— Лілю, я так втомився й дуже голодний, як пес, підігрій мені поїсти що-небудь. А ти чого така засмучена? — Віктор прийшов із роботи пізно, у них уже тиждень термінова робота.
— Помий руки, макарони з м’ясом і лечо будеш? Брат дзвонив, ти їж, а я розповім, що вони з Людмилою задумали.
— Цікаво, що знову? — Віктор посміхнувся. Брат дружини, слава Богу, живе далеко. Валерка — великий любитель на сестру повісити свої проблеми, та й Міла йому під стать.
Віктор швидко переодягнувся в домашнє, руки вимив, ех, як же все-таки добре, коли діти живуть окремо!
У них із Лілею дві доньки, обидві тепер уже одружені. Ще зовсім недавно вони всією громадою в них жили.
Спочатку Поліна заміж вийшла.
Кирило її з батьками жив, у них маленька двокімнатна, кухня п’ять метрів. Зі сватами й дітьми одразу домовилися — від них і від батьків Кирила їм у подарунок буде перший внесок на житло на стадії котловану.
Так дешевше.
Поки будинок будувався — Поліна й Кирило в них жили.
У молодшої доньки Маргарити своя кімната, у Віктора з Лілею теж. Так що в трикімнатній вони насилу, але вмістилися.
За цей час у Поліни й Кирила син зʼявився, зараз Антону вже три роки.
Так що вдалося пригадати Лілі й Віті й пелюшки, й повзунки, і з онуком поняньчитися, поки вони у свою квартиру не переїхали.
А тут і Ритуля заміж вийшла й живе тепер у чоловіка.
Нарешті Віктор із дружиною можуть насолоджуватися щастям жити удвох.
— Як же ти смачно приготувала, з тобою не схуднеш! — Віктор з апетитом з’їв тарілку макаронів із м’ясом і лечо. — Ну розповідай, чого мовчиш?
— Хотіла, щоб ти спокійно поїв, — Ліля налила чай собі й чоловікові, печиво вівсяне на стіл поклала. — Пий чай, печиво наше улюблене купила, м’яке й на справжнє вівсяне схоже, як раніше!
Загалом, уявляєш, Міла подзвонила, я одразу зрозуміла, що тут підступ.
Братик мій у таких випадках одразу безголосим стає. Вони просять, щоб Микитка їхній у нас пожив, поки вступатиме. Вчитися він надумав!
— Треба ж, а що в їхньому місті ніде вчитися? — здивувався Віктор.
— Ось саме, я приблизно теж так запитала, але Міла крутити почала, що Микита, бачте, таке училище вибрав, якого в них немає. Видно, спеціально від батьків хоче з’їхати, від їхнього контролю.
— Оце так, він від них поїде, а нам його тут пасти? Придумали теж! Мало нам своїх було, поки вони чудили. Нарешті ми своїх виростили, заміж віддали, то тепер нам ще племінника хочуть підсунути? Я проти! — Віктор чай не допив, печиво поклав, добре хоч поїв.
— Вітю, і що, відмовити їм? Мені незручно якось, це ж начебто ненадовго. Міла сказала, як Микита вступить — одразу в гуртожиток переїде.
— А що зараз не в гуртожиток?
— Бояться Валерка з Людою, що Микитка не вступить, якщо в гуртожитку житиме. Свободу відчує.
— Роби, як знаєш, — буркнув Віктор. — Я втомився, спати пішов!
Але вранці Вітя виспався і в чудовому настрої обійняв дружину. — Лілько, ну давай, нехай приїжджає Микитос, це ж ненадовго. А то образиться, та й не чужі ми, все-таки він племінник.
Микита приїхав через тиждень, вигляд радісний, ну як же — від батьків вирвався!
— Дивись, Микито, безладу вдома не потерплю, пізно не вештатися, займатися і не чаркувати, зрозумів?
— Та ви що, звісно, дядьку Вітю, тітко Лілю! Я ж тут вчитися хочу, я ж не просто так, я все розумію, — запевнив їх Микита. — Я завтра вранці на консультацію їду в училище. А по дому ви кажіть, що робити, я все зроблю!
Вранці встали — Микита вже на кухні снідає. — Тітко Лілю, мені в училище рано, я тут сосиски зварив, можна? І какао на поличці взяв?
— Раз зварив, що тепер питати, — незадоволено буркнув Віктор. Ліля його смикнула за майку. — Ну ти чого? Росте хлопець, сам зварив, що такого?
Микита швидко одягнувся.
— Тітко Лілю, дядьку Вітю, я в училище, — і втік. Віктор швидко поїв і поїхав на роботу.
Лілі на роботу пізніше, вона зі столу прибрала, зайшла в кімнату Микити — от бовдур! Постіль не прибрана, речі розкидані. Якщо Віктор побачить — скандал буде. Прибрала все, сама швидко зібралася й на роботу поїхала.
Микита щодня їздив в училище на консультації, потім на іспити. Вдома начебто займався. І коли виявилося, що Микита не вступив, Віктор просто обурився.
— Та не може бути! Це ж тобі не театральне, де на місце купа охочих! Ходімо розбиратися!
Виявилося, що Микита подав документи, а консультації всі прогуляв. Понадіявся, що вчився непогано, от і не вступив.
— Ну ти нас і підвів! Що ми тепер твоїм скажемо? Нероба ти, Микито! — розсердився Віктор. — Їдь додому, нехай з тобою батьки розбираються!
— Дядьку Вітю, батько ж сказав, якщо не вступлю — усе, при собі триматиме, працювати піду й усе, що робити, дядьку Вітю?
— Дядьку Вітю, дядьку Вітю! Раніше треба було думати!
— Ну дядьку Вітю, тітко Лілю, що мені робити?
— От вже Бог послав нам племінничка, видно, щоб нам не нудно було! Гаразд, слухай, що робитимемо! — Віктор похитав головою, сверкнув очима на Лілю, мовляв, ну й підклав свиню твій братик! Не дає спокійно жити!
— Так, Микито, завтра в училище йдемо разом із тобою, а потім до мене на роботу. Будеш слухати, що кажу, все добре буде!
— І ліжко прибирай вранці, бо я за тобою прибирала, — Ліля тихо шепнула племіннику.
— Спасибі, зрозумів!
— Робимо так: ти за балами на заочне підеш і до мене на завод працювати. А батькам скажемо — вступив і все! — суворо сказав Віктор.
— Дядьку Вітю, але ж мені не дадуть на вечірньому гуртожиток? А грошей на орендовану в мене поки немає? — Микита був дуже засмучений.
— Поживеш поки в нас, зрозумів? Але якщо будеш абияк поводитися, запам’ятай, тоді сам зі своїми проблемами розбирайся! — суворо сказав Віктор.
— Дякую, дядьку Вітю, я все зрозумів, — ожив Микита. — Я все зроблю, як ви сказали!
Спочатку Віктор і Ліля нічого Валері та Мілі не розповіли, вчиться й усе гаразд.
Але через рік Микита змужнів, грошей підзаробив, студію зняв недорого на околиці. Робота й навчання йому дуже подобаються, і Микита сам про все батькам розповів.
— Лілю, так ми й знали! — тут же перетелефонували Валера й Міла.
— Ви нас пробачте, ми звісно схитрували! З нашим Микитою ми не справлялися. Він хоч хлопець і непоганий, але розбишака. Ну й вирішили його до вас на виховання відправити, це остання була надія.
Спасибі за сина, Лілю, і Вікторові передай, ми у вас у боргу. Син зовсім став інший тільки завдяки вам!
Увечері Віктор прийшов із роботи.
— Лілько, ну що, ми знову нарешті удвох? Цікаво, що ще нам життя підкине?
— Як що, скоро на пенсію підемо, Поліна й Рита нам онуків привозитимуть. Та й Микитка схоже їхати не збирається. Дівчина в нього, він на квартиру збирає, а потім матір з батьком сюди хоче перевозити.
— Ну й добре, коли всі рідні поруч, правильно так! Я радий, що Микиті допомогти вдалося, а поки давай вечеряти.
І насолоджуватися, що ми хоч ненадовго залишилися удвох! Давай швидше свої котлети й ходімо валятися й дивитися серіал.
І ніхто нам сьогодні не завадить.
***
Ця тепла історія показує, що інколи справжній подарунок — це можливість допомогти тому, хто заблукав. Ліля та Віктор спочатку злякалися нового витка батьківства, але саме їхня суворість і любов допомогли племіннику знайти свій шлях.
Важливо, що батьки Микити визнали свою слабкість і подякували за результат.
А чи доводилося вам, дорогі наші читачі, мати справу з проблемними родичами, які ставали кращими завдяки вашій підтримці?
