— Лесику! Лесику, біжи швидше!
Мала Оленка вихором вилетіла з двору, зустрічаючи брата біля самої дороги. Вона тягла його за руку з усієї сили, смішно тупочучи маленькими ніжками по пилюці.
— Оленко, та почекай ти! Що сталося, мала? Ти чого як ошпарена?
— Лесику… Там… там… мама приїхала! Вона… вона така… Лесику, вона ще краща, ніж ти розказував! Гостинців привезла! А гарна яка… Ну чого ти стоїш? Там же мама, наша рідна… Ходімо! Ми в місто жити поїдемо, Лесику! Все буде так, як ти казав, чуєш? Ходімо швидше!
Лесик став як вкопаний. Ноги наче свинцем налилися.
Як мама? Рано ж іще… Не мала б вона ще…
— Оленко, ти знаєш… я згадав, мені ж терміново в бібліотеку треба. Ти біжи додому, а я зараз, я скоро… чуєш?
— Лесику… Ти чого? — в очах сестрички заблищали сльози. — Це ж мама… вона за нами приїхала, ми тепер ніколи не розлучимося… Ти що? Ти не хочеш її бачити? Так? Ти не хочеш… Лесику… Ти… ти все брехав мені, так? Вона не така, як ти казав?
Оленка ридала, стоячи на вітру в коротенькому платтячку і сповзлих колготках, а Лесик не міг змусити себе зрушити з місця. Його раптом жбурнуло назад… у той темний вир спогадів, від якого він так старанно тікав.
… — Лесику, синку… йди сюди, принеси матері води, га? Голова тріщить, сил немає…
— Пити треба менше, — каже малий Лесик по-дорослому, суворо, копіюючи сусідів, але встає і йде по воду. — Ех ти…
— Ні-і-і, Лесику… Я не п’яниця, я просто… душа болить, кхе-кхе-кхе, — закашлюється мати.
— Згинеш же, мамо, від тієї оковитої проклятущої. Куди мене тоді? У мене ж немає нікого, крім тебе…
— Ти чого, синку… я не… я ще молода, Лесику… Мама ж у тебе ще ого-го…
Не “ого-го” вона була, а згасала. Плакала п’яними слізьми, згадувала минуле.
— А пам’ятаєш, Лесику, як ми в місті жили? З татом Петром, га? Як добре нам було… Розлучили, змії підколодні, свекруха та тітка твоя… Ненавижу їх! Як ми жили… ех, Петре, Петре… Нащо ти їх послухав…
Лесик пам’ятав. Він був малим, але пам’ять дитяча чіпка. Мама тоді була красунею — волосся золоте, як пшениця, в’ється, пушиться навколо обличчя.
І тато Петро — веселий, у світлому костюмі. Підкидає Лесика високо-високо, до самого сонця… А десь осторонь стоять дві жінки, кривляться і шепочуться. То були бабуся і тітка, батькова рідня.
У Лесикової мами, Томи, нікого не було. Сирота вона, з дитбудинку. Тільки й рідні, що старенька баба Марфа в селі, яка її колись трохи гляділа.
А потім щастя кудись поділося.
Тато зник, і ті “змії” теж. А вони з мамою опинилися в чужій хаті, де пахло сирістю і бідою.
Тепер Лесик знав: мама п’є. Так казала сусідка, тітка Люба, і навіть баба Марфа, коли приїжджала раз на місяць після пенсії, тільки скрушно хитала головою.
— Мамо, ти б поїла? Я суп з галушками зварив…
— Ти? Ти суп зварив? Ох, годувальник ти мій… Нічого, Лесику… ми з тобою в місто поїдемо, ми їм усім покажемо!
Але замість міста були застілля, чужі дядьки й пісні, від яких Лесику хотілося затулити вуха.
Аж поки не з’явився дядя Василь.
Він був інший. Спокійний, мовчазний. Дядя Василь купив Лесику нову куртку, а мамі суворо заборонив навіть дивитися на чарку. І вони таки поїхали в місто.
Ух, як зажили!
Мама зовсім змінилася — розквітла, знову стала тією красунею із золотим волоссям. Лесик пішов у садок, готувався до школи. А дядя Василь сказав просто:
— Я тепер твій батько, Олексію.
Лесик пам’ятав, що в нього є інший тато, Петро. Але дядя Василь був такий надійний, такий добрий… Лесик обійняв його міцно-міцно, уткнувся носом у пахку куртку і назвав татом.
І дядя Василь — та ні, тато! — заплакав. Лесик бачив, як скупа чоловіча сльоза скотилася по щоці.
Баба Марфа, коли приїжджала, не могла натішитися:
— Слабкa людина, Лесику. Камінь — і той, здавалося б, міцний, а від часу кришиться… Мама твоя загубилася була, та, дякувати Богу, не зламалася. Спасибі Василеві, дай Боже йому здоров’я.
Василь був хорошим батьком. Працював, старався. Правда, друзі в нього були дивні — приходили по ночах, тихо про щось говорили за зачиненими дверима, а потім зникали. Але Лесику завжди приносили гостинці.
Від такого гарного життя мама погарнішала, округлилася. А потім виявилося, що вона носить під серцем дитинку. Лесик пішов у перший клас, а мама подарувала світові Оленку.
Лесик боявся: а раптом тепер тато Василь згадає, що він йому не рідний? Але ні. Тато любив його ще більше. Обіцяв улітку на море повезти, всіх разом.
— Станеш ти в мене, сину, великою людиною, — казав Василь, гладячи Лесика по голові. — Лікарем, наприклад. Або професором. Щоб люди тебе поважали.
Не судилося.
Прийшли люди у формі й забрали тата.
— Тату, таточку, куди вони тебе?
— Не бійся, синку. Гляди сестричку…
— Я люблю тебе, тату!
— І я тебе, сину…
— Забери малого, — кинув старий правоохорець мамі, яка стояла біла, мов стіна. — Не рви йому душу. Ну кого ти жалієш? Це не батько йому, не реви. Ніякий він не Василь. Це злодій-рецидивіст, Генка-Цвях. Як же вас так угораздило, жіночко…
— Начальнику, навіщо дитині таке слухати… — тихо промовив тато.
— А ти, Гено, розкис.
— Розкис, — погодився тато. — Я ж зав’язати хотів, як їх зустрів… І майже вийшло, начальнику. Та біда в тому, що робити я нічого іншого не вмію… А сім’ю годувати треба. Дружина молода, син он, Лесик… Хотів людину з нього виростити… Донечка народилася…
— Угу, зміну ти собі ростив…
— Ти що, … ! Не смій про сина погане говорити! — кинувся тато в бійку.
Лесик закричав, Оленка заплакала, мама осіла на підлогу…
Тата скрутили.
— Прощавайте… Лесику… бережіть маму з сестрою… Обіцяй мені вирости й Людиною стати! У мене не вийшло… Прощавайте, мої рідні!
Тата вивели. А через два дні прийшли й за мамою. Казали, помагала вона, крадене ховала. Може, й не знала, що то крадене, але хто там розбирався?
Лесик з Оленкою були в сусідів. А потім приїхав якийсь чоловік. Лесик ледве впізнав його. Це ж… Петро. Той, перший тато.
Він говорив із сусідкою гидливо, не дивлячись на Лесика.
— Мені нецікаво. За хлопця я ще поклопочуся, а дівчисько не моє. Хай її родичі…
Він не назвав його сином. Сказав “за хлопця”. Наче про річ.
— Та ви що? — сплеснула руками сусідка. — Їх же розлучати не можна! Дивіться, як вчепилися одне в одного!
— Мені це нецікаво, — відрізав Петро.
Лесик усе зрозумів. Підійшов до… батька. Потягнув за рукав дорогого пальто.
— Ви, будь ласка, нас з Оленкою оформіть на себе, а жити до баби Марфи в село відвезіть. Вона старенька, їй нас так не віддадуть. А ви відвезіть. Ми там самі будемо.
Лесик був розумний. Рано довелося подорослішати.
— Ох, ти ж Боже мій, — заплакала сусідка. — Допоможіть дітям, Бог вас не залишить!
— Бог… — скривився батько. — Гаразд. Забрати мені вас нікуди, у мене сім’я. Документи оформлю.
Він зробив усе швидко. Відвіз їх у село, висадив біля старої хати.
— Не дивись так на мене! — раптом крикнув він, вдаривши по керму. — Так, я падлюка! Але в мене інше життя! У мене діти там… жінка… А-а-а, чорт! Я любив твою матір… і тебе любив. Але свою маму я теж любив, розумієш? Не можу я вас забрати, не можу!
— Я розумію, — тихо сказав Лесик. — Ви тільки не кричіть, Оленку налякаєте.
Біля хвіртки батько раптом рвучко обійняв його.
— Пробач мені, синку… Пробач…
Він почав пхати Лесику гроші в кишені.
— На, Лесику… ось, тримай, тобі треба…
— Не треба, — крізь зуби процідив Лесик, витягаючи купюри. — Не треба нам нічого.
— Бери, бери! Я ще привезу!
Не привіз. І більше ніколи не з’явився.
Лесик дізнався: мамі дали вісім років.
Він виняньчив Оленку на руках. Вечорами, коли вітер вив у димарі, він розповідав їй казки. Він вигадав їм інше життя. Придумав — і сам повірив, що мама і тато (той, Василь) — лікарі, що вони в Африці, рятують людей від страшної хвороби. Писав листи нібито від них і сам же читав сестрі.
Вони з бабою Марфою молили Бога про одне — аби стара пожила довше.
— Дісталося тобі, синку… Гірка доля, мов полин… Матір твою мені не віддали тоді, я ж не рідня вам по крові, я діда твого зведена сестра… Але поки жива — нікому вас не дам.
Та баба Марфа захворіла і не повернулася з лікарні. Три дні діти жили самі. Лесик вчив Оленку:
— Запам’ятай: ти Олена. Мама — Тамара, тато — Василь. Пам’ятай мене, чуєш?
Він думав — заберуть в інтернат. Але приїхала якась жінка в квітчастій хустці, із золотим зубом. Тітка Валентина.
— Просив Генка, щоб подбала про вас. Поїдете зі мною.
Генка… Це ж тато Василь. Навіть з-за ґрат подбав.
Жили у тітки Валентини. Не ображали, годували, але любові не було. Жили “за шафою” — у кутку, відгородженому старим шифоньєром. Спали на одному ліжку.
Одного разу син тітки Валі, Дмитрик, підслухав Лесикові казки про Африку і почав реготати:
— Ха-ха! Ваш батько — злочинець! У тюрмі сидить! І мамка ваша теж “зечка”!
Не встиг Лесик кинутися на нього, як налетіла тітка Валя. Відлупцювала свого Дмитра, як сидорову козу. А потім жаліла його, цілувала, совала цукерки…
А Лесик дивився на це і тихо плакав у своєму кутку за шафою. Бо його ніхто так не жалів.
І ось… вона приїхала. За Лесиковими підрахунками — рано.
Він стояв стовпом, поки Оленка не смикнула його за руку. Потім наче прокинувся.
— Що? Мама приїхала? То що ж ти мовчиш, Оленко! Це ж мама… Мамочка наша!
Вони поїхали з мамою в місто. Лесик більше мовчав, усе придивлявся, ніби не вірив. Аж поки одного вечора мама не витримала:
— Пробач мені, синку… Немає мені прощення, я знаю… Стільки лиха я вам принесла.
— Мамо, ти чого? Я не серджуся. Я тільки спитати хотів… А де тато? Ну той… Василь.
— Немає його, синку… Хвороба з’їла. Там, сухоти не щадять. Пробач…
— Гаразд, мамо. Все добре. Я йому обіцяв. Обіцяв подбати про вас. І… обіцяв Людиною вирости.
…Минули роки.
Діти виросли. Олексій став лікарем — фтизіатром. Навчився лікувати ту саму хворобу, що забрала його названого батька. Оленка теж пішла в медицину.
Мама дожила до глибокої старості, допомагала з онуками, спокутувала провину любов’ю. Пішла тихо, уві сні.
А свого біологічного батька, Петра, Олексій зустрів випадково. Привезли старого на прийом. Син супроводжував — видно, від тієї, другої дружини.
Старий вдивлявся в обличчя лікаря, а потім тремтячим голосом запитав:
— Лікарю… ви… Олексію? Синку… це ти?
Олексій підвів очі від картки. Погляд його був спокійний і твердий.
— Ви помиляєтеся. Мого батька звали Василь.
— Пробачте, лікарю… ви так схожі на… на одного…
І старий заплакав.
Тільки Олексія, Олексія Васильовича (він ще в шістнадцять змінив по батькові, щоб у них із сестрою було однаково, на честь того, хто справді був татом), ці сльози не зворушили.
Він з дитинства звик не плакати. Життя навчило.
Хай там як, а той “Генка-Цвях” дав їм більше тепла за свої короткі роки, ніж рідна кров за все життя. І сам біля них трохи відігрівся.
А Оленці він розповів правду, тільки коли вони вже стали зовсім дорослими.
— Не суди, сестричко, чуєш? Не смій судити.
— Лесику… — тихо сказала вона. — Я буду думати, як раніше. Що тато був лікарем в Африці. І загинув, рятуючи людей.
— Нехай так, — усміхнувся брат. — Нехай так і буде.
Отака вона, доля людська — заплутана, мов степові дороги. Хто рідний, хто чужий — не кров визначає, а серце.
А ви як гадаєте, чи правильно вчинив син, відмовившись від біологічного батька навіть через стільки років?
