Любов вийшла з хліва з повним відром парного молока, неспішно зайшла до хати, ретельно вимила руки і процідила молоко по трилітрових банках. Прибравши відра і протерши підлогу на кухні, вона сіла на табуретку біля столу і почала чекати.
Десь ближче до восьмої вечора почали сходитися постійні покупці: дві місцеві бабусі, онук Сердюків і сусідка Клава. Їм Люба зважила домашнього масла, сиру та сметани, і налила свіжого молока.
Виручені гривні акуратно склала в бляшанку, яку надійно сховала у своєму потаємному місці. На столі залишилася стояти лише одна банка з молоком. Люба кинула оком на годинник.
— Яна не прийшла. Щось запізнюється. Ну та менше з тим, у мене скоро турецький серіал почнеться, краще сама до неї збігаю і віднесу, так би мовити, з доставкою додому.
Люба глянула на себе у старе дзеркало в дерев’яній рамі, зітхнула, похитала головою. Віддзеркалення їй, щиро кажучи, дуже подобалося.
Вона була висока, струнка, з приємними, тонкими рисами обличчя — будь-яке вбрання сиділо на ній як влите. З сусідньої кімнати раптом почувся шурхіт, і Люба аж здригнулася:
— Сестро? Ти вдома? А я й забула про тебе.
Алла — жінка, на вісім років старша за Любу, з неймовірно важким, колючим характером. Здавалося, вона терпіти не може всіх людей на світі, глибоко їх зневажає і зовсім не прагне спілкування.
Неговірка, скупа на емоції, черства, вона вважала Любу ледь не породженням пекла. Сестри ніколи не були подругами, як це зазвичай буває у дівчат, що виросли під одним дахом. Алла жила у своєму тісному, закритому світі і не впускала туди нікогісінько.
Заміж вона так і не вийшла, все життя задовольнялася роботою прибиральниці в сільському клубі… І, власне, дісталася Любі у спадок від покійних батьків, разом із цією хатою.
— Сестро, я піду у справах, — гукнула Люба, зазираючи до кімнати.
Алла так і сиділа біля вікна, низько схилившись над розгорнутою газетою. У кімнаті було темно, як, зрештою, і надворі. Що сестра могла там вичитати в такій темряві — залишалося великою загадкою.
Люба клацнула вимикачем і запалила світло.
Яна Самійлова жила через вулицю, до неї Люба і попрямувала неквапливим кроком.
У довгій сукні, з накинутим на плечі в’язаним кардиганом, фігурка Люби виглядала дуже статною. Вона хоч і жила в селі все життя, а все одно ретельно стежила за собою. А зачіска в неї яка завжди!
Густе каштанове волосся, розділене рівним проділом, красиво укладене в «кошик» із товстих кіс.
Коли Люба проходила повз сільпо, з кущів раптом виринув Дем’ян, місцевий пиятика.
— Любко, куди це ти намилилася? — п’яно гигикнув він. — Твоїй сестрі зять часом не потрібен?
Жінка гордо пропливла повз нього, навіть не удостоївши поглядом.
— Шо-о-о, не бачиш мене, чи що?! — раптом визвірився п’яниця. — Ах, щоб тобі добра не було! Теж мені, троянда зів’яла! Гонору собі напустила, а все одно нікому ти така не потрібна! Засиділася в дівках!
Образливі слова, а потім ще й відвертий плювок услід, миттю зруйнували всю її душевну рівновагу.
— От же ж хамлюга… — гірко зітхнула Люба.
Плечі жінки враз опустилися. Якщо до зустрічі з цим Дем’яном вона несла себе і ту банку з молоком дуже гордо, з прямою спиною, то тепер аж скулилася вся, немов той пожовклий осінній листок.
І ноги її вже не виступали так чітко, а ледве пленталися, ніби ватні.
«От же гад повзучий, так настрій зіпсував!»
Своїм п’яним, брудним випадом він зачепив її за найболючіше. Ох, як же мріяла Люба, що колись-таки вийде заміж, будуть у неї діточки, стане справжньою господинею у своєму домі і відбудеться в житті як жінка.
Але ж не було від кого їх мати і за кого йти. Бо в селі всі нормальні мужики — на вагу золота, їх просто мало, на всіх жінок фізично не вистачає. Розібрали всіх путящих, от Любці й не дісталося нікого.
Але хоч Люба вже й розміняла четвертий десяток, душа її й досі свято чекала на свого принца. Така от вона місцева Ассоль.
«От вийду заміж, і цей злий язик назавжди пельку свою закриє», — думала вона. З такими невеселими роздумами і підійшла до двору Самійлових.
Тільки-но порівнявшись із воротами, вона почула гучний, сердитий чоловічий голос:
— Переб’єшся! Якщо ми розлучимося, підеш до своєї матері з тим, із чим прийшла! Я не дозволю тобі тут хазяйнувати! Будемо ділити все до останньої виделки і ложки, все, що нажили! Все поділимо навпіл!
Люба аж остовпіла, почувши таку тираду. Вона міцно притисла до грудей банку з молоком і нашорошила вуха:
— Ой лишенько. Як же незручно вийшло… сваряться. А тут я приперлася.
Любов очікувала, що Яна зараз відповість чоловікові щось гостре, обуреним тоном. Але та раптом вибігла на ґанок уся заплакана.
— Любо, це ти? — здивовано кліпнула вона почервонілими очима.
— Добрий вечір, Яночко. Та ось, молока вам принесла.
— Ох, так, я ж геть про нього забула, — жалібно пробеяла господиня. — Ходімо в літню кухню, я зараз чайник поставлю, чаєм тебе пригощу.
Люба пішла за Яною через усе подвір’я. У маленькій прибудові, яка і слугувала їм «літньою кухнею», господиня посадила гостю за стіл, а сама почала наливати воду в чайник і запалювати газову плиту сірниками. Люба помітила, як у Яни дрібно тремтять руки від хвилювання.
— Ви що, з чоловіком поскандалили? — співчутливо поцікавилася вона.
ʼ— Еге ж, — сумно кивнула Яна. Її очі здавалися зовсім запухлими від сліз, та й сама вона мала вигляд глибоко нещасної жінки. Знизивши голос до ледь чутного шепоту, Яна почала бідкатися:
— Ти була абсолютно права, коли казала, що він мені не пара. І де тільки мої очі були, коли я за нього заміж виходила?!
Денис — злий, шкідливий, ще й страшний скнара. Цілими днями тільки те й робить, що бурчить на мене: посуд помила — не туди поставила, речі випрала — не так розвісила.
І мама моя його вічно дратує, і тато мій йому чимось не вгодив. Ті ж стараються, допомагають нам як можуть: несуть банки з консервацією, м’ясо свіже передають, а цьому все не так і все не те!
— Він, моя люба, у тебе просто зажерся, — авторитетно заявила Люба. — Зовсім перестав цінувати ваш шлюб. Я взагалі не розумію, як ви могли зійтися. Ти ж така вродлива, ніжна, справжня романтична натура. А він — імпульсивний, здоровий, дикий якийсь, ну чистий бик. Ви абсолютно різні люди, і ваш шлюб — це велика помилка.
Яна аж стріпнулася і злякано подивилася на подругу:
— Ти справді так думаєш?
Люба впевнено кивнула:
— Я більше ніж упевнена в цьому! Але тепер уже навряд чи щось виправиш. Хіба що розлучитися… але ж ти не зможеш сама на розлучення подати. Ти характером для цього надто слабенька.
Хоча, знаєш, із такою зовнішністю ти могла б не гнити тут у глушині, а податися до міста! Там би швидко знайшла собі нормальну роботу і путящого нареченого.
Мабуть, Яна сприйняла ті різкі слова Люби занадто серйозно і зробила для себе кардинальні висновки.
Вона тихцем зібрала всі свої речі в старі валізи і сховала в коморі, а згодом потайки вивезла їх до батьківської хати. Так само вона вчинила і з дитячими речами доньки. А потім раптом і сама втекла від чоловіка. Тільки не додому до матері, а прямісінько до обласного центру.
Люди казали, що там вона швидко влаштувалася на роботу, винайняла кімнатку в гуртожитку і почала будувати своє життя з чистого аркуша.
Люба тоді сама зголосилася їй у цьому допомагати. У неї ще з часів навчання лишилися старі інститутські подруги в місті, до яких вона й звернулася, попросивши допомогти Яночці з працевлаштуванням та влаштуванням малої в дитячий садок.
Подруга Яна щиро дякувала Любі і повертатися в рідне село більше не планувала від слова зовсім.
Мабуть, ця історія так би й закінчилася тихо-мирно, от тільки минув усього місяць після гучного розлучення подруги, як Люба… раптом сама зібралася заміж!
І нареченого їй довго шукати не довелося — ним виявився той самий Денис Самійлов.
Той самий чоловік-тиран, від якого так стрімко втекла Яна.
Коли селом поповзли чутки, що в Люби кохання із Самійловим, багато хто відверто обурювався.
А Янина мати якось навіть плюнула їй услід біля сільради, кричучи на всю вулицю:
— Недобре ти вчинила, Любко! Ой як недобре! Сама доклала руку до розлучення сімейного чоловіка, а потім його ж до своїх рук і прибрала. Так не робиться по-людськи! Прилетить, ох і прилетить ще до тебе той бумеранг! Віділлються кішці мишачі слізки!
На що Любов гордо і спокійно їй відрізала:
— Та хіба ж я щось погане вашій Яні порадила? Вона ж була геть задавлена тим шлюбом, як пташка в клітці, а тепер вільною людиною живе аж у самому місті!
— Немає тобі прощення, окаянна! Залишила дитину без рідного батька, тьху на тебе!
— У вашої Яни хоч дитина є! — не вгамовувалася Люба. — А я все життя бобилем живу! У мене ні дитини, ні кошеняти немає. Я теж звичайного жіночого щастя хочу! І чому б це мені не піти заміж за вашого колишнього зятя? Зараз-то він — абсолютно вільний чоловік!
І Люба попливла далі селом, мов горда лебідка.
Вона злих язиків слухати не збиралася, у неї з Денисом точно все вийде.
Та й як інакше? Вона ж Дениса мало не з рук годує, до небес його підносить, усміхається йому так лагідно, що суворий чоловік аж тане на очах. Але все ж таки відчуває жіночим серцем, що після весілля ця ідилія довго не триватиме, і з Денисовим крутим норовом ще доведеться добряче поборотися.
Весілля вирішили відгуляти скромне. Люба із запрошеннями мало не все село оббігала. Однак, коли настав час застілля, привітати молодих прийшли лише дві старенькі бабусі з найвідданіших Любиних покупців та той самий пиятика Дем’ян.
Дарма тільки великий стіл у дворі під яблунею накривали.
Люба була у простій світло-жовтій сукні в горошок, у густе волосся вплела бутон живої троянди.
Була, звісно, в неї мрія про пишну білу сукню з фатою, але вирішили, що ні до чого ті зайві витрати.
Денис дивився, дивився на свою нову дружину, і багато переваг для себе підмітив.
По-перше, Люба жінка самодостатня: працює, продає молоко, сир, сметану, м’ясо, крутиться по господарству як білка в колесі. І гроші на вітер не викидає. У неї всього одна пристойна сукня на вихід і одна пара туфель.
Ні парфуми дорогі їй не потрібні, ні помади. Вмилася зранку простою водою з милом — і вже красуня, і всім задоволена. А колишня дружина Яночка вічно вередувала і гроші тринькала. Одних тільки кремів для обличчя в неї на пів зарплати було накуплено — ніяких грошей на те не напасешся!
Жити вони почали добре, злагоджено. У Любиній хаті завжди ідеальна чистота і порядок. А як Денис спробує свої права покачати чи голос підвищити, то Люба йому і кулака під ніс сунути може.
Такого крутого повороту новоспечений чоловік геть не очікував. Він їй одне слово, а вона йому десять у відповідь — і спуску ні в чому не дає.
Це Яну кожен Самійловський докір миттю доводив до істерики і сліз, а Любка таку відсіч давала, та ще й яку! Могла і з хати вигнати, а потім ще довго до себе в ліжко не підпускала.
Самійлов часом поводився як поранений тигр, якого загнали в клітку. Такий стан речей його, звісно, не влаштовував, але… повага до дружини з кожним днем тільки зростала.
Найдивнішим було те, що й до дивакуватої сестри дружини Денис зумів знайти підхід. Поява в хаті чужого чоловіка спершу дуже налякала відлюдькувату жінку.
Алла ж ніколи ні в що не ставила свою рідну сестру, а от зятя раптом почала беззаперечно слухатися. А коли в молодої сім’ї народився горлатий синок Андрійко, тітка Алла добровільно, з власної ініціативи взялася його няньчити.
Жінка ніби прокинулася від довгого, летаргічного сну. Встала зі свого вічного крісла біля вікна і перетворилася на найтурботливішу няньку для племінника.
Бувало, звісно, доводилося непереливки. Денис і далі вирізнявся запальністю та вибуховим характером, але й Люба намагалася йому ні в чому не поступатися.
Якось після сильної сварки вона навіть збиралася піти від нього, точнісінько як колись Яна. От тільки Денис цього разу дружину не відпустив: довго просив вибачення, стояв на колінах і клявся виправитися.
Зрідка в рідне село приїжджала Яна з донькою, щоб провідати стареньку матір.
Попервах вона проходила повз Любин двір із гордо піднятою головою, демонстративно не бажаючи помічати колишню подругу-зрадницю. Але через роки, коли Яна успішно вийшла заміж удруге, вона докорінно змінила своє ставлення до цієї ситуації.
Якось вони зустрілися біля магазину, і Яна сама підійшла першою:
— Що ж, Любо… бачу, ти тоді була абсолютно права. З Денисом ми були геть несумісні, хоч у нас і росте спільна донька. Просто не мого польоту він птах. Він же мене ніколи ні в гріш не ставив, вічно принижував.
А з тобою он як змінився — просто не впізнати людину! Слова поперек не скаже, у всьому тебе слухається. Мені залишається тільки дивуватися, як тобі взагалі це вдалося.
Люба у відповідь лише ніяково і загадково всміхнулася.
І справді, збоку було зовсім незрозуміло, чому Денис із Яною так гризлися, коли були в шлюбі. А з Любою в нього зараз — тиша, мир і Божа благодать, сварок майже не буває.
От і думай після цього, як кардинально може змінити чоловіка правильна жінка поруч.
Ось таку незвичну, але дуже життєву історію надіслала нам одна з читачок. Ми лише трохи підправили її, щоб вона звучала ще тепліше. Кажуть, що на чужому нещасті свого щастя не збудуєш, але життя часто підкидає нам такі сюжети, де всі правила летять шкереберть.
А як ви вважаєте: чи справді Люба вчинила підло, вийшовши заміж за колишнього своєї подруги, чи просто кожен знайшов свою половинку?
