– Оскільки ми розлучаємося, сина я відправлю до матері до села, – сказав Сашко, – Я сам з дитиною не впораюся.
– Не можна так просто позбутися свого сина! – обурилася Ліна.
– Тобі не все одно? Артемка ж не твоя дитина. Ти його ненавидиш, я знаю.
Ліна вважала їх із Сашком шлюб ідеальним, тільки одне затьмарювало життя – відсутність дітей. І причина була у ній, у Ліні. Лікар, до якого вона ходила, був непохитний:
– Ви не зможете мати дітей чи виносити самостійно. Раджу розглянути усиновлення або щоб, виносила інша.
Сашко відкинув обидва варіанти:
– Не хочу чужу тітку поряд чи дитину збоку. Давай просто жити та насолоджуватися один одним? Якщо бог не дав малюка, значить,
так треба.
Ліна спочатку плакала, особливо коли чергова подруга збиралася у декрет, потім заспокоїлася. І ось тепер Сашко приголомшив її новиною:
– У мене народився син.
Ліна скам’яніла, сказане не лягало в голові. Користуючись її мовчанням, Сашко поквапився:
– Вибач, це було один раз, ми з колегою були на корпоративі, все само собою вийшло. Я пропонував позбавитися від дитини, вона захотіла народжувати. Я взагалі не збирався тобі говорити, думав, просто даватиму їм грошей тишком нишком.
Ліна дивилася на чоловіка, не впізнаючи його. Він, такий дбайливий і люблячий, сидів навпроти і спокійно розповідав, як пішов ліворуч та ще й завів дитину.
– Хочеш розлучитися, тому мені все розповів? – запитала вона. – Оскільки у тій сім’ї у тебе малюк.
Сашко зам’явся і, нарешті, сказав:
– Тут така річ…
Його мати не вижила, родичів вона не має. Загалом, я вирішив взяти хлопця до нас. Він заговорив швидше з фальшивим пожвавленням:
– Добре ж виходить? Ти хотіла дитину, і ось бог дав нам малюка та ще рідного.
“Він знущається”, – подумала Ліна і розлютилася на чоловіка, який вивалив на неї такі новини.
– Це тобі він рідний, а мені ніхто, – відповіла Ліна, – Я до нього і близько не підійду, як принесеш його сюди.
Сашко розсердився:
– Ліна, що за справи? То ти готова взяти чужу дитину з дитбудинку, то гидуєш сином від рідного чоловіка.
Ліна не вірила вухам, вона не встигла переварити новину про зраду чоловіка, а тепер виявляється, що символ його зради завжди буде поруч.
– Як у тебе складно, – сказала вона нарешті. – Одна померла, друга в запасі залишилася.
– Дурниці, я б з тобою не розлучився, навіть якби та жінка була жива. Нас із тобою стільки пов’язує. Я вірю, що ти мене в біді не кинеш.
Дитині потрібна мати, жінки краще знають, що робити з немовлям. Ти ще й готувалася, книжки всякі читала. Я на тебе розраховую.
– Значить, ти помилився у розрахунках, – сказала Ліна.
Вона пішла до спальні і там розридалася в подушку. За два дні Сашко приніс дитину додому.
– Це Артем, – сказав чоловік, розгортаючи ковдру.
У Ліни стислося серце, Артемом вона хотіла назвати свого сина. Напевно, Сашко хотів зробити їй приємне, привернути до немовляти, у Ліни ж з’явилося почуття, ніби над нею сміються. Бог не дав їй Артема, подарував його іншій жінці.
“Краще б мене не стало, всі були б щасливі”, – подумала вона.
Сашко простяг їй дитину:
– Тримай, дивись, який гарненький! Схожий на тебе.
– Не неси дурниці! – розлютилася Ліна, роблячи крок назад. – Я сказала, що чіпати його не буду. Це твоя дитина, няньчися сам.
Пізніше розгледіла малюка, на неї він, зрозуміло, схожий не був, та й на Сашка теж, смаглявий, чорнявий, а чоловік був блондином.
“Напевно, в матір пішов”, – подумала Ліна гидливо.
Вона розуміла, ненавидіти немовля безглуздо, винен Сашко та його безсовісна коханка, це на них треба злитися. Але вдіяти з собою нічого не могла, вона обожнювала немовлят, але цей, схожий на печену картоплю, остогиднув їй з першого погляду. Сашко кілька разів спробував підсунути їй Артема, а потім розлютився:
– Досить мене карати, я не хотів, щоб так вийшло. Тепер подітися нікуди, і ти повинна допомагати, адже ми одружені. У горі та радості, пам’ятаєш таку клятву?
– Про зради чоловіка та чужої дитини там нічого не говорилося, – відповіла Ліна.
Вночі дитина кілька разів прокидалася, вимагала то пляшечку, то поміняти памперс, Сашко щоразу довго повертався і гірко зітхав, перш ніж підвестися.
“Сподівається розжалобити”, – зрозуміла Ліна, прикидаючись сплячою.
Вранці Сашко обурився:
– Так нечесно, до дитини встаю лише я!
– Тому що він лише твій, – нагадала Ліна.
– Хоч погодуй його, поки я схожу в душ, – благав чоловік.
Ліна демонстративно схрестила руки на грудях і не зрушила з місця.
– Що я робитиму, коли почну працювати? – запитав Сашко, який взяв відгул на кілька днів.
– Найми няню, візьми декретну відпустку, йди на віддалення, – сказала Ліна. – Вирішуй сам, це твій обов’язок.
– Яка дистанційна робота з дитиною на руках? Це неможливо!
– Жінки якось справляються, адже вони слабка стать, – сказала Ліна.
Безсила лють в очах чоловіка хоч трохи задовольнила її образу.
Через два дні Ліна прокинулася від немовлячого крику, який пролунав просто над вухом. Розплющивши очі, вона побачила Артема ліжечко, Сашко навіщось перетягнув його з дитячої в спальню та ще поставив поряд з Ліною.
– Сашко, твій син плаче, – сказала вона.
Чоловік не обізвався, у ліжку його не було, під плач Ліна обійшла квартиру, Сашко ніби випарувався, трубку він теж не брав.
“Хоч речі на місці, значить, не втік”, – полегшено подумала вона.
Дитина не вгамувалася, і Ліна підійшла до ліжечка, від думки, щоб взяти його на руки, пробирала тремтіння.
“Може, викликати опіку?” – подумала вона і представила, як малюка забирають, Сашка позбавляють прав, дитина залишається в дитбудинку, нікому не потрібна і нелюба. Такого, на думку Ліни, не заслуговував ніхто.
«Ще можна кинути його так, поки Сашко не прийде», – спала на думку нова думка.
Ліні стало гидко від себе самої, вона взяла Артема на руки і понесла до сповивального столику. Сашко прийшов пізно увечері, так і не відповівши на її дзвінки.
– Як ви тут, все гаразд? – бадьоро запитав він. – Прокинувся материнський інстинкт, прокинулась жіноча природа?
Ліна мовчки підійшла і дала йому ляпаса.
– Ти що собі дозволяєш? – розлютився чоловік.
– Це за те, що мене знову зрадив.
– Де зрадив, подумаєш, попросив посидіти трохи з дитиною.
– Ти не просив, а пішов потай. Кинув на мене свого сина, навіть не поцікавився, чи я хочу з ним сидіти. Як не спитав мою думку, коли забрав його.
– Якби я тебе розбудив, ти б відмовила! А ти мені потрібна, Ліно, мені без допомоги твоєї ніяк. Ну вибач, що зрадив, це була така дурість. Допоможи мені зараз, я ж без тебе втоплюся.
Чоловік схопив її руки, притиснув їх до губ. Як би не злилася Ліна, у її душі ворухнулася жалість, чоловіка вона любила як і раніше, хоч той і завдав їй сильної рани.
– Гаразд, на перший раз пробачаю, – сказала вона. – Але якщо зробиш таке ще раз, піду.
– Я завтра ж знайду няньку, обіцяю, – запевнив її Сашко.
Наступного дня він захворів, лежав із температурою. Піднімати вчорашню розмову в такій атмосфері було безглуздо, і Ліна стиснувши зуби доглядала то чоловіка, то немовля.
Тільки одужав Сашко, зліг Артем, Ліна дивилася на почервоніло від жару немовля, шукала в собі жалість і не знаходила. Однак вона виходила Артема, поки чоловік був на роботі, носила на руках, щоб заспокоїти.
– Ти мені зовсім не подобаєшся, – сказала Ліна немовляті. – Але тобі пощастило, що маю сильне почуття обов’язку. Інша давно б свинтила, кинула б тебе.
Артем подивився на неї так, наче зрозумів, а потім усміхнувся. Посмішка ця казала: Я такий маленький і беззахисний, ти ж не завдаси мені шкоди?
– Не завдам, але не полюблю тебе ніколи, – сказала Ліна.
Коли Артем одужав, вона залишила його Сашкові, а сама поїхала в гості до мами до іншого міста. Чоловік щодня надсилав гнівні повідомлення та вимагав повернутися, відправляв фото заплаканого Артема.
– Що ти робитимеш? – запитала мама співчутливо, вислухавши всю історію.
– Не знаю, – зізналася Ліна. – Я думала, ми переживемо будь-що, а тепер не впевнена, що хочу рятувати шлюб. Сашину зраду я ніколи не пробачу.
– Дитину шкода, такий гарненький, – зітхнула мама, розглядаючи фото. – Ти спробувала б його полюбити, Ліно. Він не винен.
Коли Ліна повернулася і переступила поріг, її мало не збила хвиля смороду. На кухні накопичилося багато посуду із залишками їжі та коробки з-під піци, у мийці кислі тарілки, сміття вивалювалося з відра.
Ліна пройшлася по інших кімнатах, у спальні на дивані валялася випрана, але непрасована білизна. Ліжко було не заправлене, ноги прилипали до підлоги.
Але найгіршим був Артем в переповненому памперсі та брудному одязі, з якимось висипом на щоках.
«Як дитина з неблагополучної родини, яку Сашко так боявся отримати з дитбудинку», – подумала Ліна.
– Що за свинарник ти влаштував? – запитала вона в чоловіка.
– Думаєш, легко справлятися і з роботою, і з дитиною? – образився чоловік. – Сама б спробувала!
– Жінки це віками роблять. Медаль дати тобі? – сказала Ліна.Довелося засукати рукави і прибрати будинок та привести до ладу дитину.
Коли Ліна хотіла вкласти чистого, нагодованого Артема в ліжечко, той вчепився в неї і не хотів відпускати. Вона притиснула до себе дитину і прислухалася до відчуттів, може, відчує хоч трохи жалості чи ніжності? Але ні, Артем більше не був їй гидкий, просто байдужий.
Сашко, що увійшов до кімнати, розчулився:
– Обіймаєтеся, так? Я так і думав, що ти його полюбиш.
Ліна не змогла полюбити сина іншої жінки, але й кинути його совісті не вистачало. Чим далі, тим більше вона переконувалась, Сашко – поганий батько.
«Може, й добре, що в нас не було дітей»,–– подумала вона, обробляючи опік на ніжці Артема.
Сашко залишив чашку з гарячим чаєм на краю столу, навіть не переконавшись, що дитина у безпеці. Вона сама не помітила, як перетворилася саме на ту, кого хотів бачити Сашко, на матір Артема. Хлопчик навіть почав її так називати, а вона перестала здригатися від цього.
Сашко був задоволений.
– Який я щасливий, що ми стали справжньою родиною, – сказав він одного разу.
Ліна мовчала, вона зазнавала лише глухої туги, бо зрозуміла, вона не тільки не любить дитину, вона розлюбила і самого чоловіка.
Коли Артему виповнилося два роки, Ліна вирішила піти. Того дня Саша прийшов пізно і нетверезий, хоча обіцяв повернутися раніше і відпустити її погуляти, а хлопчик вередував весь день.
“Досить з мене”, – раптом вирішила Ліна.
Вона покидала речі в сумку і, поки Сашко хропів, пішла до дверей.
– Мамо, ти куди? – раптом гукнув її Артем.
Він стояв на порозі своєї кімнати в одній піжамі.
– Скоро повернуся, йди спати, – відповіла Ліна.
Артем кивнув, а потім підбіг і обійняв її рученятами. Дивлячись на його довірливе обличчя, Ліна зрозуміла: «Якщо піду, йому це буде страшним ударом. Адже це все одно що втратити маму ще раз».
Вона віднесла Артема до ліжка, почекала, поки він засне, і пішла розбирати сумку. Артему було шість, коли Сашко покликав її на розмову.
– У мене є дівчина, і вона чекає дитину, – сказав він.
Ліна розреготалася, чим неабияк налякала Сашка.
– Хіба це не смішно? – запитала вона, нарешті. – Ти двічі настав на ті ж граблі.
– Радий, що ти можеш сміятися у такий момент, – сухо сказав Сашко. – Взагалі, я хотів обговорити з тобою розлучення.
Він вичікально глянув на Ліну і скривився.”Думає, закачу істерику, і готується захищатися”, – зрозуміла вона.
– Розлучення так розлучення, – легко погодилася вона. – Я давно тебе не кохаю, Сашко. Напевно, з того моменту, як ти кинув мене одну з дитиною і пішов на роботу.
– Знову ти про це, – скривився Сашко.
– Такі косяки не забуваються. Гаразд, скоро ми позбудемося одне одного. Бажаю щастя вам чотирьом, тобі, твоїй дружині, Артему та вашому новому члену сім’ї.
– Артем зі мною не їде, я відвезу його до бабусі.
– Тобто як це до бабусі? – не зрозуміла Ліна.
– Моя наречена чекає дитину, їй ніколи возитися з ще однією дитиною. А потім маленький народиться, ти ж пам’ятаєш, які немовлята крикливі. Загалом у моєї мами Артему буде краще.
– Позбавляєшся старої родини? – запитала Ліна. – Не можна ж викинути Артема як річ.
– Тобі не все одно? Ти сама його ненавидиш, гадаєш, я не помітив. Він тебе матусею кличе, а в тебе обличчя, ніби ти щось неприємне внюхала.
Ліні стало болісно та соромно, бо Сашко потрапив у хворе місце. Вона звикла грати роль матері, але в душі, як і раніше, було порожньо. Їй здавалося, вона навчилася це приховувати, але майже колишній чоловік її розкусив.
– Я Артема тобі не віддам, – раптом заявила Ліна. – Ти маєш рацію, я його не люблю, але у нас обох є перед ним обов’язок. Не можна спочатку дбати про дитину, а потім її викинути, це зруйнує її світ. Якщо ти взяв зобов’язання перед людиною, його треба тримати. Це те, чого ти ніколи не зрозумієш.
– Як ти його забереш? Ти ж офіційно йому ніхто, – посміхнувся Сашко.
– Так давай зробимо мене його матір’ю, доки не розлучились. А якщо не погодишся, я зіпсую тобі життя. Почну з твоєї подружки. Вона знає історію про загиблу коханку? Знає, як ти вчинив зі мною?
– Не думав, що ти така мстива, – сказав Сашко.
– Мати готова порвати будь-кого за свою дитину. Ти ж хотів, щоб я нею стала.
Розлучення оформили швидко, як і усиновлення, Артем так і не дізнався, що Ліна його прийомна мама. Ліна турбувалася, як хлопчик переживе ситуацію з батьком, але Артему розлучення далося навіть легше, ніж їй.
– Сказати секрет, мамо? – спитав він одного разу. – Я тебе люблю сильніше, ніж тата. Сильніше за всіх взагалі.
Артем міцно обійняв її, Ліна погладила його по волоссю і з подивом відчула відлуння ніжності.
– І я тебе люблю, Артеме, – сказала вона, вперше в житті відчуваючи любов до цієї дитини. Своєї дитини.
