— Отут точно є гриби, — безапеляційно заявив він. — Зараз саме пішли білі, та й маслюків повно. За пів годинки назбираємо на маринад, буде взимку що на стіл поставити! — Ром, та не хочу я нічого маринувати

Ліс насувався звідусіль — сирий, темний, глухий. Під ногами м’яко й моторошно пружинило торішнє листя, а в повітрі вже відчувався той особливий, холодний запах вечірньої вогкості.

Олена ледь переставляла ноги. Маленький Тимко, геть вимучений сльозами, важко сопів у неї на плечі. Її руки вже просто мліли від ваги трирічного сина, а серце стискалося від липкого, тваринного страху.

Вони блукали цими хащами вже години дві. Телефони втратили мережу ще на самому початку, вода давно закінчилася, а густі дерева стояли стіною, закриваючи небо.

І найстрашніше — вони не мали жодного уявлення, де залишили машину.

Олена зупинилася біля поваленої сосни, ковтнула клубок у горлі і підвела на чоловіка очі, повні відчаю:

— Ромчику… і що ми тепер будемо робити?

Чоловік нервово смикнув плечем, ховаючи за злістю власну розгубленість.

— Що-що! — вибухнув він. — Не можеш більше йти — значить, ночуватимемо тут! Наламаю гілля, зроблю якийсь курінь, переспимо до ранку. Нічого страшного не сталося, подумаєш, трохи збилися зі шляху. Я ж не винен, що сьогодні хмари і сонця не видно!

— Ромо, ти ж божився, що орієнтуєшся тут із заплющеними очима і жодних проблем не буде! — голос Олени затремтів.

Якби не дитина на руках, вона б, напевно, прибила чоловіка на місці. А все ж починалося так добре…

Вони поверталися додому після вихідних на Десні, втомлені, але щасливі.

Аж раптом Ромко різко вдарив по гальмах і з’їхав на узбіччя біля якогось густого лісу.

— Отут точно є гриби, — безапеляційно заявив він. — Зараз саме пішли білі, та й маслюків повно. За пів годинки назбираємо на маринад, буде взимку що на стіл поставити!

— Ром, та не хочу я нічого маринувати, — Олена тоді ще мляво відбивалася, не бажаючи лізти в хащі. — Поїхали додому. Тимко вже вередує, дитині спати час.

— Хай у машині поспить, — легко відмахнувся чоловік. — А ми швиденько пробіжимося.

— Ти з глузду з’їхав? Я дитину саму на трасі не залишу! — обурилася вона. — Давай так: я з малим погуляю тут, скраєчку, на галявині, а ти йди, шукай свої скарби.

Але Ромкові такий варіант не сподобався. Він почав клястися, що знає ці місця ще зі шкільних років, що вони тільки зайдуть, зріжуть пару грибків і вийдуть.

Олена, знаючи його звичку прикрашати дійсність, усе ж прихопила з собою пляшку води й залишки бутербродів.

— І нащо ти зайве тягнеш? — ще й бурчав чоловік. — Зараз грибів стільки наріжемо, що рук не вистачить нести!

Гриби справді траплялися, але щоб їх знайти, довелося заглибитися.

Спочатку малий Тимко бадьоро тупотів сам, збирав шишки, радів кожній знахідці. А потім різко втомився і почав плакати.

Довелося брати його на руки — то татові, то мамі, яка й сама була дрібненькою та тендітною.

— З вами в ліс іти — тільки нерви псувати! — завівся Ромко. — Ниєте і ниєте. Пішли назад.

Але дорога назад ніяк не знаходилася. Ліс був завалений трухлявими деревами, вони постійно обходили перешкоди, кружляли, і врешті-решт остаточно втратили орієнтир.

Усі кущі, всі дерева здавалися однаковими. Ще трохи — і вони зникнуть там, де їх ніхто ніколи не знайде.

— Ромо, ну зроби хоч щось… — Олена безсило опустилася на повалене дерево. — Я не зроблю більше ні кроку.

— То сиди тут. Я зараз гляну, що там за тим пагорбом, — він різко розвернувся і метнувся за великі дерева.

— Ромо! Стій! Ти куди?! — скрикнула вона.

Але чоловік не обернувся. Йому здалося, що він почув гул траси, і він побіг перевіряти.

На ліс опустилися густі, холодні сутінки. Олена зщулилася. Вітер гуляв верхівками сосен, десь моторошно тріснула гілка.

Вона раптом усвідомила, що залишилася абсолютно сама з дитиною в цій глухомані.

— Ромо… Ти де? Ро-о-ом!

Спочатку вона кликала тихо, щоб не налякати сина. А потім паніка накрила її з головою. Вона кричала так, що зірвала голос.

Тимко прокинувся, відчув мамин жах, міцно обхопив її за шию рученятами і зайшовся голосним плачем.

— Гей! — раптом пролунало звідкись ізбоку. — Хто там кричить?

Затріщали кущі, і на галявину вийшов літній чоловік у камуфляжній куртці з кошиком. Олена так злякалася, що аж втиснулася спиною в кору сосни, а вільною рукою інстинктивно намацала на землі якусь важку ломаку.

— Матінко Божа, а ви що тут робите? — остовпів грибник, побачивши перелякану жінку з малям. — Та не бійтеся ви, сховайте ту палицю, не трону я вас.

— Заблукали… — Олена нарешті дала волю сльозам, але ломаку з рук не випустила. — Чоловік пішов дорогу шукати… хвилин двадцять тому… і пропав.

Грибник погукав Ромка, але ліс відповів лише шумом вітру.

— Слухай-но, доню, — зітхнув дід.

— Він мужик, якось вибереться. А от вам із малим тут уночі робити нічого. Я по хащах за ним бігати не маю ні сил, ні здоров’я. Ходімо, виведу вас до траси. Там зв’язок є. Залишимо йому знак із гілок, як вийде — побачить.

Олена ледь плелася за своїм рятівником, намертво притискаючи до себе Тимка. Дід пропонував понести малого, але вона лише мотала головою, спираючись на свою ломаку.

Тільки коли вони вийшли на узлісся, де телефон радісно пілікнув про появу мережі, її відпустило.

Вона подзвонила батькові, той зірвався з місця тієї ж миті, і лише тоді Олена дозволила незнайомцю допомогти їй.

А Ромко тим часом відчайдушно метався лісом. Шум траси виявився ілюзією, а дорогу назад, до дружини, він знайти вже не міг. Темрява впала швидко і безжально.

З лісу він вийшов аж на світанку. І то не до дороги, а до тієї самої річки, з якої вони вчора поїхали. Увімкнув телефон і одразу набрав Олену, молячись, щоб усе обійшлося.

Слухавку взяв тесть.

Він сказав Ромкові кілька таких соковитих, народних слів, від яких у того аж вуха запекло. А наостанок пообіцяв: якщо цей «геній виживання» найближчим часом з’явиться йому на очі, він особисто повисмикує йому ноги.

Бо чоловік, який кидає дружину з дитям у лісі, — це не чоловік, а непорозуміння.

Ромко натяк зрозумів. Видзвонив кума, знайшов свою машину і вирішив… залишитися на річці ще на три дні.

Порибалити. Перечекати бурю. Думав: нехай тесть охолоне, Оленка засумує, тоді й повернуся — наче нічого й не було.

Його власні батьки теж обірвали йому телефон, вичитуючи за дурість, тому він просто вимкнув мобільний.

Він щиро не розумів, чого всі так завелися. Ну заблукали, ну буває. Ліс же не амазонські джунглі, вовків там немає. Всі ж живі-здорові!

Яким же було його здивування, коли, повернувшись до їхньої орендованої квартири, він не побачив ні Олениних речей, ні дитячих іграшок. Дружина переїхала до батьків.

Жити нарізно в його плани не входило. Треба було якось миритися. Ромко почав чатувати під їхнім під’їздом, ховаючись за деревами, щоб, не дай Боже, не натрапити на тестя.

Не вберігся.

Батько Олени застукав його на лавочці біля дитячого майданчика. Мовчки підійшов, сів поруч і так поклав свою важку руку зятю на плече, що там щось загрозливо хруснуло.

— Ну що, мандрівнику. Які висновки зробив? — тихо, але дуже виразно спитав тесть. Ромко побілів.

— Компас… компас куплю! — бовкнув він перше, що спало на думку.

— А мізки ти теж на розпродажі купиш? — тесть не жартував, пальці стиснули плече ще сильніше. — Чи знову вдома забудеш?

Ромко голосно ковтнув слину і часто-часто закивав. Сперечатися з тестем, у якого кулак розміром з невеликий кавун, було самогубством. Треба було терпіти, якщо хочеш зберегти сім’ю.

А тим часом на третьому поверсі, прилипнувши до шибки, стояла Олена. Її серце рвалося на шматки. Вона бачила, як батько «виховує» її недотепу, і вже двічі поривалася вибігти на двір, щоб стати між ними.

— Сиди! — суворо тримала її за руку мати. — Хай трохи протрясе того йолопа, щоб знав, як сім’ю в лісі кидати!

Але де там… Материнське серце не витримало. Олена висмикнула руку, кинула погляд на сплячого Тимка і вилетіла з квартири рятувати свого непутящого чоловіка.

Через п’ять хвилин тесть уже піднімався сходами додому, скрушно хитаючи головою. На лавочці внизу, міцно обійнявшись, сиділи Олена з Ромком.

— Ох і безголові… — зітхнув батько, переступаючи поріг квартири. — Компас таким точно не поможе.

— Ой, та чия б корова мичала! — озвалася з кухні дружина, витираючи рушником руки. — А хто забув візочок з маленькою Оленкою в парку, бо на студенток-волейболісток задивився? Забув, праведник?

— Так то коли було! — засопів тесть, з побоюванням косячись на дружину. — Я ж після того порозумнішав! І то один раз було!

— От і почекаємо, — мати підійшла до вікна і тепло посміхнулася, дивлячись на двох «горобців», що тулилися одне до одного на лавочці. — Може, і в їхніх головах щось на місце стане. Гляди, і свій внутрішній компас відросте.

Відповідальністю називається…

***

Від редакції:
Ми читаємо такі історії і щоразу ловимо себе на думці: як часто ми готові рубати з плеча в пориві образи! Здавалося б, після такого вчинку треба збирати речі і йти назавжди. Але життя — це не кіно. У ньому поруч із дурістю завжди йде прощення, а найбільша мудрість жінки часто полягає в тому, щоб дати ще один шанс тому, кого любиш. Звісно, якщо він зробив правильні висновки.

А як би ви вчинили на місці Олени: змогли б так швидко пробачити, чи змусили б чоловіка помучитися довше?