Виходила Любка за свого Семена, бо дуже кохала його. Чекала на нього, як відслужив, так одразу й побралися.
Жили вони скромно.
Любка на фермі дояркою працювала, а Семен механізатором у колгоспі. З’явилося у Любки з чоловіком три доньки, що викликало велике невдоволення чоловіка – дуже сина він хотів. Любка, можливо, і на четвертого зважилася б — троє є і чотирьох прогодуємо, — але через рік після появи молодшої випивати став Семен.
Спочатку пив тихо-мирно. Випив і спати ліг. Потім почав Любу ображати. Дітей не чіпав ніколи.
Люба була гостра на язик, жінка з вогником. Але ось чоловікові своєму відсіч не давала. Одного разу, правда, спробувала, так тільки ще більше розлютила його.
Здоровий був Семен, міцний. Та хіба впоратися з таким чоловіком? Терпіла Люба. А куди їй з трьома дітлахами подітися було? З рідних – нікого немає.
— Любко, це як же ти терпиш від мужика свого? Ти ж сама, кому хочешь стусані надаєшь, — сміялася Рая, яка колись заглядалася на її Семена.
— От зміюка, мелить своїм язиком. Чоловік мій тут до чого? У сараї я вдарилася, коли поросям давала їсти, — виправдовувала свій капшук під оком Люба. — А стусанів дати можу. Тож задумайся, Райка.
— Ой, Райко, а можна подумати твій тебе не чіпає. Забула, як по городам від нього бігала? Мовчи вже, — заступилася за Любу подруга Ніна.
— Та тьху на тебе. То й було один раз. Сама я винна була. А Любка геть уже не вперше з капшуком приходить. Так само собі щастя таке обрала… — відповіла Рая.
Прийшов якось Семен додому, скандал учинив.
— Мені Петька Власюков сказав, у будь-якого мужика син має бути. У всіх у селі сини є. У Петьки взагалі четверо. А я, що, не чоловік виходить? Одних дівок мені наплодила.
— Ти б ліг, Семене, — відчувала Люба, що кулаки зараз підуть. Так воно й сталося.
На шум вибігла з кімнати молодша донька — п’ятирічна Маша. Вона намагалася захистити маму від розлюченого батька. Семен відштовхнув дитину. Відлетіла вона, як пір’їнка і, вдарившись об стіл, голосно заплакала.
Семен, злякавшись скоєного, замовк. Люба кинулася до дочки, що плакала. Люба втратила контроль над собою. Таку фізичну силу в собі відчула, що сама цієї сили злякалася.
Люба вчепилася в чоловікове горло і потягла до колоди, де дрова рубали. Люба схопила сокиру.
— Ти що робиш, дурна-баба, уб’єш! — репетував переляканий Семен. — Люди, добрі, допоможіть!
На крик допомоги прибіг сусід Васька. Ледве пальці Любини змогла розтиснути, щоб сокиру забрати.
— Ще раз образишь дітей, я більше не стримаюся. Зрозумів мене? — прошипіла Люба.
— Я зрозумів, зрозумів, Люба. Винен я, вибач мені. — Семен відразу протверезів, стояв, тремтячи від страху, і навіть поворухнутися боявся. — Піду я, гаразд? У донечки вибачення треба попросити…
— Іди вже й на очі сьогодні мені не попадайся.
— Дякую, Любо. Дякую, Васька.
— Ну, Любко, ну ти даєш! Як же ти впоралася? — невдовзі прибігла Ніна, дізнавшись про те, що сталося.
— Тому що я мати… Доньку він мою образив. Ох, Ніно, — важко зітхнула Люба, — та я й сама не знаю, звідки сила в мені така з’явилася. Люба вперше за довгі роки дала волю сльозам.
Зганьблений був Семен на все село. Навіть дітлахи сміялися з нього. З того часу дружину свою він не чіпав. Донькам у очі дивитися боявся. Соромно йому було, особливо перед Машою.
Просив у неї вибачення багато разів. Навіть спеціально до райцентру з’їздив, іграшку купив. Не всі мізки ще пропив.
Тільки пити Семен так і не кинув. І за кілька років його не стало, просто під час гулянки. Райка більше над Любою не посміювалася, боялася її та іншим радила не зв’язуватися: «Ой, не підходите ви до неї. Скажена вона. Щось не подобається — відразу за сокиру хапатися».
А Люба нічого, впоралася. Виростила доньок, виховала. Заміж вона більше не виходила. Усі три доньки, подорослішавши, поїхали до райцентру, технікум закінчили, одружилися. І було у Люби три онуки та чотири онуки…
