— Ми за смаколиками приїхали! — бадьоро заявила Христина, по-хазяйськи проходячи в хату. — За закруткою вашою, Олено Миколаївно. За малиновим варенням, за огірочками. Вони ж у вас такі хрумкі виходять, Льошка все літо згадував

Я дивилася на годинник і відчувала, як усередині щось обривається, залишаючи по собі неприємну, холодну порожнечу. На підвіконні тіснилася розсада: томати вже витягнулися і ніби просилися на волю, перці благали пустити їх у землю, а кабачки нахабно розкинули своє широке листя. Усе було готове. Я приїхала на дачу ще в п’ятницю, розмітила грядки, наготувала інструменти, навіть спекла Льошин улюблений пиріг. Чекала. А потім, не витримавши, зателефонувала сама.

— Синку, ви де? — запитала я в слухавку, намагаючись приховати тривогу і зберегти бадьорий голос. — Я вже все підготувала. Тільки вас чекаю.

На тому кінці запанувала тиша. Така важка, липка тиша, від якої стає незручно навіть дихати.

— Мам, тут таке діло… — голос Олексія зазвучав квапливо, ніби він виправдовувався перед начальником. — У нас із Христею плани змінилися. Раптово. Друзі на шашлики покликали, ми вже пообіцяли, незручно відмовляти якось…

— Льошо, ми ж іще два тижні тому домовилися! — я відчула, як до горла підкотився гіркий клубок образи. — Я ж сама тут не впораюся. Ти ж обіцяв, що в суботу на дев’яту будете!

На тлі почулося роздратоване сопіння Христини. Слів було не розібрати, але інтонацію я впізнала б із тисячі: невістка відверто втрачала терпіння і хотіла, щоб ця розмова закінчилася негайно.

— Мам, ну вибач, правда, — заторохтів син, ковтаючи закінчення слів. — Ми приїдемо іншим разом, обов’язково, чесне слово. Все, мам, ми дуже поспішаємо, цілую, бувай!

Короткі гудки вдарили по вухах болючіше за ляпас.

Я опустила телефон. На табуретці біля дверей лежали дбайливо приготовані для них робочі рукавиці, совок і моток шпагату. Так і залишилися лежати, нікому не потрібні.

За вікном буяв теплий, щедрий травень. Небо розвиднілося, вітер стих, а земля після вчорашнього дощу дихала свіжістю — кращого дня для посадки годі й шукати.

— Нічого, — сказала я сама до себе, втираючи непрохану сльозу і натягуючи старі рукавиці. — Сама впораюся. Не вперше.

До обіду я перетягала всю розсаду до грядок, а їх у мене п’ятнадцять. Копала лунки, опускала туди тендітні корінці, присипала, поливала зі старої лійки з погнутим носиком.

Поперек почав нити вже опівдні, коліна гули від нескінченних присідань, але я вперто повзла від рядка до рядка. Навіть розмовляла з помідорами, ніби вони могли мене почути: «Ну, приймайтеся, мої хороші, не вередуйте».

О четвертій годині закінчила останній ряд, розігнулася, ледве стримавши стогін, і побрела до криниці вмиватися.

Увечері сиділа на веранді, підтягнувши коліна до грудей і закутавшись у старенький картатий плед. Від горнятка з трав’яним чаєм підіймалася пахуча пара.

Тіло гуло від солодкої втоми, а рівненькі смужки свіжоскопаної землі тішили око.

Олексійко так жодного разу й не передзвонив за весь день…

Дачний сезон я відкрила без зайвих церемоній. По буднях працювала віддалено за ноутбуком, а кожну вільну хвилину віддавала городу.

Життя текло своєю чергою: спокійно і без сюрпризів. Сусідка Тетяна через сітку-рабицю схвально кивала й підкидала поради, хоча за двадцять років дачного стажу я й сама могла б кого хочеш навчити.

Олексій приїхав лише раз, у червні. Без Христини — у тієї знайшлися «дуже важливі справи». Я не допитувалася. Просто зраділа: нагодувала його гарячим борщем, видала батькові старі гумові капці, і ми вдвох до вечора підв’язували помідори, гомонячи про все на світі.

Він сміявся, жартував, і я думала: ну от же він, мій рідний хлопчик! Просто дружина молода, ще не розуміє цінності праці на землі, з часом усе владнається.

А в середині липня достигла смородина, за нею малина, а там і аґрус підтягнувся. Кущі аж хилилися до землі, ягід уродило стільки, що я фізично не встигала їх збирати.

Потрібні були ще одні вільні вихідні і пара робочих рук.
Я набрала номер сина. Один гудок, другий, третій… Слухавку взяла Христина.

— Алло, Христю, привіт. А Льоша поруч? Поклич його, будь ласка, — я намагалася говорити якомога м’якше.

— Він зайнятий. Що ви хотіли? — голос невістки був відверто непривітним.

— Мені б ваша допомога не завадила на вихідних. Ягоди осипаються, треба зібрати, варення накрутити. Самій важкувато, а врожай цього року просто розкішний.

— Олено Миколаївно, — роздратовано відрізала Христина. — Нам ця ваша консервація взагалі сто років не здалася. Усе можна купити в супермаркеті. І годі вже тягнути Олексія на ту дачу. Це ваше хобі, а не наше. Грайтеся в городницю самі, будь ласка. І з цього приводу краще не дзвоніть.

У слухавці запікали короткі гудки…

Я опустила телефон і довго стояла, дивлячись на кущ смородини перед собою. Ягоди виблискували на сонці, важкі, стиглі, деякі вже падали в траву.

Хотілося сісти прямо там, на стежці, і заголосити. Але я проковтнула гіркий клубок, натягнула рукавиці, взяла відро і пішла збирати.

Я працювала мовчки й зосереджено. З усіх сил намагалася викинути з голови ту розмову, але уїдливі уривки фраз лунали у вухах знову й знову. «Ваше хобі», «не дзвоніть».

На душі було так паскудно, ніби я, рідна мати, яка просто хотіла побачити єдиного сина, — якась набридлива жебрачка, що порушує чужий спокій і нав’язується стороннім людям.

Осінь підкралася непомітно. Я методично закривала сезон: злила воду з бочок, перевернула їх догори дриґом, вимила інструменти і сховала в сарай, дбайливо вкрила троянди на зиму.

У хаті теж навела лад — вимила підлогу, зачинила віконниці, перевірила замки.

Саме закінчувала протирати стіл на веранді, коли з боку хвіртки почувся шум мотора і шурхіт шин по гравію.

Визирнула у вікно, відхиливши фіранку.

Біля паркану паркувався знайомий сірий седан. З-за керма вийшов Олексій, обійшов машину і відчинив дверцята. Христина вибралася назовні, невдоволено роззираючись по сторонах.

Я відчинила двері, і син одразу переступив поріг, обійняв мене міцно, по-хлоп’ячому, як у дитинстві.

— Мам, привіт! Як ти тут?

— Нормально, — я поплескала його по спині. — А що трапилося? Чого це ви раптом приїхали?

Олексій зам’явся, потер потилицю.

— Ми за смаколиками приїхали! — бадьоро заявила Христина, по-хазяйськи проходячи в хату. — За закруткою вашою, Олено Миколаївно. За малиновим варенням, за огірочками. Вони ж у вас такі хрумкі виходять, Льошка все літо згадував!

Я повільно підняла брову.

— За консервацією?

— Ну так, мам, — син заусміхався, заглядаючи мені в очі. — Огірочки твої, аджика… Пам’ятаєш, торік ти таку аджику зробила, ми з Христею банку за тиждень змели!

Я перевела погляд на невістку. Та раптом дуже зацікавилася візерунком на занавісці.

— Льошо, ти про що? — спокійно, без краплі злості запитала я. — Мені твоя дружина влітку чітко сказала, що моя консервація вам не потрібна. Що це виключно моє хобі. І що з цього приводу мені краще взагалі не дзвонити.

Олексій зблід і повільно повернувся до Христини:

— Ти що, справді їй таке сказала?!

— Ну так, сказала! — Христина зухвало скинула підборіддя. — Мені не хотілося сюди теліпатися по спеці, щоб гнути спину на грядках! Що тут такого?

— Але ж консервація тобі потрібна, — я дивилася на невістку втупившись. — Як приїхати допомогти все це зібрати — то часу немає. А як готові банки забирати — то ви перші. Дуже зручно ви влаштувалися.

Христина прикусила губу і промовчала.

— Мам, ну добре, ну давай ми зараз візьмемо, що є, а наступного року я обіцяю… — Олексій заметушився, поглядаючи в бік льоху.

— Льошо, — я хитала головою. — Допомогти нічим не можу. Зайвого немає.

— Як це немає?! — Христина аж сіпнулася. — А куди все поділося? Ви ж щороку стільки закриваєте!

— Мені влітку дуже допоміг Діма, син моєї сусідки Тетяни. Я попросила — він погодився. Приїжджав кожні вихідні, полов, носив воду, збирав урожай. Чуйний хлопець, жодного разу не відмовив. От я йому всі надлишки і віддала.

Собі залишила рівно стільки, скільки за зиму з’їм, а решту — йому. У нього дружина, донечка маленька. Їм точно знадобиться.

— Ви чужій людині віддали нашу частку?! — Христина аж задихнулася від обурення.

— Яку ще «вашу частку»? — мій голос став металевим, і невістка миттю осіклася. — Вас тут увесь сезон не було. Немає у вас тут жодної частки.

— Мам, ну почекай… Христю, вийди, будь ласка, на двір, — тихо, але твердо кинув Олексій дружині. Та пирхнула, грюкнула дверима й вилетіла на ґанок.

Я ледве стримувалася, щоб не наговорити їй услід усякого. Оце так нахабство — пальцем об палець не вдарила за все літо, зате з’явилася з претензіями!

Олексій стояв переді мною, винувато опустивши очі.

— Мам, вибач. Я поводився як дурень. Треба було приїжджати, допомагати, а я… — він запнувся. — Пробач мені.

Я мовчки кивнула. Він дорослий чоловік, це його життя, його вибір. Хто я така, щоб вказувати, як йому жити?

— Добре, синку. Але банок цього року не буде. Ділитися нічим.

Він похнюплено кивнув.

— Давай я тебе хоч до міста довезу.

— Давай. Тільки почекай, віконниці ще раз перевірю.

…Зима минула тихо.

Я працювала, на вихідних їздила гуляти до лісу, читала книжки, варила борщ із магазинних, пластмасових на смак овочів, і щоразу згадувала, що свої були б значно смачнішими.

А в перші вихідні березня мій телефон несподівано задзвонив. Олексій…

— Мам, привіт! Слухай, ти коли плануєш на дачу вибиратися? Бо ми вже готові. Христя гумові чоботи купила, уявляєш? І рукавиці садові. Каже, цього року сама огірки сіятиме.

Я щиро усміхнулася, дивлячись у вікно на мокрий березневий сніг. Здається, діти таки засвоїли один важливий урок: хочеш їсти солодке варення взимку — май совість влітку допомогти його виростити.

***

Ось такий відвертий і до болю знайомий багатьом лист надійшов на адресу нашої редакції від читачки Олени. Інколи навіть найріднішим людям потрібен такий холодний душ, щоб вони згадали: батьківська любов і турбота не є чимось гарантованим за замовчуванням, вони теж потребують елементарної поваги та взаємності.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила свекруха в цій ситуації, і чи доводилося вам колись ось так «виховувати» вже дорослих, самостійних дітей?