— Дітям сьогодні їсти й одягатися треба! — зривалася Настя, доведена до відчаю вічним безгрошів’ям. — А сам у три горла жереш, ще й м’ясо тобі подавай! — Крохоборка! Тобі для чоловіка шматка м’яса шкода

— Твого Діму бачила. Постарів, з паличкою шкандибає, як дід старий. І уявляєш — у тій самій куртці, що ти йому тоді купувала! — Подруга подзвонила рано-вранці, ніби поспішала поділитися чимось страшенно радісним.

Ту куртку Настя пам’ятала дуже добре. Добряча така, зелена, в дрібну сіру смужку. Брали її на базарі — тоді ж усі там одягалися, приміряючи речі на картонці за яткою.

Дмитро на той час уже міцно заглядав у чарку, із заводу його поперли за прогули, а «іншої роботи в місті не було» — принаймні так він стверджував.

Нібито шукав «достойне місце», от вони й витратили останні копійки на ту нову куртку, щоб чоловік мав солідний вигляд на співбесідах. Але з роботою так і не склалося.

Певно, знайшлися більш підхожі кандидати на ту посаду, куди він мітив. А на інші пропозиції Дмитро навіть дивитися не хотів — гордо йшов геть, не попрощавшись, і засідав удома на тижні.

— Я що, маю двори мести за копійки?! — горлав він на дружину, коли та вимагала хоч якоїсь допомоги. — От знайду нормальну роботу, тоді й гроші будуть!

— Дітям сьогодні їсти й одягатися треба! — зривалася Настя, доведена до відчаю вічним безгрошів’ям. — А сам у три горла жереш, ще й м’ясо тобі подавай!

— Крохоборка! Тобі для чоловіка шматка м’яса шкода?! — ревів Дмитро, змахуючи зі столу тарілку з супом. — Я стільки років на вас спину гнув! Поки гроші носив — був хороший. А як звільнили, то став поганий, нікому не потрібний! Тварюки ви невдячні!

Він розмазував по щоках п’яні сльози, проклинав Настю і намагався підкликати дітей-підлітків, щоб «приголубити». Але ті лише відверталися, сіпали плечима і йшли геть до своєї кімнати.

— На що ж ти п’єш? — допитувалася дружина. — Якщо не працюєш, звідки гроші береш?

— Тобі, може, ще й ключі від квартири дати, де гроші лежать?! — Дмитро цитував класику і сам реготав зі своєї дотепності. — Не твоє діло! Де хочу, там і беру.

Багато років по тому Настя дізналася: чоловік тоді підробляв вантажником на овочевому ринку. Але з якогось дива вирішив, що зароблене додому нести не обов’язково.

Що коїлося в голові сорокарічного чоловіка, вона так і не зрозуміла ні тоді, ні потім, коли сама дожила до сивого волосся і зубних протезів.

Раніше їй просто ніколи було про це думати. На руках — троє дітей, яких треба було годувати, одягати та якось вберігати від вуличної шпани.

З роками образ колишнього чоловіка стерся, майже забулося, як вони з боями ділили квартиру та меблі.

А розлученню Дмитро опирався як міг. Влаштовував такі скандали, що стіни дрижали, звинувачував Настю в усіх смертних гріхах, крив останніми словами прямо при дітях.

Ліз боротися, товк посуд, у безсилій люті рвав на ній одяг, залишаючи на тілі сліди. Він зовсім знавіснів, коли дізнався про Толика. Добрі люди донесли, що Настя завела собі чоловіка на роботі — неодруженого, який не пив, руки не розпускав, ще й грошима допомагав.

Останні років два-три вони з Дмитром уже спали окремо. Він облаштувався в меншій кімнаті, звідки виповзав хіба що поїсти та в туалет.

Але появу конкурента сприйняв як особисту образу і взявся «вчити дружину вірності» розпусканням рук. Це стало останньою краплею.

Настя подала на розлучення. Почалася справжня битва титанів, де чоловік відчайдушно чіплявся за свій звичний світогляд, а жінка безжально руйнувала ту сімейну фортецю, розкидаючи уламки.

Діти стали на бік матері. Дівчата повторювали її слова, кричали на батька, що в квартирі через нього брудно і тхне перегаром.

А рідний єдиний син, граючи юнацькими м’язами, просто брав і закидав батька назад до його кімнати. Виріс хлопець на батькових харчах, став здоровий як бик, і навіть якось засвітив Дмитрові фінгал під оком.

Після того фінгала батько став обережнішим. Настю і дочок обзивав лише тоді, коли сина не було вдома, а потім закочував очі й робив вигляд, що нічого не розуміє.

Це якщо син, гупаючи кулаком по стіні, вимагав пояснень, чому сестри знову плачуть. Настя тоді вже не плакала. Звикла. Тільки кусала губи і мружила очі.

Хай як Дмитро пручався, а наслідки були невідворотними: розлучення, поділ майна. Він переїхав у кімнатку в комуналці, а Настя з дітьми — у невелику двокімнатну квартиру в старому будинку.

Роз’їхалися недалеко, за три зупинки одне від одного. Іноді він бачив своїх дітей на вулиці, але ті, помітивши батька, просто відверталися.

На весілля його не кликали.

Діти поодружувалися, повиходили заміж, гуляли з візочками, а рідного діда з онуками так і не познайомили.

Соромилися його.

Вітатися почали аж через багато років, коли, певне, зрозуміли, що життя — штука складна, і кожен може опинитися на дні, як їхній батько.

На щастя (інакше й не скажеш), здоров’я не дозволило Дмитрові пропити ту кімнатчину, тож дах над головою він зберіг. Під дахом були ліжко, стіл, старий холодильник і спільні на всіх душ, туалет та кухня. Усе ж краще, ніж ночувати по підвалах.

Хвороби обсіли його після п’ятдесяти. Спалений сурогатом шлунок відмовився перетравлювати їжу, а слідом збунтувалися й інші органи.

Додалися проблеми з очима, вухами, руки й ноги не слухалися, а просякнутий спиртом мозок майже перестав реагувати на зовнішній світ.

Дмитро неохоче жував хліб, за звичкою запивав його рідким чаєм і ледве дочалапував до крамниці по нову хлібину.

Співчутлива сусідка тьотя Валя іноді давала йому трохи вершкового масла. А може, й не вершкового — його рецептори давно втратили здатність розрізняти смаки.

Дмитро більше не пив. На краплю спиртного організм реагував диким болем, судомами і кривавою блювотою. Тож після довгих мук він перестав навіть дивитися в бік пляшок і зажив тихою старечою долею, жуючи хліб беззубими яснами.

Виживав на мізерну пенсію: виплачував борги за комуналку, що накопичилися за роки пиятики, і купував найпростіші харчі.

Ноги його вже не тримали. Якийсь добрий сусід приніс йому палицю, затерту чужими руками до блиску, і вручив ніби подарунок на Новий рік.

З нею стало легше ходити, з’явився вірний помічник для походів до магазину і такий-сякий товариш для розмов.

— Підемо погуляємо, чи що? — казав він палиці, взуваючись біля порога.

— Мабуть, час додому, — радився з нею, повертаючи до свого під’їзду.

Так і жили — він та палиця зі слідами чужих рук. Аж поки одного сонячного дня у двері його кімнати не постукали.

— Чого прийшла? — Дмитро насупився, побачивши колишню дружину.

Поява Насті не віщувала нічого хорошого. Це ж через неї він докотився до такого жалюгідного стану!

— Не бурчи, — спокійно сказала вона і пройшла в кімнату, ігноруючи його невдоволення. — Прийшла та й прийшла, нічого тут злитися.

Настя дістала із сумки вологу серветку, протерла стіл та табуретку і сіла біля вікна.

— Став чайника, я пиріг принесла.

— Не треба мені твого пирога! — спробував розізлитися Дмитро, але вийшло якось награно.

Десь глибоко в душі йому було приємно. До сусідів по комуналці приходили родичі, друзі, і тільки він завжди сидів сам.

Мати давно померла, брати й сестри відхрестилися від нього, поки він пиячив, дружки-товариші по чарці хто спився, хто пропав. Навколо утворилася моторошна порожнеча.

Помри сьогодні — ніхто й не згадає, не подзвонить, не постукає. Знайдуть хіба тоді, коли сусідам почне тхнути.

— Не треба, то не їж, — Настя присунула йому тарілку зі шматком пирога. — Тебе ж ніхто не силує.

Аромат випічки нагадав про щось давно забуте і світле. У заспиртованому мозку ворухнулися вцілілі нейрони, намагаючись розбудити інші.

— Смачно? — Настя з цікавістю спостерігала, як обличчя колишнього чоловіка світлішає.

Він дивився на пиріг у руці щасливими очима, наче дитина на довгоочікуваний подарунок. Із захватом смоктав відкушений шматочок, розтягуючи задоволення, і навіть не чув її запитання.

Схаменувся лише тоді, коли вона перепитала, і винувато закліпав очима, розуміючи, який кумедний має вигляд.

— Угу, — промукав він, жуючи м’яке тісто беззубими яснами. — Ти смачно готуєш.

— У пекарні купила, — відмахнулася Настя і крадькома змахнула сльозу. — Не готую я більше вдома. Нема для кого. Діти роз’їхалися, а Толик рік тому помер.

— А-а-а, то он чого ти прийшла! — обурився Дмитро, не перестаючи жувати. — Занудьгувала без мужика в хаті! Думаєш, поведуся на твої пироги?

— Жуй давай, наречений, не відволікайся, — гірко засміялася Настя.

Їй так кортіло розповісти, якою щасливою вона була зі своїм Толиком і що нікого іншого їй більше не треба. Але промовчала.

А ще хотілося сказати, що за все в цьому житті треба платити, і що бумеранг завжди повертається — самотністю, порожнечею, непотрібністю.

Хотілося кинути йому в обличчя всі ті образливі слова, що він їй колись кричав, і так само боляче штовхнути.

Хотілося. Але вона не могла дозволити собі принижувати хворого, зламаного чоловіка, який навіть захиститися не годен.

— Не ти мені потрібен, — Настя прикрила очі. Їй було важко це казати, але мусила переступити через себе. — Онуки питають… Де ти і що з тобою.

— Онуки? — Дмитро аж пожвавішав. — Це чиї? Сашкові чи дівчат?

— Ані. Вони ж найстарші. Вже розуміють, що Толик їм був не рідний дід, хоч і любив їх дуже.

— А ти їм розкажи! Розкажи, як гуляла від законного чоловіка, як тягалася з ким попало! Тому й доводилося їм чужих дядьків дідами називати! — хихикнув Дмитро, доїдаючи пиріг. — Хай знають, хто винен, що я отак живу!

Він розвів руками, показуючи на старий матрац, облуплений стіл і похилену шафу.

— Хай знають, яку шльондру бабусею кличуть!

Настя рвучко підвелася з табуретки і присунула йому залишки пирога:

— Жери, скотино невдячна! Я ж, дурепа, прийшла до тебе як до людини. Думала, поговоримо, пробачимо одне одному старі образи. Надіялася, що ти протверезів, розуму набрався, захочеш із дітьми помиритися, онукам порадіти… А ти як був гниллю, так нею і лишився!

— Ким це я лишився?!

Дмитро прекрасно розумів, що верзе дурниці. Розумів, що це його єдиний шанс повернути дітей і побачити онуків.

Але його внутрішній біс на ім’я Гординя біг попереду Здорового Глузду, розмахуючи прапором.

Він усе життя мчав як навіжений, і саме через нього Дмитро опинився на старості літ у злиднях та самотності.

«А ще через неї, — тихенько нашіптував біс. — Вона теж до цього руку доклала!»

— Йди під три чорти, дурепо стара! — крикнув він Насті вслід, додавши брудну лайку. — І нема чого мене тут своїми пирогами спокушати!

Настя пішла, не обернувшись і не зронивши ні слова. Опускатися до лайки було не в її правилах, хоч на язиці так і крутилася влучна фраза про лайно, яке ніколи не тоне.

Дмитро дивився їй услід, притулившись лобом до холодного шибки. Він ображено сопів і продовжував жувати пиріг, смак якого нагадував йому щось дуже далеке і дуже хороше.

— Та йдіть ви всі…

Сльози котилися по його запалих щоках, від чого пиріг ставав трохи солонуватим. Але це зовсім його не псувало.

Висновки він так і не зробив…