Буває ж так у житті: людина роками живе поруч із нами, всміхається, вітається, а в душі в неї — цілий мішок колючих думок. І не тому, що вона зла від природи, а просто так доля її побила, що серце трохи зачерствіло. Ось так воно було і з Ніною Петрівною.
— Руки брудні, підлога немита, собаки гасають… А ще ж кондитер! Купують же в неї, дурники, — бурчала собі під ніс Ніна Петрівна, важко долаючи сходинки на свій п’ятий поверх. — Йшла б на завод працювати, як усі люди! Або в магазин за прилавок. А то бач, вибудувала з себе пані!
Ніна Петрівна якраз проходила повз двері сусідки, що пекла торти на замовлення. У під’їзді пахло ваніллю та шоколадом, а до майстрині якраз завітав черговий покупець.
Справи в неї йшли добре, але Ніна Петрівна до тих солодощів навіть не торкалася. Якось сусідка пригостила її шматочком тортика на свято, то Ніна його взяла, а потім тишком винесла на смітник.
Бо все думала: чи пов’язувала та господиня хустку? Чи митими були руки? А раптом собака поруч пробіг? Бррр… А в очі сусідці всміхалася, дякувала, казала, що дуже смачно.
— Доброго вам здоров’ячка! — гукнула інша сусідка, що якраз виводила на прогулянку великого пса.
— І вам не хворіти! — солодко відгукнулася Ніна Петрівна.
А тільки-но двері за нею зачинилися, посмішка миттю зникла:
— Ще одна! Люб’язну з себе вдає… А сама тільки й чекає, щоб я на її вимитій підлозі підсковзнулася. Блищить воно в неї, бачте!
Ніна Петрівна почухала за вушком свого кота Тишку — єдину істоту, якій вона справді довіряла.
Жінка жила в цьому будинку вже шістдесят років. Батьки отримали квартиру, коли їй було всього десять. Багато води з того часу втекло: старі жильці відійшли, замість них оселилися онуки чи зовсім чужі люди.
З усіма Ніна Петрівна була чемною. Але за очі… Ох, за очі вона «перемивала кісточки» всім підряд.
Вона пам’ятала бабусину приказку: «За очі й царя лають».
Колись маленькою вона думала, що в царя просто очі хворі, а потім зрозуміла — то просто так кажуть, коли за спиною в людини правду-матку чи наклеп ріжуть.
Чому вона стала такою? Може, тому, що життя не склалося. Була ж колись красунею, тільки гордою та гострою на язик. Хлопці її побоювалися, і лише один, Арсеній, зміг розтопити те холодне серце.
Збиралися побратися, але на заводі стався нещасний випадок — аварія забрала його життя. До того часу Ніна вже втратила обох батьків. Лишилася зовсім одна в порожній квартирі. Характер її після того зовсім зіпсувався, наче молоко на сонці.
Якось у двері подзвонили. На порозі стояла Марійка, сусідська донька-п’ятикласниця.
— Ніно Петрівно, вибачте… нам на завтра на урок праці треба борошно, яйця, цукор принести. Будемо кекси пекти! А вдома борошно закінчилося, магазини вже зачинені… Мама насварила мене, сказала до вас зайти попросити. Ви не дасте трошечки?
— Є, звісно, — всміхнулася Ніна Петрівна. — Почекай-но хвилину.
Вона пішла в комору, попорпалася на далекій полиці й витягла паперовий пакет. «Ось, стоїть сто років уже. Протерміноване давно, викинути було шкода. Якраз підійде, що йому буде, тому борошну? Хіба що жучки якісь завелися», — бурчала вона собі під ніс, виносячи пакунок дівчинці.
— Тримай, дитинко.
— Ой, мені так багато не треба!
— Бери, бери, мені не шкода! — приязно закивала сусідка.
— Дякую вам! Ви така добра! Тому мама й казала до вас іти. До побачення!
«А що такого? — думала Ніна Петрівна, зачиняючи двері. — Борошно як борошно. Не своє ж віддавати, з якого сама печу».
А через тиждень Ніні Петрівні стало погано. Притисло так, що в очах потемніло. Коли лікарі швидкої вже виводили її під руки з квартири, на шум вибігла сусідка Юля — та сама, чия донька Марійка по борошно приходила.
— Не хвилюйтеся, Ніно Петрівно! — гукнула вона. — Ми за котом подивимося. Марійка приходитиме, годуватиме Тишку, не переживайте! Одужуйте швидше!
У лікарняній палаті було тоскно. Крім Ніни Петрівни, там лежали ще дві жінки, а на третій день підселили веселу бабусю. Тій було за дев’яносто, але енергії — хоч відбавляй!
Вона все щебетала, розповідала якісь небилиці, розважала і лікарів, і пацієнтів.
Ніна Петрівна ж зовсім зажурилася. Лежала, відвернувшись до стіни, і все думала: «Чому я така самотня? До когось діти приходять, онуки… А я одна. Тільки Тишка вдома чекає».
На п’ятий день веселу бабусю виписали. Лікарка всміхнулася:
— Та вона в нас часто буває. Як тільки сумно стає — вигадує собі якусь хворобу й лягає до нас «на курорт». Поспілкується — і знову як новенька.
Ніна Петрівна тільки головою похитала. Але тут двері палати знову відчинилися — зайшла Юля.
— Гостей приймаєте? — весело спитала сусідка. — Оце вам гостинці: фрукти, сік… А це Марійка моя передала, кексик сама спекла! Спеціально для вас, з вашого ж борошна!
Ніні Петрівні стало так соромно, що вуха запалали, а в очах защипало від сліз. Вона згадала той старий пакет із комори…
— Дякую вам… — прошепотіла вона, крадькома втираючи сльозу. — А як там Тишка?
— Спить та їсть, не хвилюйтеся! — Юля обійняла стареньку. — Усі сусіди вам вітання передають. І Ліда-швачка, і Оленка-кондитер. Чекаємо на вас удома!
Коли Юля пішла, лікарка зауважила:
— Ну от бачите, як вас люблять! До хороших людей завжди гості ходять. Скоро вже випишемо вас.
Ніна Петрівна лежала і дивилася в стелю. «Яка ж я хороша? — думала вона з гіркотою. — Вони ж нічого про мене не знають. Тільки Тишка знає, скільки я про них за очі наговорила. А Марійка… світла душа, кексик мені з того старого борошна спекла…»
Сусідка по палаті, що бачила ці сльози, тихо мовила: — Не плачте. Ви комусь потрібні, а це — головне. А за очі про людей треба казати тільки добре, тоді й світ навколо стане добрішим.
Ніна Петрівна тільки зітхнула. Їй раптом стало так затишно від того, що вона — не сама.
Коли її виписали, вона першим ділом пішла не додому, а в магазин. Купила найкращого борошна, масла, цукру. Подумала: «Ось випечу свій фірмовий пиріг і покличу всіх дівчат на чай. І Оленку-кондитерку покличемо, хай оцінить!».
Адже життя — воно занадто коротке, щоб витрачати його на образи та буркотіння. Краще поділитися теплим шматочком пирога, поки є з ким його розділити.
А як ви гадаєте, любі читачі, чи буває колись запізно, щоб відкрити своє серце людям і почати життя з нової, світлої сторінки? Поділіться досвідом 
