Людмила на кожному родинному застіллі любила повторювати: «Я обох своїх онуків люблю однаково», і невістка Марина хотіла в це вірити. Хотіла, але з кожним разом ставало дедалі важче.
Того дня племіннику чоловіка, Артему, виповнювалося вісім. День народження святкували вдома, зібралися гості, накрили стіл, іменинник сяяв від щастя.
Костя, молодший двоюрідний брат іменинника, крутився поруч, заглядаючи в кожну коробку з подарунками.
— Бабусю, а що ти мені подаруєш? — запитав Артем, коли Людмила урочисто дістала з сумки важку коробку.
— Відкриєш і побачиш, — усміхнулася вона.
Артем зірвав упаковку, і гості в кімнаті ахнули. Смартфон. Не якийсь там, а остання модель із величезним екраном і трьома камерами.
— Ти вже дорослий, — говорила Людмила, обіймаючи онука. — Тобі вже потрібен хороший телефон, будеш зі мною завжди на зв’язку.
Артем притискав коробку до грудей, наче боявся, що хтось забере. Мама іменинника, Оксана, розпливлася в усмішці. Невістка Марина сиділа навпроти й теж намагалася усміхатися. Син Костя смикав її за рукав.
— Мамо, а мені теж такий подарують?
— Подивимося, — пробурмотіла Марина.
За тиждень Кості виповнювалося шість років. Хлопчик уже місяць говорив тільки про смартфон. Він малював його фломастерами на аркушах і показував бабусі.
«Я теж хочу такий, як у Артема буде», — казав Костя щоразу, коли вони заходили до свекрухи. Людмила кивала, гладила по голівці й переводила тему.
Тиждень промайнув швидко. День народження Кості теж святкували вдома, у їхній двокімнатній квартирі практично тим самим складом родичів. Марина спекла торт, чоловік Сергій надув кульки.
Артем прийшов зі своїм новим смартфоном і весь час фотографував іменинника.
Людмила з’явилася з коробкою, перев’язаною блискучою стрічкою. Костя відразу кинувся до неї, очі дитини загорілися.
— Це мені?
— Тобі, сонечко, — свекруха поставила коробку на стіл. — Відкривай.
Марина бачила, як син тремтячими руками розв’язує стрічку. Бачила, як завмирає, дивлячись усередину. А потім побачила, як згасають його очі.
У коробці лежали олівці. Багато олівців. Цілий набір із шістдесяти кольорів, акуратно запакованих у пластиковий футляр. Поруч — товстий альбом для малювання й точилка у вигляді сови.
— Костику, ти в нас такий талановитий художник, — Людмила присіла поруч з онуком. — Ось тобі інструменти для творчості. Тепер зможеш малювати найкрасивіші картини.
Костя мовчав. Він провів пальцем по олівцях, відкрив альбом, закрив. Марина відчувала, як усередині все стискається від жалю.
— Спасибі, бабо, — тихо сказав хлопчик і відійшов до столу.
Гості зашуміли, заговорили про інше. Артем знову дістав телефон і почав знімати на камеру торт. Марина різала святкову випічку механічно, усміхаючись через силу. Сергій підійшов до сина, присів поруч.
— Костя, ти ж любиш малювати, правда?
— Люблю, — хлопчик кивнув, але в його голосі не було радості.
Після того як гості пішли, Марина прибирала зі столу мовчки. Сергій допомагав, теж не кажучи ні слова. Костя пішов у кімнату з новими олівцями, але за п’ять хвилин повернувся.
— Мамо, а чому бабуся подарувала Артему телефон, а мені олівці?
— Тому що ти молодший, — відповіла вона, намагаючись говорити рівно.
— Але всього на два роки. Я теж скоро до школи піду.
— Іди малюй, синку.
Коли двері за Костею зачинилися, Марина розвернулася до чоловіка. Руки тремтіли.
— Чому одному ґаджет за тридцять тисяч, а моєму синові олівці за п’ятсот гривень? Вона що, вважає, що моя дитина гірша?
Сергій зітхнув, потер обличчя долонями.
— Марино, ну Артем старший, йому до школи потрібен телефон.
— А Костя що, не піде до школи? Чи він якийсь інший онук? Невістчин, а не рідний?
— Не говори дурниць.
— Дурниць? — голос Марини піднявся. — Твоя мати завжди твердить, що любить обох однаково. А потім робить таке. Одному — дорогий подарунок, іншому — дрібниця. І ще красиві слова про талант. Наче ніхто не бачить різниці.
Сергій мовчав. Він знав матір. Знав, що вона ніколи не визнає, що вчинила неправильно.
Наступного дня Людмила зателефонувала Марині. Голос був спокійний, навіть здивований.
— Оксана сказала, що ти образилася. Я не розумію, через що.
Марина стиснула телефон сильніше.
— Людмило, ви подарували Артему смартфон за тридцять тисяч, а Кості — олівці.
— Так, і що? — свекруха навіть розсміялася. — Артем старший аж на два роки, йому потрібен телефон. А Костя ще маленький, нехай розвивається, а не в телефоні сидить. Я ж про користь для дитини думаю.
— Про користь чи про те, що Артем — син вашої доньки?
Зависла тиша. Потім Людмила заговорила холодно.
— Я не розумію, до чого ти ведеш. Я люблю обох онуків однаково. Просто подарунки різні, тому що хлопчики різні. Один активний, сучасний, інший тихий, творчий. Хіба погано, що я враховую їхні особливості?
— Враховуєте, — посміхнулася Марина. — Тільки чомусь одному дістається дороге й потрібне, а іншому дешеве й начебто корисне.
— Ти мене ображаєш, — голос свекрухи тремтів від обурення. — Я все життя намагалася бути справедливою.
— Справедливою? Справедливість — це коли двоє онуків отримують подарунки приблизно однакової вартості. А не коли один тепер заздрить іншому.
Людмила поклала слухавку.
Увечері приїхала Оксана. Сіла на кухні навпроти Марини, зітхнула.
— Мама засмучена. Каже, ти її звинувачуєш.
— Я не звинувачую. Я просто констатувала факт.
— Марино, ну Артем справді старший. Йому телефон потрібніший.
— Костя теж скоро до школи піде. Йому теж буде потрібен.
— Тоді купіть самі, — знизала плечима Оксана. — Мама не зобов’язана дарувати всім однакові подарунки.
Марина подивилася на зовицю й раптом усе зрозуміла. Оксана ніколи не погодиться, тому що її син отримав краще. А Людмила ніколи не визнає, що вчинила несправедливо, тому що для неї рідна донька та її дитина завжди будуть трохи ближче, трохи важливіше.
— Знаєш що, — повільно проговорила Марина. — Нехай твоя мама й далі говорить, що любить їх однаково. Але я запам’ятаю цей День народження. Запам’ятаю, як мій син чекав дива, а отримав розчарування та образу. Запам’ятаю його обличчя. І ніколи не пробачу.
— Ти занадто драматизуєш, — Оксана встала. — Через якийсь телефон влаштовувати сімейний скандал.
Коли зовиця пішла, Марина повернулася в кімнату до сина. Костя сидів на підлозі й малював новими олівцями. На картинці був хлопчик з величезним смартфоном у руках.
— Це Артем? — запитала Марина.
— Ні, — відповів Костя, не підіймаючи голови. — Це я. Коли виросту.
Серце Марини стиснулося. Вона обійняла сина.
Через місяць Сергій купив Кості планшет. Не найдорожчий, але хороший. Хлопчик зрадів, але радість була якась тиха, неповна. Наче подарунок від батьків не міг компенсувати образу, отриману від бабусі.
Людмила, побачивши планшет, підібгала губи.
— Навіщо ви це купили? Я ж казала, рано йому.
— Не вам вирішувати, — відрізала Марина.
Відтоді вони бачилися рідко. На свята приїжджали, але атмосфера була напруженою. Людмила продовжувала говорити про рівну любов до онуків. Оксана підтримувала матір.
Сергій намагався згладити кути й втомлювався від цього.
Деякі образи не прощаються. Не тому що не хочеш, а тому що вони стосуються твоєї дитини. І коли хтось ділить дітей на головних і другорядних, на рідних і не зовсім, прощення не буде. Навіть якщо це сталося через якісь олівці.
🖋️ Підсумок
Ця історія гірко нагадує нам, що слова про «рівну любов» часто розбиваються об подарунки, які насправді показують, хто в бабусиному серці ближчий.
Бо дитяча образа — як глибока тріщина в серці, її не залікуєш навіть найдорожчим планшетом, а лише щирістю й однаковою мірою любові. Невже так важко пам’ятати, що діти — це не майно, а їхні почуття найголовніші?
