Я з дитинства робив все під наглядом батьків, переважно мами, вона мною займалася. Я загалом слухався, навчався, ходив до всяких репетиторів. З класу 2-3, може, і раніше я займався. І так вийшло, що за настановою мами закінчив школу з відзнакою, вступив до медичного універу в Харкові якого нібито прагнув завжди.
Я й справді готувався, але останні два-три роки в школі вдавалося дуже й дуже тяжко. Вчитися не хотілося, ще й до іспитів доводилося готуватися, цікавіше було з дівчатами гуляти (що й робив здебільшого), почався інтерес до кіно і то незрозумілий, бо я лише любив дивитися кіно.
А навичок, умінь чи чогось ще суміжного з кіно у мене не було, але просто ось хотілося цим займатися. Вступив до медичного (було жахливо) на платний, з дівчиною розійшовся. Перший курс, не навчаюсь, не можу і не хочу.
Тяжко емоційно, психологічно через те, що мене лаяли за те, що навчаюся на бюджеті, з подругою припинив спілкуватися, і у ВНЗ обстановка як у школі (зубрити тексти). Я і на пари ходив рідко, просто дивився багато кіно, часто ходив на різні сеанси.
У всіх навчання, всі у справах, покращують уміння вчити та зубрити, а я цього не виношу. Я ось, до речі, очікував, що виш змінить у мені ставлення до навчання, що буде все осмислено, цікаво, навіть романтично, але ні, виявилося все погано (через мої очікування), а сам не зміг цієї атмосфери собі створити. Так абияк простягнув до 5 курсу, ніякого взагалі розуміння.
Повна порожнеча, нерозуміння себе, що мені взагалі цікаво. Заради інтересу пишу сюди, хто що думає. Я ось міг би бути лікарем, але такі зусилля того взагалі не варті. Я не той, хто готовий віддавати так багато, щоб допомагати людям за невеликі фінанси, незручний графік роботи та дискомфортні умови (мої очікування).
Хоча я не перевіряв і не можу поки що, не знаю, чи хочу. Думаю, може піти в програмування, щоб і совість була чиста, і справа якась була, і хороша можливість заробляти, може з кіно щось придумати зможу. Але поки що взагалі не знаю, чого я хочу.
Валентина Василівна Ткачук мешкала на другому поверсі звичайної старої п’ятиповерхівки. Знаєте, з тих затишних будинків,…
На кухні в Оксани вирувало життя. У духовці саме підрум’янювалася домашня піца, щедро посипана тягучим…
Я стою в темному коридорі власної квартири, боязко прислухаючись до звуків. З нашої кухні знову…
Знаєте, що найстрашніше в невеликих містах? Те, що твоє особисте горе рано чи пізно стає…
Оленка поверталася додому з поліклініки, і на душі в неї шкребли коти. Здавалося б, ну…
Знаєте, це таке дивне відчуття — у свої п’ятдесят з хвостиком по-доброму позаздрити власній майбутній…