Квартира Зінаїди Василівни виявилася просторою, з високими стелями та старовинними меблями. Сама господиня — сухенька, але міцна старенька з напрочуд живими очима — зустріла їх у коридорі. — Артемку! — просяяла вона. — А це хто з тобою? — Бабусю, це Аліна Анатоліївна. Буде приходити до тебе, допомагати

— …звісно, квартира чудова! Трикімнатна в центрі, уявляєш? Відремонтуємо і заживемо по-людськи.

Людмила розсміялася, цокаючи підборами по сходах. Аліна ледь встигла сховатися в ніші між поверхами.

***

Аліна здригнулася від різкого телефонного дзвінка. Годинник показував шосту ранку. У такий час дзвонять або з роботи, або сталося щось непоправне. Вона машинально поправила нічну сорочку, що з’їхала, і потягнулася до слухавки.

— Алло? — хриплувато промовила вона, намагаючись прогнати залишки сну.

— Аліно Анатоліївно? Пробачте за ранковий дзвінок. Мене Світлана Петрівна з другої поліклініки порекомендувала, — чоловічий голос звучав схвильовано, але приємно. — У мене бабуся… Нам терміново потрібна доглядальниця. Хоча б на три дні на тиждень.

Аліна потерла очі, остаточно прокидаючись. У сусідній кімнаті мирно посапувала Марійка. У кватирку задував прохолодний весняний вітер, ворушачи фіранку.

— Зараз щось сталося? — обережно запитала вона.

— Ні-ні, пробачте! — спохопився чоловік. — Я просто… не міг заснути, не лягав ще. Думав про бабусю. Можемо завтра обговорити? Тобто вже сьогодні. Я заплачу, скільки скажете.

«Явно звик вирішувати проблеми грошима», — подумала Аліна, прикидаючи свій графік.

— Давайте зустрінемося о другій годині дня. Записуйте адресу…

День видався метушливий. Після магазину Аліна ледь встигла приготувати Марійці обід. Дочка, як зазвичай, прийшла зі школи голодна.

— Мам, а можна я сьогодні до Катрусі на день народження? — Марійка вправно орудувала гребінцем, намагаючись спорудити щось хитромудре на голові.

— А уроки?

— Ну ма-ам! Я ж відмінниця! — Марійка скорчила благальну гримасу. — Я потім усе зроблю, чесне слово!

Аліна зітхнула. Дочка дійсно вчилася добре, але грошей на подарунок подрузі практично не було.

— Візьми з моєї заначки в тумбочці, — сказала вона. — Тільки на подарунок, зрозуміла?

Марійка просяяла і цмокнула матір у щоку:

— Ти в мене найкраща!

Без п’ятнадцяти друга Аліна вже сиділа в кав’ярні, де призначила зустріч. Внутрішній голос нашіптував: «Може, пощастить із підробітком? А то кінці з кінцями ледве зводимо…»

Високий молодий чоловік з’явився рівно о другій. Окинув зал уважним поглядом і впевнено попрямував до її столика.

— Аліно Анатоліївно? Артем Сергійович, — він простягнув руку для потиску. — Ще раз пробачте за нічний дзвінок.

Рукостискання виявилося міцним, але акуратним. Аліна відзначила дорогий костюм, годинник і ледь вловимий запах парфумів.

— Розкажіть про бабусю, — попросила вона.

— Зінаїді Василівні вісімдесят років. Після інсульту відновилася добре, але іноді бувають… перепади настрою, — Артем помовчав. — Живе сама, я щодня заїжджаю. Але зараз багато роботи, а їй потрібен постійний нагляд.

— Що конкретно потрібно від доглядальниці?

— Готувати, стежити за прийомом ліків, гуляти, якщо погода дозволить, — він дістав гаманець. — Я готовий платити п’ятнадцять тисяч на тиждень. Влаштує?

В Аліни перехопило подих. Такі величезні гроші за таку просту роботу!

— Коли можна починати? — якомога спокійніше запитала вона.

— Прямо зараз, якщо можливо. Я відвезу вас до бабусі.

Квартира Зінаїди Василівни виявилася просторою, з високими стелями та старовинними меблями. Сама господиня — сухенька, але міцна старенька з напрочуд живими очима — зустріла їх у коридорі.

— Артемку! — просяяла вона. — А це хто з тобою?

— Бабусю, це Аліна Анатоліївна. Буде приходити до тебе, допомагати.

Зінаїда Василівна окинула Аліну чіпким поглядом:

— Що ж, проходьте. Чайку поп’ємо, познайомимося.

За чаєм старенька виявилася напрочуд балакучою. Згадувала молодість, показувала фотографії.

— А це Артемко маленький, — вона любовно погладила знімок. — Золотий хлопчик. Тільки ось одружитися зібрався…

У її голосі промайнуло щось дивне. Аліна насторожилася, але старенька вже захоплено розповідала про свій сад на дачі.

Перший тиждень пролетів непомітно. Зінаїда Василівна виявилася на рідкість поступливою підопічною — вчасно приймала ліки, із задоволенням гуляла у дворі, багато читала.

А потім з’явилася Людмила.

Аліна саме допомагала Зінаїді Василівні після душу, коли в квартирі пролунав дзвінок. На порозі стояла ефектна молода жінка з ідеальною зачіскою та манікюром.

— Здрастуйте, — недбало кинула вона. — А бабуся де?

— Людочко! — донісся з кімнати голос Зінаїди Василівни.

Аліні здалося, чи в ньому прозвучала тривога?

Після появи нареченої онука старенька помітно змінилася. Почала забувати про таблетки, погано спала ночами. А Людмила заглядала все частіше — завжди перед приходом Аліни.

— Ой, і чого ви з нею возитесь? — одного разу почула Аліна з-за дверей. — У будинку для літніх людей і догляд професійний, і спілкування, Артем все оплатить! А то сидите тут сама, як сич…

— Не смій так говорити! — голос Зінаїди Василівни тремтів. — Я в своєму домі живу!

— Ну так, звичайно. У своєму. А нам з Артемом, по-вашому де жити?! Він сказав, що поки всі його активи в бізнес вкладено, тому своє житло нам зараз не світить.

Аліна замерла з тацею в руках. Ось воно що…

З кожним днем Зінаїда Василівна в’янула на очах. Аліна помічала, як тремтять її руки, коли вона перебирає старі фотографії, як довго дивиться у вікно, забувши про недопитий чай.

— Може, тиск? — стривожено питала Аліна, дістаючи тонометр.

— Ні-ні, мила, — старенька розсіяно гладила її по руці. — Просто думаю багато. Про життя, про онука…

Того дня Аліна прийшла раніше звичайного — забігла в аптеку за вітамінами для підопічної. У під’їзді було тихо, тільки зверху доносилися приглушені голоси. Один із них належав Людмилі.

— …я вже все продумала, — говорила вона комусь по телефону. — Ще пара тижнів, і старенька сама запроситься до пансіонату. Ти б бачила, яка вона стала смикана! Артем уже помічає…

Аліна замерла на сходах. Серце гулко колотилося об ребра.

— …звісно, квартира чудова! Трикімнатна в центрі, уявляєш? Відремонтуємо і заживемо по-людськи.

Людмила розсміялася, цокаючи підборами по сходах. Аліна ледь встигла сховатися в ніші між поверхами.

Усю ніч вона не могла заснути. Ворочалася, вставала попити води, вмикала і вимикала нічник. Думки плуталися. «А раптом я помиляюся? Раптом не так зрозуміла? Але ці її візити перед моїм приходом… І стан Зінаїди Василівни…»

На ранок вона прийняла рішення.

Артем приїхав як зазвичай — о восьмій вечора. Аліна попросила його затриматися «для серйозної розмови».

— Щось із бабусею? — стривожився він.

— Не зовсім… — Аліна завагалася. — Точніше, так. Але не те, що ви думаєте.

Вона розповіла все: і про регулярні візити Людмили, і про зміни в стані Зінаїди Василівни, і про підслухану розмову. Артем слухав мовчки, тільки жовна ходили на вилицях.

— Ви впевнені? — глухо запитав він.

— Я просто кажу, що бачила і чула, вирішувати вам, — Аліна опустила очі. — Я все розумію, наречена, а бабуся… вона вже старенька, так…

— Я… — Артем різко встав, — мені потрібно подумати.

Він пішов, залишивши на столі конверт із грошима. Аліна дивилася йому вслід і відчувала, як противно стало на душі. Чи правильно вона вчинила?

Відповідь прийшла наступного дня.

Гуркіт вхідних дверей змусив Зінаїду Василівну здригнутися над своїм кросвордом. У кімнату увірвалася розлючена Людмила.

— Ти! — вона тицьнула пальцем в Аліну. — Це ти все підлаштувала! Вирішила охмурити багатія? Думаєш, йому потрібна жебрачка розлучена з дитиною?

— Людмило, негайно припини! — Артем з’явився слідом, блідий від гніву.

— Що, правда очі коле? — Людмила розреготалася. — Думаєш, вона про твою ба…бусю дбає? Як же! Просто поклала на тебе око, ось і…

— Замовкни! — Зінаїда Василівна підвелася з крісла. — Не смій… не смій так говорити про Аліночку! Вона єдина, хто по-справжньому про мене дбає!

— Бабусю, сядь, будь ласка, — Артем дбайливо посадив стареньку назад. Повернувся до нареченої: — Нам більше нема про що розмовляти. Забери свої речі з моєї квартири. Каблучку можеш залишити собі.

— Пошкодуєш іще! — вигукнула Людмила і вискочила за двері.

У кімнаті повисла дзвінка тиша. Аліна механічно поправляла скатертину, не знаючи, куди подіти очі.

— Аліно Анатоліївно, — Артем кашлянув. — Пробачте за цю сцену. І… дякую вам. За все.

— Нема за що, — пробурмотіла вона. — Піду, мабуть. Час пізній…

— Зачекайте! — він зробив крок уперед. — Може… повечеряємо якось разом? У якості вибачення. І подяки.

Аліна підняла очі. У його погляді читалося щось нове, тепле.

— Знаєте, — повільно промовила вона, — а давайте краще я приготую вечерю тут? Зінаїда Василівна говорила, що любить гарбузову кашу…

— Ох, мила! — старенька просяяла. — Давно я її не їла!

— Значить, домовились? — Артем усміхнувся.

Аліна кивнула, відчуваючи, як зрадницьки червоніють щоки. Здається, життя готувало для неї новий поворот. І, можливо, не найгірший.

Чи вірите ви в те, що випадкові зустрічі можуть змінити долю, і що добро завжди повертається сторицею?