Коли ми з чоловіком купили ту квартиру для нашого сина Андрія і його молодої жінки Галини, думали, що робимо найкраще, що можемо. Квартира була хороша, двокімнатна, з великою кухнею, балконом, вікна виходили на парк.
Ми ж туди все нове поставили: меблі купили добротні, техніку дорогу — пральну машинку, холодильник, телевізор. Галя ще тоді тільки казала, яка вона щаслива, що тепер буде свій куточок, де можна родину будувати, дітей ростити. Ми були наївними, вірили їй на слово.
Квартира була записана на невістку, адже ми хотіли, щоб у неї було відчуття безпеки і власності. Але, як то кажуть, добрими намірами дорога вистелена до пекла. Тієї хвилини ми навіть не підозрювали, що наші добрі наміри обернуться такими випробуваннями для нашої родини.
П’ять років ми крутилися, як та білка в колесі. Віддавали все, що мали, щоб Андрієві з Галею жилося добре. Гроші на ремонт дали, продукти привозили, щоб холодильник не пустував, дитячі речі купували.
Та й коли вже онуки з’явилися, ми їм допомагали цілодобово. Та що там допомагали, фактично утримували їх. Але тоді ще не розуміли, що щось не так.
Коли вирішили переїхати ближче, щоб бути поруч, побачили справжню картину. Галя спочатку розказувала, як вона любить домашні справи, як піклується про дітей, а на ділі…
Не їжу приготувати, ні прибрати, ні попрати. Квартира, яку ми з такою любов’ю облаштували, почала занепадати. Пил лежав шаром, підлога вкрита плямами, на кухні вічний бардак.
Холодильник постійно був напівпорожній, і це при тому, що ми їм продукти привозили. Іноді заходиш — діти голодні, плачуть, а вона й оком не змигне.
Андрій працював, майже весь час був на роботі, тож про господарство мало що знав. А Галя йому байки плела: мовляв, усе добре, все під контролем. А сама тим часом — ні пральну машину включити, ні пилососом пройтися, ні навіть дітей у ліжко вчасно покласти. Одяг на дітях — як із чужого плеча, та й то один комплект на три роки.
Я почала втручатися, не могла дивитися на це все. Варю їжу — вона каже, що це отрута. Полікую онуків, коли хворіють — шкоджу. Куплю новий одяг за свої гроші — Галя його демонстративно в сміття викидає або в обличчя жбурляє. Та ще й Андрієві на нас скаржиться, мовляв, ми їй шкодимо, не даємо спокійно жити.
А сама в соціальних мережах — справжня «свята». У Фейсбуці фоточки викладає: тут цукерки купила, там з дітками гуляє, он новий телефон.
А ми тим часом — з хворими, голодними дітьми, у яких і взуття нормального нема, і їжі вдома не вистачає. Галя змінює телефони, їздить на відпочинок, а ми фактично утримуємо дітей. І нас ще й ображають за кожну покупку.
Два роки діти почали приходити лише ночувати. Все інше — на нас. А потім я вже просто не витримала. Сказала чоловікові: «Все, досить, хай сама тепер справляється». І знаєте, що сталося? Раптом з’явилися няні, їжа, навіть одяг новий у дітей. Отак воно працює, коли перестаєш бути добрим.
Але це ще не кінець. З часом ми зрозуміли, яка Галя насправді. Ніколи не чули від неї навіть простого «дякую» за ту квартиру.
Більше того, вона тихенько планувала продати квартиру, яку ми колись купили для Андрія ще до одруження. І тільки завдяки випадковості ми не опинилися на вулиці.
Тоді ми й зрозуміли, що Андрій вже давно під її впливом, а ми були сліпими. Довірливість, чесність, доброта — це все добре, поки не зустрічаєш таких людей, як наша невістка. Вони знають, як скористатися твоєю добротою на свою користь. І це небезпечно. Дуже небезпечно.
