— Льоню, ну як же так… ти ж одружений… — Розлучуся, Любаню, розлучуся, не хочу більше з Тамарою жити, ситий досхочу… а ти мені подобаєшся, прикипів я, з тобою і дихати поруч за щастя. — А діти як же? — Та вже великі, донька майже наречена. Але ж і не кидаю їх, допомагати буду

Будиночок був гарний. Невеликий, але міцний, з палісадником зі свіжого штахетника, пофарбованого блакитною фарбою. Такого ж блакитного кольору віконниці – широко відчинені, немов дивиться будинок на всіх, хто проходить повз.

— Ну що, берете? – запитує господар.

Люба набирає повітря в легені і, видихнувши, погоджується: – Беру. Якщо поступитеся.

— Ну якщо зовсім трішки поступлюся. А багато не можу.

Вона киває і чіпляється поглядом за обійстя, уже уявляючи, як переїде сюди.

Любі тридцять два. Два роки, як поховала чоловіка, не очікуючи, що так раптово обірветься його життя в тій аварії. А ще, три роки до того як не стало чоловіка, їхній крихітний малюк також пішов в інший світ у перший же день, як з’явився. Після цього випадку, всі інші спроби завести дитину були неуспішними. Лікарі розводили руками, пояснюючи, що так теж буває.

Усе спільне життя з чоловіком пройшло в комуналці. Район був непоганим, але мріяли про власну квартиру, сподіваючись назбирати на власне житло.

Залишившись сама, Люба наважилася переїхати. Трішки накопичень у неї було.

У містечку, де вона жила, будиночка за її гроші не знайти. Вони з чоловіком збирали, звісно, але цієї суми було замало. І тоді вона зацікавилася довколишніми поселеннями, нехай навіть десь у селі, але зате своє житло. До того ж у місті родичів не залишилося.

Це виявилося село, де з одного боку поля, засіяні житом, а з іншого – річка й переліски. Невелике, компактно розташоване село Довге здалося їй місцем тихим, затишним і до того ж не так далеко від міста.

Першою завітала до неї жінка років сімдесяти, що мешкала в будинку навпроти. – Катерина Кіндратівна, – назвала вона себе, – сусідами будемо.

— Люба.

— А по батькові як?

— Любов Григорівна.

Сусідка розгорнула рушник, де лежала кругла хлібинка. – Я сьогодні хліб пекла, ось, думаю, пригощу, – і вона залишила блібину на столі, тим самим розчуливши і здивувавши нову господиню будинку.

— Можеш бабою Катею мене звати, – сказала гостя.

Працювати Люба влаштувалася на пташник. Рано вранці бігла на роботу, де відчиняла всі засуви, і орава птахів, що квохчуть, висипала на волю, колупаючись у землі та, чекаючи, коли їм насиплють корм.

Подруг завести не встигла, так тільки – познайомилася, благодушно обдаровуючи посмішкою всіх зустрічних. Водій вантажівки, що привіз корм для птахів, побачивши новеньку, довго спостерігав за нею, потім підійшов і заговорив.

— Новенька чи що?

— Ага, переїхала нещодавно.

— Одна переїхала?

— Одна. А що? Хіба не може людина одна переїхати на нове місце?

— Та чому ж? Може. – Водій, років під сорок на вигляд, дивився жінці в очі, хоча одразу помітив її ладну фігуру. Не було в ній того, що могло б у жар мужика кинути і сказати вслід: «Гарна»! Але було щось притягальне в ній, від чого ставало спокійно поруч, тепло чи що.

— А дрова? А вугілля? – запитав водій. – Замовила вже?

— Ще ні. А як це краще зробити?

— Я допоможу. Частенько місцевих виручаю…

— Дорого, напевно.

— Для тебе тільки за вугілля і за дрова, а за привезення – можна сказати, від душі… безплатно.

— Привозь. Тільки я все одно платитиму, не люблю бути зобов’язаною.

— Бач, ти яка, – здивувався водій і простягнув їй широку долоню. – Леонід. Прізвище моє Лукʼянчук. Я тут поруч живу, у сусідньому селі. У Михайликах. Чула?

— Знаю, і, правда, поруч.

Лукʼянчук на тижні ще кілька разів заїжджав на пташник, і, побачивши Любу, говорив: – Я пам’ятаю. Привезу обов’язково.

І привіз наступного тижня. Попросив відчинити ворота і в’їхав просто на подвір’я, висипавши чурки, перекрив ними майже весь прохід.

Потім дістав із вантажівки сокиру і став хвацько колоти дрова. – У нас тільки чурками купують, решту – самі. А ти якщо вже одна, то я трохи допоможу.

Люба хотіла заперечити. Але чоловіча сила в її дворі явно потрібна була. До того ж чоловік був привітний до неї, за справу брався з бажанням, і було видно, що хоче допомогти.

— Ну, от решта іншим разом, – пообіцяв він.

— Ну, так, обід готовий, пройшли б, пригостилися, – запропонувала господиня.

— Пригощуся, – відповів помічник.

Потім вони сиділи в просторій кімнаті, яку можна назвати і кухнею, і їдальнею. У будинку всього дві кімнати – одна для господарських потреб, інша – як зал і спальня.

— Ну, розкажи хоч про себе, – попросив Леонід, пригостившись, – дивлюся на тебе, сонячна ти наче.

Жінка зніяковіла… — Та ось веснянки – порятунку від них немає.

— А мені подобаються, – сказав гість і зітхнув, явно не хотілося йому йти.

Розповідь Люби була короткою, але правдивою. Вона подивилася на гостя. – Ну, а ви, Леоніде, як поживаєте? – запитала вона у відповідь на свою відвертість.

— Погано, – відповів він.

У карих очах жінки з’явився сум.

— Не подумай, що скаржуся, просто правду сказав. Одружений я, дітей двоє, старшій вісімнадцять виповнилося, молодшому синові – дванадцять. Живемо з дружиною як кішка з собакою, тільки й думаю… піти або втекти куди-небудь… та ось діти.

— А що ж так? Адже все є. – Запитала вона.

— Усе є, щастя, як то кажуть, немає. – Він знову уважно подивився на неї. – А ти гарна, спокійна така… як побачив перший раз, захотілося підійти, поговорити… Любонько, а може, я ще приїду?

— Навіщо? – злякалася вона.

— Вугілля привезу, на зиму ж потрібне буде вугілля.

— Ну, привозь. Тільки я за гроші…

— Та знаю, зрозумів, совісна ти…

Вона й сама не зрозуміла. Як Леонід опинився в її будинку.

Минув місяць, як побачилися. А потім то дрова, то вугілля, то розмови… помітно, що Леоніда тягнуло до цієї жінки.

Та й Люба, випробувавши на собі тугу й самотність, потягнулася до чоловічого плеча, не із заліза ж вона зроблена, молода ще.

А потім, залишившись одна, злякалася і лаяла себе за необачний вчинок. – Хоч і каже, що погано живе, а все одно – адже він одружений, – засоромилася Люба.

І давши собі обіцянку більше не пускати Леоніда, також рано вранці побігла на роботу.

Увечері, коли вже стемніло, вважай що вже ніч настала, постукали у ворота. Одягнувшись, вийшла, і почула знайомий голос. – Люба, відчини.

— Льоня, ну я ж просила не приїжджати більше, – сказала вона і відчинила хвіртку, щоб раз і назавжди розлучитися.

А він стоїть зі старою валізою, перев’язаною якоюсь (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) мотузкою, і мало не плаче. Прослизнув швидко у хвіртку і, прикривши її, впав на коліна. – Пішов я. Не можу більше, не хочу з нею жити… Якщо виженеш, іти мені нікуди…

— Льоню, ну як же так… ти ж одружений…

— Розлучуся, Любаню, розлучуся, не хочу більше з Тамарою жити, ситий досхочу… а ти мені подобаєшся, прикипів я, з тобою і дихати поруч за щастя.

— А діти як же?

— Та вже великі, донька майже наречена. Але ж і не кидаю їх, допомагати буду.

Слізно благав тієї ночі Леонід пустити його, а на ранок, клятвено запевнивши, що розлучиться і що сама доля звела їх, залишився жити в Люби.

Сусідка баба Катя, дізнавшись, що Люба зійшлася з Леонідом, тільки зітхнула, але продовжувала спілкуватися з нею.

А от селяни збунтувалися, і все завдяки Людмилі – двоюрідній сестрі Тамари Лукʼянової, що жила тут же, у Довгому.

Спочатку почали шепотітися на роботі, потім і в магазині, хто не зустріне, з цікавістю дивляться на неї, бабусі на лавках перешіптувалися, а то й плювали вслід.

Хоч і в сусідньому селі жив Леонід до цього, а все одно знали їхню сім’ю – адже поруч.

— Льоня, люди на мене скоса дивляться, позаочі обмовляють, ти вже виріши, як далі, розлучитися ж хотів. А то ж мені жити з чужим чоловіком… тяжко якось…

— Це, напевно, Людка плітки розпускає, – сказав Леонід, – От же баби… вони ж посварилися, а як я пішов до тебе, то одразу Людка з Тамарою зійшлися. Не звертай уваги, поговорять і забудуть.

Минуло ще два тижні, і Леонід про розлучення не заїкався. Потім якось за вечерею зізнався. – Томка зі шкідливості відмовляється розлучатися…

— А як же тепер?

— Нічого, куди вона подінеться…

Наступного дня біля будинку Люби з’явилася дівчина, і господиня, відчинивши хвіртку, не зрозуміла відразу, хто вона.

— Татка поклич, – недбало сказала дівчина.

— Так проходь, – здогадалася Люба, що це донька Леоніда.

— Не піду, нехай вийде.

Леонід, не очікуючи побачити доньку, вийшов і на обличчі з’явився легкий рум’янець. – Добридень, Оленко, що сталося?

— Та так, нічого, просто ти нас залишив, – відповіла донька.

— Ну, ти велика, зрозуміти повинна…

— Це ти повинен! – Дівчина обірвала батька на півслові. – Осінь скоро, а в мене чоботи старі.

— Як так? Навесні тобі купили…

— Навесні туфлі купили! До снігу в туфлях чи що ходити?

— Гаразд, гаразд, дам тобі грошей… – Він виніс гроші й вручив доньці. – Я днями заїжджав, тебе вдома не було, Сергійку обіцяв велосипед новий, тож скажи, з наступної зарплати буде, не накопичив ще…

— Ну так, де ж тепер накопичити, у тебе нова дружина, – посміхнувшись, уїдливо зауважила донька.

— Я вам допомагав і буду допомагати, – сказав Леонід.

— Сергійко образиться, що ти велосипеда йому не купив.

— Ну, так той ще в гарному стані, нехай катається поки що.

Два місяці пролетіли швидко, і нічого не змінилося. Людмила з Любою не віталася, а тільки посилала їй услід прокльони за намовлянням Тамари.

Та ще подружки Людмили долучилися, які без чоловіків залишилися, видно образа охопила, що приїжджа чужого мужика прийняла.

І ще немолода мати Людмили всіх знайомих пенсіонерок намовила, і ті також уїдливо говорили про неї.

Додому Люба прийшла втомлена, адже вона вже до райцентру з’їздила, переконалася, що не обдурило її передчуття, хоч одразу й повірити не могла.

— Льоня, радість у мене, може, і ти зрадієш, – почала вона обережно, – дитинка у нас буде, буду сподіватися, що виношу.

Леонід зблід. – Як так? Ти ж казала стільки років дітей не було…

— І це правда, а в нас із тобою буде, дуже сподіваюся…

— Ну-уууу… якось здивувала ти мене. Начебто не заїкалася про дітей, хіба нам погано…

— Леоніде, ну як же, ми ж разом живемо…

Леонід піднявся, почухав потилицю, він явно був спантеличений. – Слухай, а раптом складнощі якісь, ти ж не дівка давно, не молоденька, та й сама казала, не стало дитини в тебе… раптом і з цим чогось…

Душно стало Любі від його слів. – Ну що ж заздалегідь говорити, хто знає, сподіваюся я.

— Любаню, не домовлялися ми так, – сказав Леонід.

— Ти ж сам прийшов до мене, сам просився…

— Ну, сам, то що ж одразу дитям мене прив’язувати…

— Навіщо ти так?

— Ну ось, уже не подобаються мої слова, я, а я ж правду сказав.

Вночі Люба так і не заснула. А вранці Леонід зібрав речі в ту саму стару валізу, перев’язавши її мотузкою, щоб не розкрилася дорогою. – Ти не ображайся, але не готовий я до поповнення. Тож думай сама, як далі бути, чи потрібна тобі ця дитина.

— Ти куди, Льоню?

— До матері поїду, у неї поживу.

Люба дивилася на його спину, він так і не озирнувся.

Мати Леоніда теж жила в сусідньому селі, отже. І Леонід зупинився в неї. Але всього на два дні. Прийшли його син із донькою і слізно упросили повернутися додому.

Тамара, його дружина, від природи жінка владна, осмисливши те, що трапилося, стала більш поступливою, і зустріла чоловіка без жодного докору.

Менше стала бурчати і командувати, майже не дорікала йому, а намагалася смачно нагодувати.

І здавалося, все владналося. Але восени цікавий стан Люби став помітний настільки, що вся жіноча половина села пліткували про неї. Тепер їй, залишившись одній, пройти повз людей важко було. Одні посміхалися в очі, а за спиною шепотілися, інші навіть не віталися.

А ще в городі яблуньку пізню обібрали, хоча до цього ніхто по чужих городах не лазив.

Подейкували, що це молодший син Леоніда на велику з дружками приїжджав і напакостив. Любі важко було повірити, малий же ще, лише тринадцятий рік пішов. Та й за що?

Але вся сім’я Лукʼянчуків на той час уже знала про дитину Люби, і навіть Тамара з’явилася якось до неї, попросивши почекати попутку. – Я на хвилину, – сказала вона родичу, що підвіз її.

— Навіть не здумай свого нагулянного на мого Льоньку повісити, хіба мало з ким ти валялася, тож не його це дитина, – сказала вона приголомшеній Любі. – І скажи спасибі, що я тобі патли не видерла, – прогриміла вона на прощання.

Загалом, для Люба була в дуже складній ситуації.

І зважилася вона побачитися з Леонідом, дізнатися, як же бути, коли дитина народитися, адже записати треба. А він, як на зло, і на пташник перестав їздити, на іншій тепер машині чужий шофер приїжджає.

Але дізнавшись, що має Людмилі дрова привезти, спеціально ввечері чатувала на розвилці, майже за селом. Ось уже його машина їде – вона одразу впізнала. Люба вже замерзла на той час, вітер прохолодний подув. Стоїть вона – живіт уже щосили помітний, та й саму її як не впізнати, мусить зупинитися.

А він мчить, у кермо вчепився, на Любу намагається не дивитися, хоча відразу впізнав її. Махає вона рукою: – Льоня, зупинись…

А Льоня промчав, не зменшивши швидкості, і залишив Любу в клубах пилу. Пішла вона додому, вперше за цей час розридавшись. – Ох, навіщо? – запитувала саму себе. – Що ж я накоїла?

І тільки дитина не давала опустити руки. Стиснула щільно губи й так само йшла на роботу. Хто з добром заговорить – також по-доброму відповість. А хто зі злом – відвернеться, повз пройде.

Вирішила поїхати до міста в церкву й сповідатися.

Згадала, що бабуся в неї віруючою була, та й сама хрещена в дитинстві. Підійшла вона до священника, а сльози самі котяться. – Грішниця я велика, – сказала вона.

Священник вислухав її уважно, а потім заспокоїв, як міг. І так їй добре на душі стало, спокійно… з таким почуттям і поїхала додому. В автобусі місце опинилося поруч із продавчинею Наталією з її села. Жінка вона спокійна, у чужі справи не втручалася, і навіть до Люби ставилася зі співчуттям, тому й поцікавилася щиро, куди їздила.

Люба і розповіла, Наталі можна, вона ж хороша. А Наталя вдома з матір’ю поділилася, що Любу зустріла, що в храм їздила, що грішницею себе називає…

А матінка у Наталії ввечері за ворота вийшла, з такими ж пенсіонерками посидіти, та й проговорилася. І незабаром усі знали, що пташниця Любка гріхами обросла… так і прозвали її «грішницею».

Навіть діти Людмили, будучи підлітками, іноді кричали вслід: «грішниця».

Люба і це намагалася пережити.

Зʼявилася у Люби дівчинка навесні і та ніби ожила. «Ну, може, відстануть, пліткарі, подумала вона». Адже нічого вона від Леоніда не вимагала, його сім’ї не торкалася, його не чатувала більше, жила надією, що забудуть про неї, та й сама історія забудеться.

Але поява дитини ще більше підстьобнула злі язики. Уперта Людмила, кого не зустріне, розмову на Любу переведе. – Чули? Дівчисько у Любки… та думаю, не Льоньчена це дитина, відразу ж видно по ній…

А потім їй вікна розбили, і бачила вона, як хлопчаки тікали. – Та що ж вони до мене причепилися? – думала Люба.

Рік Люба сиділа вдома, спасибі бабі Каті, не залишила її. Приходила часто, якщо треба і з дитиною посидить. Люба вже тисячу разів пошкодувала, що зв’язалася з Леонідом. Але погляне на доньку – і від серця відлягло.

Коли на роботу вийшла, знову баба Катя допомагала. – Я вам грошей дам, – пообіцяла Люба.

— Не треба мені твоїх грошей, я не за гроші допомагаю.

Почувши її слова, Люба знову заплакала – немає в селі добрішої людини, ніж баба Катя. Тільки незрозуміло, чому ж інші не можуть пробачити їй цей гріх?

 

Одного разу влітку, коли донька Надя вже своїми ніжками навчилася ходити, зупинилася біля воріт машина. Почувши звук, вийшла Люба й ахнула. Безмовно обійняла статного військового, за роками явно старшого за неї. Так і увійшли вони разом у будинок. Знявши кашкет і кітель, на якому були погони полковника, він умився, пригладив вуса і сів за стіл. А Люба привела дівчинку, і він дбайливо потягнувся до неї.

Баба Катя бачила, що гості у Люби, і сусіди з обох боків помітили. Але навіть Катерина Кіндратівна не наважилася прийти, хто його знає, хто до неї приїхав, чого заважати. Ближче до обіду вийшли за ворота обидва, чоловік дівчинку на руках тримає.

— Підемо разом до магазину прогуляємося, дуже вже хочеться поглянути на це село, людям в очі подивитися, – сказав він. – Де, кажеш, Людмила живе, що дошкуляє тобі? Ага, цей будинок? Це он там, де мужичок похитується…

— Чоловік це її, випиває він, – сказала Люба.

— Зрозуміло.

У магазині зібралося вже пристойно народу, усі чекали на хлібовозку, машина з районної хлібопекарні приїжджає в один час.

Побачивши поруч із Любою військового, абсолютно незнайомого їм чоловіка, розступилися. Хліб уже на той час привезли, і, поклавши в сумку, Люба і військовий із дівчинкою на руках, вийшли. Поставивши малечу на землю, зупинився перед допитливими – зібралося чоловік сім чи десять. Стоять, ніби потреба якась, роблять вигляд, що чогось чекають.

— Бажаю здоров’я, народ чесний! – Завзято крикнув військовий.

— І вам здоров’я, – почулися обережні голоси, з цікавістю роздивляючись його.

— А от скажіть мені, люди добрі, а чи всі у вас тут чесні-пречесні? Чи всі без гріха живуть?

Людмила теж була серед тих, хто цікавиться, і зрозуміла одразу, до чого запитання – незадоволено пиркнула.

— Ми чесні, – сказала вона, – мужиків із чужої сім’ї не виводимо…

— А в іншому, значить, безгрішні? – запитав військовий. – І нікого не засуджуємо, і вікна ночами не б’ємо, і комбікорм казенний ночами не продаємо, а гроші собі в кишеню не кладемо, – він озирнувся на всіх, і хтось навіть опустив очі.

— Ну, скажіть, що я не правий! А краще киньте в мене камінь… кожен, хто вважає, що я не правий, каменюкою в мене…

— Ага, хто ж кине, військовий же, – сказав хтось із натовпу.

— Не тому що військовий, а тому що вам власні гріхи камінь у мене кинути не дадуть. Спробуйте для інтересу, навіть нахилитися не зможете, бо самі загрузли в гріхах… немає серед вас праведників, а значить, і інших засуджувати права не маєте.

На себе в дзеркало гляньте, перш ніж вікна ночами бити, дитину лякати… якщо ще раз, так із поліцією приїду, спуску не дам.

Він знову взяв дівчинку на руки. – Ходімо, сестричко, – сказав він Любі, і вони пішли додому повз натовп, і всі проводили їх поглядом.

— Це що, брат чи що її? – тихо запитав хтось.

— Ну, виходить так, хто б знав… генерал чи що…

— Та який генерал, капітан…

— Дурень, який капітан, – чоловік Людмили, що напідпитку, приєднався до натовпу і смикнув дружину, – полковник, – сказав він, показавши свої пізнання.

— Ох, Олексію, приструнив ти їх, – сказала Люба, коли прийшли додому.

Олексій, знявши кітель, повісив його на спинку стільця і сів біля вікна. Очі в нього такі ж карі, як у молодшої сестри, а ось волосся вже посивіло на скронях. Помотало його по країні, у різні куточки закидали, і він зі своєю вірною дружиною Галею служив там, куди направлять.

А тепер, вибравшись, приїхав до молодшої сестри і, дізнавшись її історію, сидів замислившись.

– Ось що, Люба, їхати тобі треба звідси, – сказав він. І було помітно, що це обдумана пропозиція.

Люба окинула поглядом кімнату, де затишно висіли фіранки, а стіл був накритий улюбленою клейонкою в блакитну квіточку.

— Розумію, душу вклала, – сказав Олексій, – але виїхати доведеться. Не приструниш їх, не твоє це село, розумієш, не твоє, так і будуть мстити, а за що… і самі не розуміють.

— Знаю, винна я, – сказала Люба.

— Те, що ти цього, як його, Леоніда прийняла – не схвалюю. Зовсім не схвалюю, – він подивився на доньку Люби, – але й судити тебе не беруся. Хто я такий, щоб судити? Ну, старший брат, ну і що… моя справа – допомогти тобі.

— Та я вже думала про це, та хто ж тепер купить будиночок, охочих переїхати в село мало.

— Нічого, оголошення по всій області дамо, знайдуться покупці. А ти в місто переїдеш, ми з Галинкою теж там осядемо, досить нам, поїздили по країні.

— Галя як? Так давно її не бачила, – сказала Люба, – хоч би приїхала.

— Поривалася Галя приїхати, але ти ж знаєш, онук у нас тепер є, ось вона і допомагає Ірці, до того ж зять у нас пожежник… загалом, готуйся до переїзду.

Олексій мотнув головою, немов згадав щось.

– Треба ж, у грішниці себе записала. І мовчала стільки часу, а потім, видно, допекло тебе, все написала.

Ми з Галинкою як отримали твого листа, прочитали – ну хоч падай і ридай! Щойно приїхали, Галя каже: – Їдь, виручай сестру, а то пропаде там. – Він подивився на Любу. – А ти, і справді, плечі опустила, посміхатися розучилася…

— Ти, Олексійку, молодець, висловив їм, – згадала Люба, – а я б не наважилася, мовчала весь час. От тільки не можу зрозуміти, звідки ти про крадений комбікорм знаєш, я ж нічого не розповідала.

Олексій розсміявся, навіть вуса сіпалися від сміху. – Де тільки я не служив, яких історій не наслухався. А тут сказав навмання, та видно, в яблучко влучив.

З усіх, кого Люба знала добре, і хто по-доброму до неї ставився, – найбільше шкодувала про сусідку бабу Катю. Свій улюблений сервіз, який сподобався, коли баба Катя пила в неї чай, Люба віднесла їй.

— Та що ти?! – здивувалася сусідка. – Річ дорога.

— Ваша доброта дорожча. Вона взагалі безцінна, – сказала Люба і разом із сервізом подала кольорову хустку з китицями.

— А може, передумаєш? – запитала баба Катя. – Утрясеться все, забудеться.

— Ні, Катерино Кіндратівно, я вже вирішила, хочу до брата ближче. Він мені і грошима допоможе, а то ж мені на будиночок у місті не вистачить. Та й на доньку дивляться так, ніби вона в чомусь винна. Тож їду я.

— Ну, дивись, у добру путь.

Дорога у Люби, і справді, справді була доброю.

Олексій приїхав із вантажниками, і сам був одягнений у прості штани і картату сорочку, а зверху легка куртка, так що й не впізнаєш у ньому колишнього військового.

Городик Люби був уже на той час прибраний, тож урожай теж узяли.

Завантаживши речі, Люба ще раз обійшла будиночок, потім зітхнула і сіла в кабіну вантажної машини.

Ще коли речі носили, Леонід промчав на своїй вантажівці повз, і побачив, що Люба з’їжджає. Він давно вже не бачив її і нічого не знав.

Розвантажившись біля магазину, поїхав тією ж дорогою, а назустріч машина, навантажена речами Люби.

І проїхав він повз і подивився на машину, побачив у кабіні дитяче личко (адже ще жодного разу не бачив своєї дитини) – уперше побачив таке ж світле волоссячко з рудиною, як у Люби.

А сама Люба не глянула в його бік.

Вона дивилася на дорогу і думала про те, які штори повісить у новій хаті. А ще про те, що брат із сім’єю буде поруч тепер, адже вони вдвох залишилися на білому світі – дві найрідніші душі. Та ось ще донька Надійка.

Коли Леонід проїхав останню хату, з’їхав на узбіччя, пройшов до двох беріз, що відшуміли своїм листям, і присів на підгнилу колоду, опустивши голову.

Витер обличчя рукавом, позбуваючись непрошеної сльози, і подумав: «Добре, що ніхто не бачить мокрого обличчя».

Було боляче всередині і було порожньо на душі. Порожньо від того, що розумів, що не вистачило в нього сил піти від владної Тамари, і що повірив він їй, коли діти вмовили повернутися.

Тільки вистачило її ненадовго – все почалося знову.

Знову він терпить докори, знову він злиться, мучиться… а нічого зробити не може. І ніколи вже не зробить, буде підкорятися дружині й потурати дітям. Єдиний його вчинок – це втеча від Тамари до Люби… та й той не вдався.

А машина з речами Люби їхала в місто.

Поруч сидів старший брат, а на руках донька і лепетала щось, обійнявши маму.

І не відчувала Люба на собі жодного гріха, випила вона цю чашу повністю. І одне тепер знала: одруженого чоловіка на поріг не пустить, навіть якщо він так само падатиме на коліна, як Леонід.

 

 

You cannot copy content of this page