— Мишу будеш? Панько сидів на даху сараю, наче та єгипетська статуя, і тихо муркотів, перетравлюючи вкрадену зі столу ковбасу. — Гав! — попередив його Філя. — Я ще не забув, як ти мені вчора носа подряпав! — Гостьове перемир’я! Гостьове перемир’я! — нявкнув кіт і м’яко сплигнув прямісінько на дах собачої будки

«От уже дожився на старість… До власної будки треба городами пробиратися, як тому злодію!»

Старий пес Філімон сердито бурчав під ніс, протискуючись крізь шпарину в паркані. Його кошлатий хвіст нервово сіпався, а в очах читався справжній відчай. Ще б пак!

На рідному подвір’ї, де кожна травинка пахла спокоєм, де він роками вигрівав боки на теплому спориші, настали чорні дні.

Біда прийшла звідти, звідки не чекали — приїхала на червоному легковику, гучно грюкаючи дверцятами. Внуки.

Для старої сільської собаки страшнішого слова просто не існувало. Ті міські дітлахи, які курей бачили тільки в супі, тягнули свої невтомні, чіпкі рученята до всього, що мало хвіст і вміло дихати.

Для Філімона їхній приїзд означав лише одне: кінець мирному життю і початок великої боротьби за власне виживання.

Узагалі-то Філя був звичайнісіньким дворнягою, ростом господарю десь по коліно. Шерсть мав густу й трохи кучеряву, через що всім у дворі розказував красиву байку, ніби його прабабця запала в душу породистому пуделю.

Жодних пуделів у їхньому селі зроду-віку не водилося, але історія палкого кохання подобалася всім. Особливо курям.

Вони щоразу слухали Філю, наче заворожені, здивовано сокочучи й захоплено кліпаючи очима-намистинками.

Навіть старий півень Степан, хоч і бурчав для годиться, але схиляв голову набік — подобалися йому собачі побрехеньки.

Не вівся на це тільки Панько — старий, облізлий хазяйський кіт. То був Філин вічний ворог і найкращий друг водночас.

Вони могли люто шипіти й гавкати одне на одного кілька днів поспіль, а потім, як ні в чому не бувало, спати обійнявшись у собачій будці. Їли теж з однієї миски. Точніше, з собачої.

Бо Панько обідати звикли в хаті, під столом, куди Філі заходити було зась.

Правду кажучи, ніхто пса з хати не виганяв. Він сам собі придумав, що далі ґанку — ні ногою. Сиди на землі й мети хвостом куряву. А знаєте чому? Тільки тс-с-с, нікому анічичирк! У хаті треба було мити лапи!

Філімон терпіти не міг цих водних процедур. Він же вам не якась там панночка з маком, щоб лапи після кожної калюжі витирати.

Отож, хитрий Панько не вірив у казки про пуделя, називав товариша «балаболом» і часто повторював за хазяїном, вухастий покруч!

Бо хазяїн теж любив посеред ночі гримнути у вікно, щоб Філя припинив свої співи на дві октави, інакше в нього полетить старий черевик.

«Якби ж то хоч кісткою з м’ясом кинули, а то черевиком», — ображено думав пес і замовкав.

Злити господаря не хотілося. Та й спати час — за три роки його вірної служби жоден злодій до їхньої хати так і не дійшов. А що тут красти? Вила й лопати не з’їси, а все їстівне давно з’їдено.

Але повернімося до нашої біди. Точніше, до внуків. Ще в пору своєї ранньої молодості Філімон якось радісно вибіг назустріч цим міським гостям, не розуміючи, що біжить назустріч власній погибелі.

Писклява орда з двох хлопчаків так почала його тискати й м’яти, що пес ледве вирвався. Тікав він за сарай, а потім аж за річку з такою швидкістю, що позаздрив би й гепард.

Відтоді приїзд гостей у шортиках означав для Філі одне — треба йти в підпілля. Він тікав зранку і повертався глибокої ночі. Схуд, змарнів, але зберіг і вуха, і хвіст.

І от знову повний двір людей. «Мало їм тих двох шибеників, — злився Філя, визираючи з-за дровітні, — так ще одного притягнули! Таке мале, а вже всюди лізе. Тепер мені точно й кістки від холодцю не дістанеться».

Той найменший, який ледве тримався на ногах і лопотів щось своєю дитячою мовою, крутив головою на всі боки, видивляючись, кого б іще потискати.

«Умів би — перехрестився б», — зітхнув пес і тихою ходою покинув рідне подвір’я.

Повернувся пізно. Вилизав порожню миску, ковтаючи голодну слину.

— Мишу будеш?

Панько сидів на даху сараю, наче та єгипетська статуя, і тихо муркотів, перетравлюючи вкрадену зі столу ковбасу.

— Гав! — попередив його Філя. — Я ще не забув, як ти мені вчора носа подряпав!

— Гостьове перемир’я! Гостьове перемир’я! — нявкнув кіт і м’яко сплигнув прямісінько на дах собачої будки.

Сплигнув він, щиро кажучи, як міг — гепнувся всіма своїми чотирма кілограмами відгодованого тіла, аж дошки затріщали.

— Яке ще перемир’я? — пробурчав Філя, дивлячись, як цей гладкий бовдур ламає його нерухомість. — Чути не хочу про тих ваших гостей!

— Це як у Кіплінга, темнота ти нещасна, — почав повчати вчений кіт, який і сам читати не вмів, але телевізор з господарем дивився стабільно. — Коли в джунглях настає посуха, то всі звірі миряться. Водопій спільний. А в нас зараз часи важкі, треба триматися разом.

— Що там за Кіплінг — не знаю, але що часи важкі — тут ти правий, — почухав за вухом пес. — Ну, як там у хаті?

Питав Філя із щирим співчуттям. По скуйовдженому вигляду кота й так було видно, що день у нього не вдався.

— Спіймали?

— Та спав я… — неохоче зізнався Панько. — На тому усі, що краще чує. Отак і попався. До самого вечора мучили, ледве вирвався, коли їх вечеряти покликали.

Філя подивився на повний місяць і так йому захотілося завити від туги, але не можна — ворог не дрімає.

Наступного ранку хазяїн із зятем та старшими онуками подалися на риболовлю. Панько, ясна річ, поплентався за ними, тримаючись на безпечній відстані від дітей. Філя, як і личить справжньому охоронцю, вийшов із схованки й розлігся посеред двору. Вдома лишився тільки найменший хлопчик, але й того варто було остерігатися.

Господиня якраз винесла собаці величезну миску виварених кісток. Холодець варила, свята жінка!

— Оксанко, доню, я збігаю до магазину! — гукнула господиня, поправляючи хустку. — Тітка Галя казала, свіжу рибу привезли. Наші ж рибалки точно з порожніми відрами прийдуть.

— Мам, то й мені суміш для дитинки візьми! — визирнула у вікно дочка. — Тільки ту, що без лактози…

Почалися якісь складні слова, від яких у собаки аж у вухах залягло. Господиня розгубилася:

— Ой, ходімо разом, бо я куплю щось не те!

Оксана випурхнула на ґанок, на ходу застібаючи кофтинку:

— Тимко міцно спить. Філю, ти залишаєшся за хазяїна! Пильнуй малого і двір, нікого не впускай!

Філя аж випростався. Груди колесом, на морді — суворий вираз бувалого охоронця. «Гав!» — відповів чітко. Йому довірили найцінніше! Такої честі не кожен вівчар удостоїться.

Жінки побігли вулицею, а пес ліг так, щоб бачити і двері, і хвіртку. Сонечко припікало, він уже почав куняти, коли почув на ґанку підозріле сопіння. З відкритих дверей, кряхтячи, задом наперед сповзало щось кругле у синій горошок. Тимко.

Він уперто долав сходинку за сходинкою, тримаючись пухкими рученятами за дошки.

Спустившись на землю, малий обернувся, побачив пса, усміхнувся чотирма молочними зубками й чітко видав:

— Ва-ва, аву, ах!

Філімон аж на хвіст сів від несподіванки. Людське дитинча прекрасно говорило по-собачому! І головне — не тягнуло рук, щоб смикати за вуха.

— Ав-ав? — обережно перепитав пес (що означало: «Куди путь тримаєте, парубче?»).

— Ву-ву, — серйозно відповів малий («Шукаю маму»).

— Ав-ав! — суворо відрізав Філя («З двору не випущу, чекай тут»).

Вони так захопилися бесідою, що й не помітили, як небо почорніло. Раптом над головою страшенно гуркнуло, і з неба сипонув крижаний град навпіл із дощем.

Кури з вереском кинулися під дровітню. Філя миттю накрив дитину своїм кошлатим тілом, але град був такий сильний, що малий злякано захлипав.

На ґанок йому було вже не вилізти. Тоді пес акуратно, але міцно вхопив хлопчика зубами за комірець сорочечки й потягнув прямісінько у свою буду. Кілька ривків — і наскрізь мокрий Тимко вже сидів на теплій солом’яній підстилці. Він притулився до м’якого собачого живота, зігрівся, щось промуркотів під ніс і… солодко заснув. Заснув і Філя.

Ще б пак, стільки нервів!

Вони спали так міцно, що не чули, як у двір увірвалися перелякані жінки. Здійнявся крик, плач, прибіг наляканий дід Матвій із сусіднього двору.

І тільки коли ґвалт став нестерпним, Філімон позіхнув, висунув морду з будки й здивовано кліпнув очима.

— Філечко, як же ти не вгледів?! — голосила бабуся. — Дитину згубили!

— Кого згубили? — пробурчав пес, вилазячи надвір. — Осьо він. Я ж на службі.

З собачої будки мирно стирчали повзунки в синій горошок. Дід Матвій аж за серце схопився.

Філімон не міг збагнути, чого ті люди то плачуть, то сміються, то обіймають його мокру шию. А ввечері перед його носом поставили величезну миску.

Там був справжнісінький холодець — із добрячими шматками м’яса і товстим шаром смальцю. Царська вечеря!

Філя, як справжній джентльмен, пригостив і Панька. Хазяїн особисто виніс псові шмат домашньої ковбаси й урочисто пообіцяв більше ніколи не кидатися черевиками.

Тимку тепер дозволяли гуляти двором скільки завгодно — бо в нього була найкраща у світі нянька.

— Знаєш, Паньку, — задоволено плямкаючи, сказав того вечора Філімон, — заради такого можна тих онуків і потерпіти. Мабуть, я більше з дому тікати не буду.

— Роби як знаєш, — ліниво потягнувся кіт, умиваючи вуса. — А я свою хату люблю, але свободу — більше!

***

Знаєте, часом здається, що тварини розуміють цей світ набагато глибше, ніж ми, люди, — з їхньою мудрістю, всепрощенням і готовністю захистити слабшого. А у вашому житті траплялися випадки, коли хатні улюбленці дивували вас своїми майже людськими вчинками?