Куртка зникла назавжди. Наступного дня Люда знову прийшла до школи в пальто з нав’язаними рукавами. І, як завжди, не пішла з класом у кіно. А клас у кіно пішов. На чолі з відмінницями

Мама виховувала Люду одна, працювала санітаркою в лікарні. Жили вони в маленькій однокімнатній «хрущовці» зі старими шпалерами та шторами, що дісталися від бабусі.

Люда носила сукні, які шила їй ночами мама, і пальто з нав’язаними рукавами. Але зате вона вчилася грати на флейті.
Клас, у якому навчалася Люда, був звичайним, ніяким не елітарним, у звичайній школі в мікрорайоні на околиці міста.

У ньому навчалися різні хлопці і дівчата: і з забезпечених сімей, і з простіших родин. Нав’язані рукави пальта не були великою проблемою і чому саме Люду однокласники обрали своєю ціллю, незрозуміло.

Її не брали в походи та на екскурсії. Не запрошували на дні народження. З неї сміялися без жодного приводу. Кожен вихід Люди до дошки супроводжувався сміхом і пошепки.

Їй на спину чіпляли папірці з образливими словами. У портфель засовували сміття. Коли на класних святах Володимир фальшиво співав, йому плескали та кричали «Браво!». Коли одного разу Люда наважилася зіграти на флейті, і зіграла дуже добре, бо довго готувалася, її висміяли.

На відмінниць ніхто не подумав. У 7 класі мама купила Люді куртку. Красиву куртку, японську. Як мамі це вдалося — невідомо, і справа не тільки в грошах: на початку вісімдесятих куртку треба було дістати.

Люда побоялася залишати дорогу річ у шкільній роздягальні й носила її із собою. На уроці фізкультури куртка залишилася в роздягальні для дівчаток.

А ще там же затрималися дівчатка — три відмінниці, лідерки. Залишилися спеціально, набрехавши вчителю про те, що в них боліли животи.

Відмінниці взяли Людину куртку і повісили її в жіночий туалет на другому поверсі. Люда, виявивши пропажу, тихо заплакала.

Класний керівник оголосила пошуки. Звісно, на відмінниць ніхто не подумав (на це і був розрахунок класу, коли на перерві розроблялася операція «Куртка»). Ті, хто був у курсі операції, мовчали як риби.

Куртка зникла назавжди. Наступного дня Люда знову прийшла до школи в пальто з нав’язаними рукавами. І, як завжди, не пішла з класом у кіно. А клас у кіно пішов. На чолі з відмінницями.

Того дня клас подивився «Опудало». Того ж вечора до Люди додому прийшли батьки відмінниць. Вони принесли Люді нову куртку. Трохи не таку, як зникла: та була синьою, а ця — червоною, з манжетами і коміром із красивого білого хутра. Її дістала по блату мама однієї з відмінниць своєї ж дочки.

Люда відмовлялася брати куртку і говорила, що вона нізащо її не одягне і, тим більше не прийде в ній до школи. Тоді до квартири зайшла одна з відмінниць.

Та сама, якій мама дістала червону куртку. І попросила в Люди вибачення. І пообіцяла, що більше її ніхто не образить. І сказала, що завтра зайде за нею, і до школи вони підуть разом.

Ні, дівчинку-відмінницю ніхто не викрив у крадіжці куртки. Тобто викрив. Того дня клас у кінотеатрі подивився «Опудало».

Після фільму семикласники плакали майже всі, навіть деякі хлопчаки. Вони довго не розходилися і говорили про те, що все це — про них. А потім прийшли додому і розповіли батькам про куртку в туалеті.

А що дивляться наші діти?  Тим дітям початку 80-х пощастило. У них було Дитяче Кіно. Наше, рідне, зрозуміле. Чарівний світ, якому довіряли, який любили. Який дарував диво Червоних вітрил, романтику Капітана Гранта.

У цьому світі діти розгадували Таємницю залізних дверей, літали в космос, боролися з піратами, закохувалися, подорожували. Цей світ навчав їх любити добро і правду, відрізняти погане від хорошого, розбиратися в людях, визнавати свої помилки, допомагати слабким.

Цей світ подарував їм героїв, справжніх, тих, на кого хотілося бути схожими. Щоб стати частиною цього світу, треба було взяти в мами 10 копійок і прийти в кінотеатр.

Відкрийте афішу кінотеатрів у будь-якому місті на найближчі вихідні. Спробуйте знайти хоч один на всю країну повнометражний художній фільм для дітей.

Чому? Чому, на якій підставі в країні знищено дитяче кіно? Знищено геть, як явище. Навіть той мізер, який знімається неймовірними зусиллями ентузіастів, не потрапляє в прокат.

Не треба говорити мені про гроші. Я не повірю, що в країні немає грошей на дитяче кіно. Я хочу знати прізвища людей, від яких залежить рішення про відродження дитячого кіно в моїй країні. У країні, в якій дорослішають мої діти, і доведеться жити моїм онукам.

Я хочу запитати у цих людей, чому наших дітей і онуків позбавили чарівного світу, який, як ніхто інший, вміє навчити головного. Я хочу запитати у них, скільки коштує наявність цього світу.

А ще я хочу запитати в них, яке кіно і де вони показують своїм дітям і онукам. І чого це кіно вчить…

Дівчинці Люді з того сьомого класу зараз 45 років. Вона назвала доньку Оленою, на честь героїні. Люда вчить дітей літературі.