Невістці ввечері зателефонує, запитає, як справи? Чи є проблеми? І вислухає монолог про втому, про якісь виверти на роботі, ще про щось. І скаже, що завтра прийде. Трохи допоможе.
Вранці, годині о десятій, у квартирі сина. У неї є свій ключ. Зайде, подивиться навкруги пильним поглядом. І вирішує, з чого почати.
Спочатку вмикає пральну машину. Поки вона крутиться, помиє підлогу. Попрацює з пилососом.
Їй навіть і вдивлятися, придивлятися не треба: одразу зрозуміє, що дітям ніколи. Кожен на двох роботах.
Загляне в кімнату онука. І прибере. Зітре пил із письмового столу. І з комп’ютера. Підніме з підлоги папірці. Розкладе підручники акуратними стопками. Покладе на місце зошити.
На підвіконні – бардак. Поруч із квіткою лежать кросівки та тренувальні штани.
Усе треба до ладу привести. І чистоту навести.
Пралка закінчила роботу. Розвісила сушитися чисту білизну. Далі – холодильник. Чи немає прострочених продуктів? А що в них у каструлі? Дістане овочі та курку. Зварить борщ. Якщо немає хліба, швидко сходить. Тут недалеко, за рогом.
Прийшов онук зі школи. Нагодувала його свіжим борщем. Заварила чай, поклала на тарілочку халви.
Він сидить, бовтає ногами і їсть. Обережно зупинила рукою: прямо сиди, спокійно. Без настанов і доган – ласкаво.
Вечір, пора додому. Нема чого в дітей під ногами бовтатися. Часи нині непрості, і молодь дуже втомлюється. Бігати доводиться за заробітком. Це раніше інакше було: влаштувався на одне місце – і працюй. І ніхто тебе не звільнить, якщо голова на плечах. Стабільність, але розвитку ніякого.
Прийде додому, полежить на дивані. І нікому не розповість, чим займалася сьогодні. Не стане хвалитися. Навіть рідній сестрі.
Якось поділилася, а сувора сестра зауважила: “Добренькою хочеш бути? Вислуговуєшся? Вони самі дорослі, нехай справляються”.
Хіба можна переконати? Ні, не можна. Це душевна справа. Слова безсилі. Почнеш аргументи наводити, буде схоже на виправдання. А це недобре.
Ляже спати. Сон не йде: молодість згадує. Теж нелегко було. Можливостей менше. І ніхто, звісно, не допомагав. Ні мати, ні свекруха. Їм би й на думку не спало. Вийшла заміж, завела сім’ю – от і крутись.
Зранку займеться своїми справами. Ходить, щось робить. Поспішати нікуди. Досить, відквапилася, слава Богу.
Вирішила коржі спекти. Раптом дзвінок. Син каже, що не встигає дитину відвезти на тренування. І просить – допомогти.
Прибирає борошно. Йде одягатися і – на тролейбус. Поїде з онуком на інший кінець району. І чекатиме на нього годину. Нехай хлопчисько спортом займається. Йому ще жити та жити. Сили потрібні.
Це не героїня. Це звичайна жінка. Дарує коханим людям свою душу. І своє життя.
