Ми з чоловіком, Павлом, винаймаємо квартиру вже вісім років. Купити свою не можемо, розраховували на квартиру його бабусі, та після появи доньки ми з нею посварилися.
Свекруха була не дуже задоволена, що в нас народилася дочка. Спочатку я думала, що всі хочуть, щоби першим був хлопчик, але потім зрозуміла, що справа в іншому.
З моєю свекрухою, Наталією, я не ладнала з першого дня знайомства. Ми жили разом п’ять років, а потім майже не спілкувалися.
Нині бабусі Павла 79 років, і свекор їй завжди допомагав, та й Наталя іноді заходила допомогти. Вони розраховували, що бабуся залишить свою квартиру Павлові.
Ми розуміли, що доведеться жити з людиною похилого віку, але це була б наша власна квартира, а трикімнатна площа дозволяла б не обмежувати особистий простір один одного.
Перші місяці все було чудово, я навіть дивувалась, чому Наталя так не любить бабусю. Ми купували продукти, прибирали, бабуся готувала.
Коли я дізналася, що чекаю на дитину, бабуся була щаслива навіть більше за нас з Павлом. Вона обіцяла допомагати з дитиною.
І ось майже перед появою дитини бабуся сказала, що треба поговорити. Ми вирішили, що вона зробить заповіт на квартиру на нашу користь.
Це було важливо, бо має ще доньку від першого шлюбу, яка давно живе за кордоном. Усі знали, що вона та її діти не претендують на квартиру.
– Я переписую квартиру на вас, але з однією умовою: ви повинні назвати свою дочку на мою честь – Ольгою, – сказала бабуся.
Мені не те щоб не подобалося ім’я Ольга, але я давно вирішила, що назву свою дочку Ларисою, на честь моєї мами, яка рано померла. Мені б обговорити це з Павлом, але я одразу сказала бабусі про своє рішення.
Вона підвелася і мовчки вийшла з кімнати. Вранці Павло сказав, що нам потрібно шукати нове житло, бо бабуся не хоче жити з маленькою дитиною, роки вже не ті, щоби слухати плач немовляти.
Свекри кликали нас жити до себе, але ми відмовилися. У них однокімнатна квартира, куди ми з дитиною просто не вміщуємося.
Так і живемо на орендованій квартирі. Бабуся тепер одна, ніхто з нею після розмови не спілкується.
Кому вона залишить свою квартиру, не знаю, але дуже маю сумнів, що нам.
Минуло вже три роки, і стосунки з бабусею так і не налагодилися. Вона стала ще замкнутішою, і навіть свята ми більше не відзначаємо разом.
Нещодавно я зустріла сусідку бабусі, яка сказала, що бачила її із незнайомими людьми, які, можливо, були ріелторами. Мене це дуже насторожило.
– Павле, ти думаєш, чи вона може продати квартиру без нашого відома?
– Не знаю, але це було б дуже неприємно, – відповів чоловік, поглядаючи на нашу дочку, яка грала у куточку.
Я вирішила поговорити з бабусею ще раз, хоч і боялася, що це тільки погіршить ситуацію. Коли я прийшла до неї, бабуся зустріла мене холодним поглядом.
– Бабуся, ми маємо поговорити. Я чула, що ти збираєшся продати квартиру. Це правда?
– А тобі яке діло? – різко відповіла вона. – Це моя квартира, і я можу робити з нею, що захочу.
– Я розумію, але ми сподівалися, що ця квартира залишиться у сім’ї. Адже ми стільки років допомагали тобі.
– Допомагали? Ви тільки й робили, що чекали, коли я помру, щоб отримати мою квартиру!
Ці слова вразили мене. Я зрозуміла, що між нами виникла прірва, яку вже не подолати.
Ми продовжували жити на орендованій квартирі, і Павло все частіше замислювався про те, щоб взяти іпотеку. Але це було б величезним фінансовим навантаженням на нашу родину.
Якось увечері, коли ми сиділи на кухні, Павло заговорив про майбутнє:
Ми не можемо завжди чекати, поки бабуся змінить своє рішення. Нам потрібно думати про свою сім’ю і наш будинок.
– Ти маєш рацію, – погодилася я, – але мені так прикро, що все склалося саме так. Я відчуваю, що ми втратили не лише житло, а й частину сім’ї.
Минуло ще кілька місяців, і ситуація із бабусею не змінилася. Якось Павло повернувся додому з новиною:
Нещодавно знайшовся варіант з розстрочкою на вигідних умовах. Це буде складно, але в нас нарешті буде свій будинок.
Ми зважилися на цей крок, і незабаром переїхали до своєї власної квартири. Це був новий етап у нашому житті.
Однак спогади про конфлікт із бабусею та невирішені питання залишилися. Ми не знали, що буде далі, і це турбувало нас.
Іноді я думала, чи правильно ми вчинили, що не пішли на поступки заради квартири. Але потім розуміла, що не можна жертвувати своїми принципами та бажаннями заради матеріальної вигоди.
Тепер ми маємо свій дім, і ми могли починати будувати наше майбутнє з чистого аркуша. Але питання про те, як складуться наші стосунки з бабусею, залишалися відкритими.
Щоразу, коли я думала про це, мені хотілося знайти спосіб налагодити контакт і повернути втрачену довіру. Але це виявилося набагато складніше, ніж я могла собі уявити.
