Єлизавета, чи просто Лізонька, як її кликали всі, хто знав, уперше не знала, куди себе подіти на Новий рік. Знаєте, буває таке: ніби й молода, і гарна, і роботу маєш, а свято немов від тебе відвертається.
Подруга Тетянка, світла голова, поїхала до батьків у село — там, кажуть, справжній сніг, морозець і пиріжки з капустою. А Василь, із яким вона товаришувала з малих років і який завжди був, як той рятівний колодязь у спеку — прийде, підтримає, допоможе, — так от, він поїхав в Карпати.
І не сам, а з новою дівчиною, з якою познайомився буквально тиждень тому. Лізонька, звісно, раділа за друга, бо Василько заслужив на щастя. Але їй самій що робити?
Батьки ж щороку замовляли столик у своєму улюбленому ресторані «Акація» — там і шоу новорічне, і конкурси, і місця розкуплені за місяць уперед.
Доводилося їхати туди з ними, але цього разу вони місця забронювали самі для себе.
Двоюрідна сестра поїхала до Італії, та Лізонька особливо й не хотіла з нею зустрічати. Дуже вже вона, знаєте, носа задирала — немов царівна, щойно з гороху зійшла.
А тим часом, час біг невблаганно, аж скакав.
Перші сніжинки за вікном падали і падали, іноді закручуючись, наче маленькі білі спіральки. Хотілося українській душі того справжнього, теплого, новорічного свята, а воно все ніяк не наставало.
Лізонька аж примружилася, уявила себе у довгій білій шубці, що сидить у санях, запряжених трійкою коней. В одній руці келих ігристого, в іншій — запашний мандарин.
— Так, стоп! — рішуче сказала собі Лізонька. — Ці мрії мене до депресії доведуть. Краще піду відволічуся, бо сяду тут і скисну, як квас у спеку.
І почала… в’язати шарф. Вона не брала до рук спиць уже років із п’ять, а тут раптом захотілося. Треба ж було чимось зайняти руки та голову від невеселих думок.
Дістала велику скриньку з пряжею і взялася до справи.
Петелька одна, друга… Шарф виходив із-під її вмілих рук довгий, сріблястого кольору, із м’якої, неначе хмаринка, пряжі. І душа якось заспокоювалася, і сум уже був не такий гострий.
Лізонька усвідомлювала, що сьогодні вже двадцять дев’яте, залишається лише два дні.
— Ну то й що! — подумала дівчина. — Якось воно буде. Завтра батьків провідаю, а післязавтра сидітиму, в’язатиму перед телевізором і дивитимусь передачі.
Лізонька вже майже себе втішила й наступного ранку побігла до батьків із подарунками. І настрій справді піднявся, адже довкола всі були радісні й метушливі.
Мама новий торт спекла, і всі вирішили сісти за стіл і почати святкувати на день раніше. Торт був просто божественний на смак, точнісінько, як у дитинстві.
Ліза аж заплющила очі, віддаючись спогадам: бабусине малинове варення, пиріг із повидлом і трав’яний чай, що пах луговими травами.
Чомусь згадалося ще й морозиво-пломбір у вафельному стаканчику яке їздили продавали по вулицям села, а ще річка біля дідусевого обійстя.
Зараз вона, напевно, вкрилася кригою, і її не видно під покривалом снігу. А як розчищаєш сніг, долонькою проведеш, так чудернацькі візерунки й відкриваються — замилуєшся.
— Доню, що з тобою? Ти якась дивна, — мамин голос вивів Лізу із задумливості.
— Та ні, мамо, просто настрій такий… новорічний, — відповіла донька.
Мама підозріло скосилася на Лізу й промовчала, приховавши усмішку.
Ліза з гарним настроєм вийшла з під’їзду батьківського будинку, тримаючи в руках пакети з продуктами, які турботлива мама, як завжди, понакладала в пластикові контейнери.
З усмішкою дісталася додому, розвантажила в холодильник запаси їжі й, зітхнувши, сіла за в’язання. На годиннику була дев’ята вечора суботи, 30 грудня.
— Ні, ну це обурливо! Вмостилася вона, як стара баба, в’язати! — почула Ліза голос, що доносився з-під улюбленого бабусиного крісла, на якому дівчина саме й сиділа. Голос був надзвичайно писклявий і якийсь противний.
Ліза від страху аж стиснулася вся. Їй захотілося схопити плед і сховатися в ньому з головою.
— Ану встала швидко!
Ліза вскочила з крісла в жаху і судомно почала шукати очима винуватця командного писклявого голосу.
— Ну що стоїш! Пішла пиріг пекти!
— Який ще пиріг? — обурилася Лізавета, починаючи сердитися. — Ти що тут розкомандувався!
Від хвилювання вона перейшла на «ти» і, підбадьорюючи себе, голосно вигукнула:
— Я зараз до поліції зателефоную!
— Ну дзвони, дзвони. Замість того, щоб нареченого придивлятися, у «божевільні» просидиш увесь Новий рік!
— Якого ще нареченого? — розгублено запитала Лізонька.
— Відомо якого, — продовжував писклявий голос. — З двадцятої квартири, поверхом нижче, одразу ліворуч за ліфтом.
— Та ніхто мені не потрібен! Я от в’язати збираюся весь вечір! А наречені нехай самі за мною бігають! — випалила дівчина, присівши навпочіпки й зазираючи під крісло.
— Ой дурепа! Та я тобі думку про в’язання нав’язав, щоб ти не розкисала від того, що сама зустрічатимеш Новий рік, щоб відволікти тебе! Але то було вчора!
— А сьогодні чого тобі не подобається? — запитала Ліза, випрямляючись і дивлячись на спинку крісла, де нагорі, вперши руки в боки, стояв маленький чоловічок, сердито на неї дивлячись і притоптуючи ніжкою.
Лізонька як у напівзігнутому стані стояла, так і сіла п’ятою точкою на підлогу.
— Ти це, як його, не падай непритомна! Бо в нас часу не так багато! — заметушився чоловічок, хвацько з’їхавши зі спинки крісла. Він опинився на сидінні, навпроти Лізоньчиного обличчя.
— Лаврентій я, домовик твій!
— А хіба вони… Ой, ну тобто ви… Ну, тобто, домовики бувають? — затинаючись, запитала дівчина.
— А то! — із поважним виглядом промовив Лаврентій і знову почав командувати: — Так, встала! Нічого на підлозі холодній сидіти, ходімо на кухню, пиріг пекти!
— Навіщо пиріг? — крекчучи і встаючи з підлоги, запитала Ліза.
— Як навіщо? Михайла з двадцятої квартири спокушати! — відповів домовик і зник.
Лізонька озирнулася на всі боки і почимчикувала на кухню шукати Лаврентія.
А на кухні вже кипіла робота. Літали в повітрі пачка з борошном і яйця, хвацько переміщаючись із шафок і холодильника на стіл.
— Ну чого встала! Допомагай, ну! Я не збираюся за тебе тут усе робити! — почувся тоненький голос.
Ліза сіла на стілець, ще не оговтавшись від шоку.
— Ну давай, миску діставай, тісто замішувати будемо! — скомандував Лаврентій, матеріалізуючись на столі, навпроти Лізи.
Дівчина заметушилася, почала діставати посуд. І справа пішла. За допомогою Лаврентія, за хвилину, вона вже розкачувала тісто качалкою.
— Навіщо мені спокушати якогось Михайла? — запитала дівчина з усмішкою, спостерігаючи за Лаврентієм, який бігав навколо тіста, щоразу даючи вказівки.
— Засиділася ти в дівках, Лізавето! — суворим голосом промовив домовик.
— Нічого я не засиділася! Я тільки інститут закінчила, у мене все попереду!
— Позаду в тебе вже все буде, якщо не поквапишся! Та в твоєму віці твоя мамка вже тебе няньчила! А ти все сидиш! За останній рік жодного залицяльника в квартиру не привела! Твій друг Василь не рахується. Ніякий він, непридатний для сімейного життя!
— А мама тут до чого? — здивовано запитала Ліза.
— Як до чого? Якби свого часу я пробки по всьому будинку не вибив, твій тато, який прийшов до друга в гості, не вискочив би на майданчик і не спіймав у обійми твою маму, яку я добряче копнув у цей самий момент. А тепер можеш захоплюватися! — задерши носа, проговорив писклявим голосом Лаврентій.
— Чим захоплюватися? — запитала дівчина.
— Як чим? А хто точно розрахував швидкість падіння тіла саме на потрібний нам об’єкт, та ще й у темряві?
Ліза задумалася, згадуючи про романтичну зустріч батьків, про яку не раз за столом, сміючись, любив розповідати батько.
— Так виходить, мама тебе бачила?
— Ні, звичайно! У цьому не було потреби! На відміну від декого, вона була тямуща дівчина, на танці весь час ходила з подружками. Сукні собі ошатні купувала. Шанувальники постійно до нас у гості заходили.
— Ну тоді навіщо ти втрутився, якщо все так було чудово й добре?
— Та розумієш, за нею упадав один нехороший тип, — натягуючи тісто на деко, зам’явся домовик. — Ну я й втрутився, поки він її не покрив ганьбою й не зник. Зате якого тобі гарного татка підібрав! І роботящий, і розумний, з усіх боків позитивний!
Лізонька вже з повагою подивилася на Лаврентія. Тато в неї справді був чудовий. Та кращий за всіх просто! І маму любив, і доньку балував!
— Яку начинку кластимемо? — вже більш радісно запитала Лізонька. — І який план? Згодна я!
— Наче в тебе вибір був. Та я тебе так чи так дістав би! — пробурмотів собі під ніс Лаврентій, спритно роблячи прикраси з тіста для пирога і складаючи їх окремо.
— М’ясо, звичайно, кластимемо! Чоловіки м’ясо люблять, — забурчав домовик і майнув тінню до холодильника.
Ліза дістала фарш і почала розподіляти його по тісту.
— Ану відвернися! — прокричав Лаврентій. — Секретний інгредієнт у начинку покладу, щоб напевне!
Лізонька слухняно відвернулася.
Через кілька хвилин дівчина поставила пиріг у духовку і пішла до кімнати.
— Ти сукню давай ошатну вибирай, — скомандував домовик. — Через сорок хвилин наш вихід.
Лізонька довго приміряла вбрання, зупинившись нарешті на синьому кольорі, що так їй пасував.
— А який він, Михайло? — запитала Ліза, крутячись перед дзеркалом.
— Нещодавно заїхав у квартиру, що дісталася від дядька у спадок. Я вже за ним пару місяців наглядаю. Хазяйновитий, працьовитий, повір мені, путній наречений. Якраз для тебе!
— Ну що, готова? Очі підфарбуй! — скомандував Лаврентій.
Квартирою літав аромат смачнючого пирога. Лізонька, навіть проковтнула слину. Витягнувши пиріг із духовки, дівчина повернулася до домовика, щоб поставити запитання, але його поряд не виявилося.
У цей самий момент пролунав дзвінок у двері.
Ліза поспішила відчиняти. За дверима стояв симпатичний молодий чоловік у картатій сорочці.
— Добрий вечір. Я ваш сусід знизу. У мене тут пробки повибивало. У вас світло є?
Ось так воно й буває: коли двері зачиняються, чи то пак, коли світло вибиває, несподівано з’являються ті, хто має бути. Життя завжди знайде спосіб підштовхнути нас у потрібний бік, особливо, коли за справу береться досвідчений домовик.
А ви вірите, що такі маленькі, але дуже впливові помічники існують у кожній оселі, чи то лише в казках та старих історіях?
