У родині Любові та Олега всьому головою була свекруха — Алла Михайлівна. Знаєте, бувають такі жінки: як скаже, так і має бути. Саме вона наполягла на тому, щоб купити хатину в селі.
Разом із будинком у придачу дісталися два напіврозвалені сарайчики, занедбаний садок і стара криниця.
На тій криниці замість кришки лежала важезна залізна плита, завіси якої геть заіржавіли від часу. Судячи з того, як вона виглядала, її не відчиняли бозна-скільки років.
Тому Любашка дуже здивувалася, коли почула зсередини людський голос. Спершу дівчина навіть не второпала, звідки той звук іде, та й не наважилася наполягати, щоб криницю відчинили.
Але коли згодом відкрилася вся правда, Люба дуже шкодувала про свою лагідність.
— Алло Михайлівно, ви чуєте? Ніби плаче хтось… — Любашка розігнулася й обтрусила землю з рук.
Спину ломило від роботи, і дівчина була рада кожній нагоді хоч на хвильку перепочити. Олег, її чоловік, поїхав за продуктами, залишивши матір і дружину освоювати сільське господарство. З самого ранку вони пішли до городу.
Тільки от працювала одна Любашка, а свекруха засмагала на сонечку та тільки вказівки давала.
— Не кажи дурниць, — свекруха перекинулася на інший бік і ліниво потягнулася. — На ділянці тільки ми з тобою. А ти не лінуйся. Якщо піднатиснеш, то за годину закінчиш.
Люба слухняно схилилася над грядкою. Вони переїхали в розпал літа, тож посадити нічого не встигли.
Але Алла Михайлівна наполягла: треба виполоти всі бур’яни руками, до останнього корінця. Мовляв, тоді наступного року не зійдуть.
Дивні звуки, схожі на ридання чи то якісь причитання, доносилися з боку саду, де в густих заростях сховалася криниця. Якби Люба була сама, давно б побігла подивитися. Але свекруху злити не можна — собі дорожче.
Це Любашка вже вивчила як «Отче наш».
— Пощастило тобі, що Олежка на тебе подивився, — затягнула Алла Михайлівна стару пісню. — А то так би підлоги в школі й мила до пенсії.
Люба нахилилася ще нижче й запекло висмикнула пучок трави. Як завжди, вона мовчала. Чоловік у всьому підтримував матір, а Любу тільки винуватив: «Ти сама маму доводиш».
— Ні вроди у тебе, ні статури, — не вгавала свекруха. — Ну, хоч я тебе розуму навчу. Не будеш такою грубіянкою, як ота Лариска Гусак.
Лариска Гусак була сусідка через три хати. Буквально вчора вона наважилася присоромити Аллу Михайлівну за те, що та невісткою потурає, а сама тільки байдики б’є.
Ще й на зайву вагу натякнула — мовляв, непогано б роботою її розтрясти. Алла Михайлівна тоді на все село кричала, що Лариска ще пошкодує за свої слова.
— Привіт, господині! — через паркан перехилився сусід, Марко Семенович. — А ви Гусак не бачили?
— А що сталося? — свекруха підвелася й повернулася до сусіда, явно хизуючись постаттю.
Марко Семенович був трохи старший за неї, чоловік показний, із благородною сивиною на скронях. І дарма, що одружений — куди його простій сільській дружині до елегантної Алли Михайлівни.
Сусід зніяковів, очі відводив, але погляд усе одно повертався до «Аллочки», як він уже називав її подумки.
— Що з Ларисою? — нагадала Люба.
— Та таке… пропала вона, — буркнув сусід, не зводячи очей зі свекрухи в купальнику.
— Як пропала?! — Люба аж підскочила.
— Ну, отак. Чоловік каже, пішла вночі до вбиральні й не повернулася. Він заснув, мало що там — може, живіт прихопило. А вранці встав — Лариски нема. І ніхто не бачив.
Алла Михайлівна випрямилася, розправила плечі й поважно пройшлася перед сусідом. Той аж побілів, бідний, від такого видовища. Люба тільки дивувалася: звичайна доглянута жінка, яких у місті повно, а чоловіки за нею натовпом ходять.
Якби ж Любашка знала раніше, що Олег у всьому матір слухатиметься, не пішла б за нього. Але до весілля він здавався звичайним хлопцем, та й Алла Михайлівна свій характер до пори до часу приховувала.
— Ну й Бог з нею, ще та нахаба, — свекруха взяла сусіда за руку й заглянула йому в очі. — А хочеш, твоя дружина теж пропаде?
Марко Семенович здригнувся, але не від пропозиції, а від того, що його гукнула власна жінка.
— Гарний чоловік, — свекруха провела його хижим поглядом. — Якби овдовів, я б за нього заміж пішла.
Люба тихенько пирхнула, але промовчала. Вона нарешті закінчила з грядкою і втекла до хати — готувати вечерю, бо це теж був її обов’язок.
Справ було стільки, що про дивний голос Люба забула, аж поки ввечері знову його не почула.
Дівчина вийшла в сад. Уже стемніло. Спершу здалося, що на криниці лежить великий світлий камінь. Раптом той «камінь» ворухнувся, і Люба розгледіла людину. Жінку.
У повній тиші жінка зіскочила з плити й по-собачому, на чотирьох, побігла в кущі. Люба заціпеніла. По-перше, жінка була геть гола. А по-друге, їй здалося, що то була Алла Михайлівна.
Голос пролунав знову, тепер значно гучніше. Хтось плакав у криниці. Ридання то ставали яснішими, то стихали, слів не розібрати — тільки схлипи.
Люба спробувала відсунути залізну плиту, але сил не вистачило. І тут вона помітила: завіси хтось змастив, вони блищали, як новенькі. Криницю нещодавно відчиняли.
Люба кинулася до Олега, благала допомогти. Але чоловік тільки розсміявся.
— Завтра розберемося. Я втомився, хочу спати. А тобі, Любо, треба навчитися поважати чоловіка, а не вигадувати казки.
З важким серцем дівчина лягла спати.
Тільки-но розвиднілося, Олег знову поїхав, а Алла Михайлівна вигнала Любу на город. Про криницю вони й слухати не хотіли — тільки на кпини брали. На щастя, біля паркану вже чатував Марко Семенович.
— Любо, а Аллочка… тобто Алла Михайлівна, сьогодні вийде? — сусід аж почервонів.
— Не знаю, Марку Семеновичу. Ви самі зайдіть, — Люба рішуче відчинила хвіртку. — А заразом допоможіть плиту з криниці підняти.
— А навіщо вона вам? — здивувався той. — Це місце прокляте, не варто туди лізти. Кажуть, років сто тому тут люди зникали. Хата ця на відшибі стояла, закинута. Потім уже вулиці до неї підібралися, але жити в цій розвалюсі ніхто не хотів.
— І що з того? — Люба вже починала сердитися через довгі розповіді.
— Та дослухай! Років п’ятдесят тому зник син голови колгоспу. Тоді старі історії згадали, прислали військових, усе прочесали… і знайшли в цій криниці скелети. Тільки одного по перстню впізнали. Криницю тоді закрили, і наші до неї не ходять. Лихе місце.
Тут Люба й розповіла, що чує голос. Марко Семенович спершу вагався, але дівчина схитрувала: мовляв, це Алла Михайлівна просила. Проти такого аргументу він не встояв.
Він крякнув, напружився і відкинув важку плиту. У ту ж мить повітря здригнулося від такої триповерхової лайки, що в обох вуха заклало.
Води в криниці не було, зате там сиділа Лариска Гусак. Жива, але зла на весь білий світ. Марко Семенович збігав за драбиною, і сусідка нарешті вибралася на світло.
Вона просиділа там трохи більше доби, але виглядала так, ніби постаріла на десять років. Хто її штовхнув — Лариса не бачила, бо напали зі спини, коли вона нахилилася над відкритою криницею.
Що вона робила вночі в чужому саду, Лариса не сказала, але Люба й сама здогадалася: шпигувала, щоб потім свекрусі допекти.
Коли Марко Семенович повів Ларису додому, Люба помітила, що на дні криниці щось блищить. Вона спустилася драбиною і підняла дивний кулон: три металеві кільця, одне в одному, а до них прив’язані чорні пера та пасма вовни. Річ була новенька, кільця виблискували на сонці.
Увечері вдома розігралася справжня драма.
— Віддай! — Алла Михайлівна побачила кулон і владно простягнула руку.
— То це ваше? — Люба сховала знахідку за спину. — Я знайшла це в криниці. Там, куди ви штовхнули Ларису Гусак. Мабуть, з шиї злетів, коли ви нахилилися.
Свекруха вп’ялася в невістку немигаючим поглядом.
— Шкода, що за нашими правилами я не можу забрати його силою, — процідила вона крізь зуби. — Кажи, чого хочеш за нього.
— Спершу розкажіть правду! — випалила Люба.
І Алла Михайлівна зізналася. Ще в молодості вона потрималася за руку своєї вмираючої баби й отримала від неї відьмацький дар. Той дар мучив її, змушував шкодити людям.
А якщо вона опиралася — сила випікала її зсередини. Тоді їй і зустрівся цей кулон у комісійній крамниці. Вона відчула: це її порятунок.
Кулон стримував силу, і Алла могла бути звичайною жінкою. Але іноді вона його знімала — щоб покарати когось або причарувати чоловіків.
— Я без нього не можу! Віддай, — знову попросила свекруха і ледь чутно додала: — Будь ласка…
— Не розумію, навіщо він вам? Хіба погано бути відьмою? — запитала Люба.
— Ти не знаєш, про що кажеш, — скривилася Алла Михайлівна. — Без нього я собі не належу. Роблю те, що нечиста сила накаже. Радості в тому ніякої, тільки зло. Буває, прокинуся гола десь у підворітті й не пам’ятаю, як туди потрапила…
Любі стало так шкода жінку, що вона аж розплакалася.
— Я віддам. Тільки пообіцяйте, що ніколи більше його не знімете. Присягніться своїм даром.
Алла Михайлівна заскреготала зубами, але погодилася. Вона теж розуміла, що зла сила знову її використала, а вона ж звикла сама всім керувати.
З того дня свекруха ніколи не знімала кулона. Її сила заснула.
Марко Семенович миттєво втратив до неї цікавість. Навіть Олег змінився — став прислухатися до дружини, як колись до весілля. Алла Михайлівна зрозуміла, що владу над сином втрачено, і невдовзі повернулася до міста.
Тошно їй було під одним дахом із невісткою, якою вже не покомандуєш.
А криницю про всяк випадок засипали камінням і наглухо забили дошками. Тепер туди не впадеш, навіть якщо дуже захочеться. У Люби з Олегом ніби другий медовий місяць розпочався — у спокої та злагоді.
Отак воно іноді буває: за чужим бажанням верховодити часто ховається важка ноша, про яку ми й не здогадуємося. Головне — вчасно знайти в собі сили закрити стару криницю з минулим.
А чи доводилося вам, дорогі читачі, зустрічати людей, які начебто мають надзвичайний вплив на оточуючих, але самі від того не виглядають щасливими? Чим, на вашу думку, насправді є така «влада»?
