець.
— Ну, тепер точно почнеться шквал чуток.
Олексій узяв її за руку.
— Нехай. Головне, що ми з тобою — разом.
Вони сиділи на кухні серед розкиданих пиріжків. І раптом Марина розсміялася.
— Символічно, знаєш? Усе розсипалося, зате ми залишилися.
Олексій уперше за довгий час теж усміхнувся.
— Значить, тепер почнемо збирати. Але вже своє.
***
Дякуємо Марині за сміливість поділитися цією історією! Вона й справді, ну дуже емоційна і нетипова.
А щаслива родина починається не з квадратних метрів, а з уміння чоловіка вчасно провести межу між дружиною і матір’ю.
А ви як вважаєте, чи варто мовчати заради «спокою», коли свекруха відверто лізе в чужий гаманець та в чужу хату?
