Їй уже перевалило за сорок, а всі в нашому містечку й досі лагідно кликали її Валюнею. Особливо коліжанки.
Була в неї найліпша подруга, Люба Захарченко — з тих жінок, які й розрадять, і долю твою за тебе влаштують, ще й проконтролюють, щоб ти була щасливою.
Два роки тому Валя овдовіла. Син виріс, поїхав до великого міста вчитися, і лишилася вона у своїй чепурній хаті зовсім сама.
Жінка вона була тиха, вродлива тією м’якою, непомітною красою, яка з роками лише теплішає.
І тут Люба, натура діяльна й невгамовна, взялася за діло: витягла Валюню з пильної контори заводу і влаштувала секретаркою прямісінько в місцеву адміністрацію. А що?
Жінка грамотна, виконавча, на друкарській машинці стукає так, що пальців не видно, ще й вигляд має приємний.
— Ну от, тепер лишилося тільки заміж тебе видати, — задоволено обтрусила руки Люба, поставивши собі нову життєву задачу.
Любила вона опікувати людей. Вдома чоловіка з дітьми брала в лещата, на роботі — колег, а Валюню просто жаліла. Бо та зі своєму покійним Миколою прожила, як у Бога за пазухою — тихо, сито, але страшенно нудно.
Микола був чоловік хазяйновитий, копійку в дім ніс, дефіцит діставав, але ж далі свого городу вони нічого не бачили. Ніяких тобі столиць, ніяких путівок на море.
А з такою жінкою хоч на край світу їдь: мила, начитана, у товаристві поводиться шляхетно. Але ж ні. Та й які там подорожі на початку шістдесятих?
Люди в нашому райцентрі з ранку до ночі на землі спини гнули або на гранітному кар’єрі пилюку ковтали.
Одного такого звичайного літнього ранку в райвиконкомі швидко провели нараду. Начальство розбіглося: хто в колгоспи з перевіркою, хто на кар’єр.
Валя на своєму робочому місці папери рівненько склала, фікуси на підвіконні полила, сидить, на машинці щось друкує — тільки клавіші цокають.
І раптом двері приймальні відчиняються, і на порозі з’являється… Ні, не просто відвідувач. Справжній пан!
Поважний, з лоском, костюм з голочки. Валя від несподіванки аж зі стільця підвелася.
— Доброго дня! У себе? — чоловік кивнув на важкі дубові двері голови виконкому.
Валя ще й оком не встигла кліпнути, як незнайомець впевнено відчинив ті двері й зник у кабінеті начальства. Валя кинулася за ним, та двері зачинилися прямісінько перед її носом.
Лише почула звідти його густий, впевнений голос.
— Це хто такий поплив? — пошепки запитала Люба Захарченко, яка саме визирнула з бухгалтерії (вона ж там поруч працювала, тому й куму в секретарки прилаштувала).
— Та хтозна… Але хтось дуже поважний, — розгублено кліпала Валя.
— Невже обласне начальство?
— Любо, тут пахне чимось вищим. Навіть не областю…
— Невже з самої столиці прислали? — в Люби аж очі загорілися. — Ти ж, як щось дізнаєшся, зразу мені маякни!
— Та я б і сама хотіла знати, хто там в Івана Семеновича засідає…
Тут у приймальню зайшов завгар Павло Васильович. Жінки вмить змовкли. Люба кивнула йому та й шмигнула до себе, а Валя скромно опустила очі.
— Іван Семенович дуже зайнятий, — тихо сказала вона.
— А я й не до нього. Я до вас, Валюню, — завгар м’яко поклав на її стіл шоколадку.
— Ви мені все солодке носите…
— А нащо нам гірке? Гіркого ми вже наїлися, — зітхнул він. — Хай хоч тепер життя підсолодиться. Ви, Валентино Тимофіївно, самі, я теж удівець… Роки йдуть, то нащо нам поодинці ті світанки зустрічати?
Валя крадькома глянула на нього. Павло Васильович мужик непоганий, хоч і непоказний: лисина вже пробивається, сам невисокий, щоки круглі, ще й рум’янець проступає, коли хвилюється.
Але ж упадав за нею відкрито і наполегливо.
Та Валя зараз думала лише про гостя за дверима.
— Ви б, Павле Васильовичу, йшли, якщо без діла. Там у голови такий гість, що, гляди, всім догани вліпить із занесенням в особову справу.
— У-у-у, точно з області примчав, — спохмурнів завгар.
— Беріть вище!
Завгар послухався і пішов гріха подалі. А тієї ж миті двері кабінету розчахнулися. Виходить їхній голова, аж світиться, а поруч — столичний гість.
— Валюню! — командує голова. — Всіх до мене, термінова нарада! І, до речі, знайомся: це Віктор Кирилович Розумко. Прибув до нас із завданням державної ваги. Із самої столиці!
Віктор Кирилович — ставний, років під сорок п’ять, у блакитній сорочці з дорогою краваткою — ледь схилив голову, усміхаючись Валі так, ніби вона не секретарка в райцентрі, а кінозірка. Валя аж зашарілася.
За три дні наше містечко гуло, мов вулик.
З’ясувалося, що з міністерства прислали не простого чиновника. У нас, на місці старих пустирів, будуватимуть завод для космічної галузі!
Ви тільки уявіть: початок шістдесятих, щойно людству вдалося космос освоїти, увесь світ в ейфорії, всі тим небом марять! І тут — така честь. Залишилося лише місце підібрати і кошторис до столиці затвердити.
— Валю, яка ж ти щаслива! — зітхали дівчата з бухгалтерії. — Такого мужчину щодня бачиш. Яка порода, яка посада!
Валя лише скромно поправляла комірець. Ніхто ж не знав, що вже першого дня Віктор Кирилович подарував їй маленький флакончик справжніх французьких парфумів.
Вона тоді аж охнула, відмовлялася, бо ж таких у їхньому універмазі й не бачили ніколи.
— Це для вас, Валюню, — сказав він своїм оксамитовим голосом і глянув у вічі так тепло, ніби пухову хустку на плечі накинув.
Відтоді Валя ладна була для нього гори звернути: документи допізна друкувала, чай найкращий заварювала.
А столичний гість розгорнув бурхливу діяльність. Не лише місце під завод вибирав, а й почав кадри переманювати. Перестріне якогось роботягу біля крамниці й питає:
— Ким працюєш?
— Та слюсарем на кар’єрі…
— І довго ти в мазуті порпатися будеш? Давай до нас! На заводі зразу майстром станеш, а там і до начальника цеху недалеко.
І що ви думаєте?
Мужики один за одним несли заяви на звільнення зі своїх робіт. Дирекція кар’єру за голову хапалася, але ж мовчали — людина з самого міністерства, хто ж йому слово вперек скаже?
А Віктор Кирилович жив собі у найкращому номері єдиного готелю (звісно, за кошти району), обідав у їдальні, де для нього кухарки розстаралися на домашні ковбаски та вареники.
Ще й місцеві гостинці приймав — то медку діжечку принесуть, то сала кращого.
Нарешті всі папери були готові. Залишалося вибити фінансування. Але тут халепа: щось там у столиці застопорилося, треба їхати особисто.
А Віктор Кирилович розводить руками, витирає лоба хустинкою: мовляв, відрядні закінчилися, треба місцевими силами квитки купувати.
— Та хіба це проблема! — в один голос загуло місцеве керівництво. — Зараз скинемося, все організуємо! Завод же космічний!
І тут Віктор Кирилович каже:
— Мені б у столиці помічниця знадобилася. Роботи з паперами багато. От якби Валентину Тимофіївну зі мною відрядити…
Начальство з радістю погодилося. Раз секретарку із собою бере — значить, точно повернеться! Валя від такого довір’я аж розквітла.
Завгар Павло Васильович, як дізнався, ледь не почорнів з горя. Але було пізно. Вранці їх посадили на потяг, щоб потім у великому місті пересісти на літак.
— Ну що, Павле, проґавив нашу Валюню? — підколола його Люба. — Вчися, як з жінками треба! Не здивуюся, якщо він її там у столиці заміж покличе.
Павло тільки спересердя плюнув і пішов геть.
Минув тиждень. Тиша. Жодної звістки. І раптом у бухгалтерії лунає міжміський дзвінок. Люба хапає слухавку — а там Валя. Ридає так, що слова не розібрати. Просить грошей на квиток додому.
— Валюню, рідна, не плач! Ти де? В Києві?
— Любо… Я в Одесі… — хлипає Валя. — Вишкребла останні копійки на переговорний пункт.
— А де ж Віктор Кирилович?! Ви ж разом поїхали!
— Він мене на пляжі лишив… Сказав, що піде лимонаду купить. І не повернувся. Я до вечора сиділа, як дурна, на тому піску. І на другий день не прийшов… Обібрав мене до нитки і зник.
— А як же завод космічний?!
— Який завод, Любо… Він про нього й не згадував. Гроші, що ви йому дали, спустив, а потім сказав, що потрібний міністр зараз у Одесі відпочиває, треба туди їхати. От ми й приїхали…
Рятуй, Любо, бо під небом ночуватиму.
За два тижні Валя повернулася. Змарніла, очі ховає. З виконкому одразу звільнилася, повернулася у свою тиху контору папери перекладати.
Місцеве начальство ще до її приїзду почало дзвонити по міністерствах. І знаєте що? Не було там ніякого Розумко.
І заводу космічного ніхто в наших краях будувати не збирався. Аферист чистої води! Показав якусь червону книжечку, напустив туману — і всі повірили.
Хто ж сумніватиметься, коли людина така поважна, ще й про космос говорить!
Справу ту тихенько зам’яли, бо ж сором на всю округу.
Жіноцтво, звісно, ще довго гуло. Якщо раніше заздрили Валі, то тепер відверто насміхалися: “І чим вона думала, дурна, як з ним поїхала?”.
Одного разу завгар Павло Васильович (який на той час уже встиг одружитися з тихою вчителькою) почув ці плітки біля крамниці. Зупинився, спохмурнів.
— А самі б ви не поїхали, га? — різко обірвав він тих пліткарок. — Та будь-якій з вас запропонуй — побігли б, аж п’яти б блищали!
— А що ж ви, Павле Васильовичу, самі на ній не одружилися, раз такий захисник? — огризнулася одна.
Павло глухо стукнув себе кулаком у груди:
— А в мене, може, теж серце є. І воно не з каменю витесане. Слідкуйте краще за своїми життями!
Ось така космічна історія трапилася в нашому містечку на початку шістдесятих. Народ у нас завжди був довірливий, хати на замок не замикали, тож і душу відкрили пройдисвіту навстіж.
Такі випадки вкотре доводять: за красивою обгорткою та гучними обіцянками часто ховається звичайна порожнеча, яка залишає по собі лише розбиті надії. А як ви вважаєте, чому нам іноді так хочеться повірити в красиву казку, навіть коли розум підказує бути обачнішими?
