…Свою роботу лікар ненавидів. Іноді йому дуже хотілося кинути заяву на стіл і назавжди піти з цього місця. Але він не міг цього вдіяти. Щовечора хотів — і щоранку не міг. Він не міг залишити їх. Маленьких, беззахисних, які вірять, що все буде добре.
Ось і зараз лікар підбадьорливо посміхнувся до свого юного пацієнта:
— Як ти сьогодні почуваєшся? Як пройшла ніч?
Хлопчик слабо посміхнувся у відповідь:
– Добре. Зі мною сиділа бабуся Поля та розповідала мені казки.
Лікар здивовано подивився на медсестру — жодної бабусі Полі він не знав. А маму маленького Костика, який мав тяжке захворювання, звали Світлана. Вона днями й ночами пропадала в лікарні біля хворого сина, а цієї ночі лікар наполіг, щоб вона пішла додому і спробувала відпочити. Медсестра потиснула плечима – вона теж нічого не розуміла.
Справ було багато і лікар забув про це. Але наступного дня, вже маленька Валюша спитала його вранці — чи знову не прийде бабуся Поля. А через якийсь час він так чи інакше почув про таємничу бабусю від решти пацієнтів. Причому, якщо вірити їм, бачили вони її виключно ночами.
Лікар ще був досить молодий і в цій лікарні працював нещодавно. Нестерпна складність роботи з такими важкими і часом безнадійними пацієнтами ще не огрубила його характер і він не втратив цікавості. Тому він почав з’ясовувати особистість дивної доглядальниці, яка приходить до дітей ночами.
Серед офіційно працюючого персоналу лікарні не було жодної жінки з ім’ям Поліна. Серед родичів юних пацієнтів, тих, хто перебував зараз на стаціонарі, таких також не спостерігалося. Ім’я не те щоб рідкісне, але все-таки не часто зустрічається.
Тоді Лікар почав розпитувати безпосередньо своїх підопічних, що вони можуть сказати про свою відвідувачку.
— Вона дуже добра, — казав Костик, — мені ночами, коли я прокидаюся, буває особливо страшно. А вона приходить і розповідає мені кумедні казки. Про хитрого Лиса, про Брата Кролика, про Робін Гуда.
— Вона хороша. Я плакала, що в мене більше немає волосся, а вона пообіцяла зв’язати мені дуже гарну шапочку і прив’язати до неї дві кіски з бантами, — казала маленька Діаночка.
— Вона показувала мені театр. Пальцями робила фігурки, і вони були як живі на стіні, — розповідав Максимко.
Лікар був дедалі більше заінтригований. Коли він почав розпитувати нещасних мам, які днювали і ночували біля своїх діток, — чи не бачили вони жінку похилого віку, яка приходить ночами до їхніх дітей, — то одна з матусь згадала, що одного разу, вона не витримала і заснула біля ліжка своєї дитини, а коли відчула якийсь рух біля себе, то побачила якусь бабусю, яка накинула на неї в’язану шаль. А потім сама сіла біля ліжка, дістала в’язання і шепнула матусі: “Спи-спи, я піду за малюком”.
— Я вирішила, що це хтось із персоналу прийшов підстрахувати мене, — виправдовувалася матуся, — на ній був медичний білий халат та косинка.
Тоді лікар пішов у бухгалтерію і попросив подивитися списки персоналу, який працював у лікарні за останні тридцять років. Там у списках він знайшов одне ім’я, яке його зацікавило — Гроненько Поліна Андріївна, яка працювала медсестрою. Звільнилася вона із лікарні років двадцять п’ять тому у зв’язку з виходом на пенсію. А вік у неї був такий, що вона цілком могла б бути вже на іншому світі.
Невже він мав справу з привидом? Лікар не вірив у потойбічний світ, але все ж таки… Однак привид робив такі речі, які важко було б зробити нематеріальній істоті.
Якось, перебуваючи на нічному чергуванні, він раптом почув, як хтось голосно покликав лікаря. Скинувши сонливість, лікар бігцем кинувся туди, звідки долинали звуки і де зараз же почалася метушня. Погано стало маленькій Діаночці – життя стрімко покидало її. Ще б кілька хвилин — і допомога була б марною. Проте цього разу лікарі встигли.
Після того, як лікар переконався в тому, що стан дівчинки, хоч і важкий, але стабільний, він повернувся до палати. Там біля порожнього ліжка на стільці втомлено сиділа стара жінка і витирала сльози. Це вона зчинила тривогу.
— Не плачте, Поліна Андріївно, дівчинка поки що тримається. Якби не ви — все було б набагато гірше.
Жінка підняла поцятковане зморшками обличчя.
— Коли життя покидає, як правило це завжди стається вночі, — сказала вона, — я намагаюся їх захистити, але не завжди виходить…
— Ви колись тут працювали? — м’яко спитав чоловік.
Жінка кивнула головою.
— Так, працювала, скільки могла. Але потім мене дуже попросили піти. Часи були важкі і моя, нехай і невелика зарплата дуже потрібна була комусь іншому. Я була не проти – зрештою, у мене пенсія. Але я не могла їх залишити. Тому почала приходити ночами. Сторож завжди пускав мене старою пам’яттю. А потім почав пускати наступний. Мені все одно не спиться ночами… І дітям не так страшно. У момент зустрічі з неминучим дуже важливо бути не одному.
Лікар сумно посміхнувся і кивнув на в’язання, яке жінка тримала в руках.
— Ця та сама шапочка? З кісками? Діана буде дуже рада побачити її.
Бабуся Поля посміхнулася, підвелася і пішла в іншу палату. Діти спали та їх треба було охороняти від смерті.
Або принаймні не залишати наодинці з неминучим…
