Це одна з тих історій, які починаються з простого «ти ж підвезеш?», а закінчуються відчуттям, що ти — не людина, а безкоштовне таксі з функцією психолога та готелю для тварин. Читайте та впізнавайте себе, якщо теж не вмієте вчасно сказати «ні».
Безвідмовна Лілечка, або Як не стати сімейною ломовою конякою
— Ти не можеш відмовити рідній сестрі! — категорично заявила мама в слухавку.
— Рідній сестрі? — я аж очі витріщила. — Мамо, у мене зроду-віку не було рідних сестер!
— Ну, троюрідній! — почала сердитися мама. — Ой, та яка різниця, чого ти до слів чіпляєшся? Кров — не водиця! — Е-е… — Коротше так! — голос мами став на тон вищим. — Ти все одно їдеш мимо, тож…
— Мимо чого, мамо?
— Ну, мимо вокзалу! — роздратовано гаркнула вона. — Іринка приїжджає, забереш її!
Іринкою звали мою далеку родичку, яку я бачила разів п’ять за все життя, і то переважно на великих весіллях, де всі з усіма обнімаються, а наступного дня не впізнають.
— Мамо, — зітхнула я, — я сьогодні не їду повз вокзал. Я взагалі в інший бік збиралася. У слухавці почулося обурене пихкання, наче чайник на плиті закипів.
— Ось воно як… — ображено мовила матір. — Значить, для рідної сестри тобі важко гак у сорок хвилин зробити? — Для троюрідної, — автоматично поправила я. — Яка різниця! Ви ж одна родина, ти зобов’язана допомагати!
Сперечатися було марно. Моє перетворення на сімейну тяглову коняку почалося ще в дитинстві. Бабуся завжди казала: «Лілечка у нас золота дитина, безвідмовна».
І я, наївна дівчинка, танула від цих слів, не розуміючи, що «безвідмовна» — це не комплімент, а діагноз. Вирок на все життя.
Спочатку все було по-людськи. То маму до лікаря відвезти — ну справді, куди їй з її тиском у маршрутці труситися? То вітчим мій Віталій, чоловік із вусами як у моржа і такою ж грацією, просив допомогти з тими «інтернетами».
Ну не тямить людина в комп’ютерах, що вдієш. Потім тітка Люся попросила підкинути до ринку… А потім це перетворилося на відпрацьовану систему.
— Лілечко, а ти не відвезеш Тамару Петрівну на дачу? Це подруга тітки Люсі, чудова жінка, у неї такі жоржини! — захоплено щебетала мама. І я везла зовсім чужу жінку, яка всю дорогу розказувала мені про чвари з невісткою та про те, як нині важко дістати добрий перегній.
А далі в моєму житті з’явився Мурзик.
— Лілечко, а хай Мурзик у тебе побуде? — запитала мама. — Сергій робить мені ремонт, а бідна тваринка стресує від шуму! І Мурзик став моїм «квартирантом». Звісно, за оренду він не платив, натомість збитки завдавав справно. У Мурзика було вибагливе травлення, і коли корм йому не подобався, «сюрпризи» я знаходила всюди: на дивані, на подушці й навіть на закритому ноутбуці.
Щоночі він влаштовував такі «тигидики», що я підстрибувала на ліжку. Він обдер шпалери, з’їв мої вазони… Одне слово, господарем у хаті став кіт, а не я.
Якось увечері, коли я ледь приповзла з роботи, знову дзвінок.
— Віталика треба забрати, — безапеляційно заявляє мама.
— Звідки?
— З бару. Він там із кумами щось святкував, ну і… трохи розслабився.
— Мамо, — я глянула на годинник, — уже майже одинадцята. Я втомлена. Хай візьме таксі.
— Яке таксі?! Ти ж знаєш Віталика, він не любить таксистів, вони йому «не такі». А автобуси вже не ходять.
— Я не поїду, — видихнула я.
— Як це — не поїдеш?! — мама аж зайшлася від крику. — Невдячна! Ти забула, хто тебе на ноги поставив?!
— Явно не Віталик, — відрізала я.
— Я тебе виростила! Я! А Віталик — мій чоловік!
— То це твій чоловік, от сама його з бару й визволяй!
— У мене немає машини, а в тебе є! Навіщо ти її купувала? Щоб вона під домом гнила, коли родичам допомога потрібна?!
Я кинула слухавку, вимкнула телефон і розплакалася. Від безсилля, від люті й від того гидкого почуття провини, яке мені роками вбивали в голову. Хоча розумом розуміла: я не зобов’язана о пів на дванадцяту вечора тягти на собі нетверезого вітчима через усе місто.
Перелом стався випадково. Зустріла однокурсника Гліба в кафе, розговорилися, і я вилила йому всю душу.
— Оце так… — усміхнувся він. — Знаєш, ти така не одна. На мене мама сьогодні теж образилася, бо я не прийшов на сімейну вечерю.
— І що ти зробив? Гліб знизав плечима: — Нічого. Сказав, що у мене плани.
— І все?! — я дивилася на нього як на інопланетянина.
— А що ще треба? Я вільна доросла людина. Вона теж доросла. Переживе якось.
Перше моє слово «НІ» було найважчим. Коли Іринка знову зібралася в гості й мама звично «призначила» мене зустрічати її з потяга, я сказала: — Ні. Я зайнята.
— Чим це?!
— У мене плани.
— Що-о-о?! Які ще такі плани можуть бути важливіші за родину? Матір лютувала хвилини три, а потім кинула слухавку. І знаєте що? Іринка спокійно доїхала на таксі. І небо на землю не впало.
За тиждень новий виклик — неділя, сьома ранку.
— У мене розсада, Лілю! Треба негайно на дачу, бо пропаде все!
— Ні, мамо. Виклич таксі.
— Та хто ж мене з розсадою візьме?! Попроси Сергія, він же теж на колесах. Мама похлинулася обуренням і вимкнула телефон. Розсада, до речі, чудово доїхала — чи то таксі знайшлося, чи то мій братик Сергій нарешті відірвав п’яту точку від дивана, щоб допомогти матері.
А невдовзі я спакувала Мурзика.
— Завтра привезу тобі кота, — сказала я мамі.
— Навіщо? Нехай ще побуде!
— Ні. Це твій кіт. Ремонт у тебе закінчився ще два тижні тому. Будь відповідальною за того, кого приручила. Мама покричала, поображалася, але кота прийняла. Потім ще два тижні зі мною не розмовляла.
І знаєте… це були найспокійніші два тижні за останні кілька років. Виявилося, що кордони — це не стіна, яка роз’єднує, а двері, які захищають твій дім від непроханих гостей.
Ось таку історію розповіла нам Лілія. Здається, бути «хорошою для всіх» — це найкоротший шлях до того, щоб стати невидимою для самої себе. Народна мудрість каже: «Хто везе, того й поганяють», тож інколи варто просто зупинити воза, щоб побачити, хто твій справжній попутник, а хто просто зручно вмостився на твоїй спині.
А як ви вважаєте, чи справді ми зобов’язані допомагати всім родичам лише за фактом спільного коріння, чи допомога має бути справою добровільною?
