Місяць тому Наталка з Андрієм встановили у квартирі камеру відеоспостереження. Маленька така «пімпочка», схована між томами класики на полиці, що бачила все: від вхідних дверей до кухонного столу.
Андрій наполіг — мовляв, після того, як у сусідньому під’їзді крадії винесли все, включно з закатками, треба перестрахуватися. Наталка тільки оком повела: «Яка там крадіжка, у нас консьєржка баба Галя — як термінатор, повз неї навіть муха без паспорта не пролетить».
Різдвяні збори до Буковелю були схожі на евакуацію: лижі, шоломи, три види термобілизни й окрема валіза для вечірніх суконь (бо яке ж Різдво в горах без селфі?).
Їхній кіт Маркіз, британський аристократ із мордою невдоволеного мера, ліниво спостерігав за цим хаосом із дивана.
— Ти дзвонила мамі за Маркіза? — запитав Андрій, намагаючись запхати гірськолижні черевики у багажник.
— Так, Людмила Василівна обіцяла заходити щодня. Я їй інструкцію на трьох аркушах лишила: де паштет, як чухати за вушком і що воду треба міняти частіше, ніж вона міняє думку про політику, — відказала Наталка.
— Мама обожнює Маркіза, — усміхнувся Андрій. — Він у надійних руках.
Наталка лише стримано хмикнула. Зі свекрухою в неї був «озброєний нейтралітет». Людмила Василівна була жінкою енергійною, на пенсії стала самопроголошеним ревізором всього під’їзду й мала звичку давати поради навіть стовпам, якщо ті криво стояли.
Про камеру їй вирішили не казати. Не зі зла, а просто… щоб не було зайвих лекцій про «тотальне стеження у вільній країні».
Агент 007 у леопардових лосинах
Перші два дні в Буковелі були казкою: глінтвейн, засніжені смереки, катання до відключення ніг. Увечері другого дня, поки Андрій відмокав у душі після чорної траси, Наталка вирішила перевірити, як там Маркіз.
Відкрила додаток, підключилася до камери й ледь не впустила телефон у чашку з карпатським чаєм.
У вітальні Людмила Василівна була не сама. На дивані, прямо на Наталчиних декоративних подушках, возсідала її найкраща коліжанка Віра Миколаївна — пані такої статури, що диван жалібно скрипів, і з зачіскою кольору «стиглий баклажан». Обидві пили чай… з Наталчиних святкових горняток, які вона берегла для особливих гостей.
— Людочко, я тобі кажу, квартира в них — як музей, — Віра Миколаївна озиралася довкола, наче агент з нерухомості. — І ремонт такий дорогий…
— Ой, Віро, це все мій Андрійко, — з гордістю затягнула свекруха. — Сам усе планував, кожну плитку вибирав. Невісточка моя в таких справах — як свиня в апельсинах. Їй аби тільки гроші витрачати на всякі безглузді цяцьки.
Наталка аж задихнулася від обурення.
Ремонтом займалася саме вона: три місяці жила з будівельниками, вивчила всі види штукатурки й особисто тягала зразки ламінату. Андрій тільки пальцем тицяв у кошторис: «Ого, а чого так дорого?».
— О, а це що за штуковина на полиці? — Віра Миколаївна вказала пальцем прямо в камеру.
У Наталки серце в п’яти пішло.
— Та якась декорація, мабуть, — відмахнулася свекруха. — Наталка ж любить накупити всякого непотребу, щоб пил збирав. Пішли краще на кухню, подивимося, що там до чаю приховано.
Жінки почимчикували на кухню. Наталка хотіла вимкнути, але «перчинка» цікавості перемогла.
— Уявляєш, Віро, — донісся голос свекрухи з коридору, — вони на ці три дні в Буковелі двісті тисяч спустили! Андрійко мені по секрету шепнув. У готель найдорожчий поперлися, де «все включено». Бо пані Наталка на менше не згодна.
— Ого! Це ж скільки б ми з тобою шкарпеток на фронт нав’язали б за ці гроші!
Наталка обурено фиркнула. Вони з Андрієм довго сперечалися за бюджет, і саме Андрій наполіг на Буковелі, бо «хочу сервісу, а не просто снігу в чоботях».
Шафа скелетів (і цінників)
Жінки повернулися у вітальню з пачкою імпортного печива, яке Наталка ховала для особливого вечора. Маркіз тут же підійшов до Віри Миколаївни, вимагаючи своєї долі.
— Бач, який попрошайка, — засміялася «Баклажанна Пані». — Весь у хазяйку.
— Ото точно, — підтакнула Людмила Василівна. — Наталка теж любить на всьому готовому. Я от у їхньому віці і на заводі, і вдома, і дитину сама. А вона що? Прийде з роботи — і в телефон. Лад у хаті тільки тоді, коли я зайду.
Наталка слухала це й думала: «Та невже? Це в моїй хаті немає ладу, де навіть спеції розставлені за алфавітом?».
— Людочко, а це що за фото? — Віра взяла рамку, де Наталка з Андрієм цілуються на тлі Риму.
— А, Колізей… Як тільки одружилися їздили. Краще б ті гроші на нову пралку мені віддали, у моєї вже барабан гримить, як ворожа техніка. Але ні, Андрійко ж любить її балувати. А діти? П’ять років разом — і глухо. Наталка все кар’єру будує, «директриса» велика. А роки ж ідуть, я вже онуків хочу, поки ноги носять.
У Наталки клубок підступив до горла. Тема дітей була для них дуже болючою. Два роки обстежень, вітамінів і надій, які щомісяця розбивалися. Вона нікому про це не казала, щоб не слухати оцих самих порад.
— Ходімо, я тобі їхню спальню покажу, — запропонувала свекруха. — Вони там ліжко нове купили, як аеродром.
Жінки зникли з кадру, але звук був ідеальним.
— Ой, яка білизна… шовкова чи що? — ахнула Віра.
— Дорогуща! Я цінник бачила, коли помагала їм переїжджати. Три тисячі за підковдру! Ти уявляєш? За ці гроші можна пів села нагодувати! А в шафі що? Бардак! Я от вирішила сьогодні тут трохи попорпатися, порядки навести, поки їх немає.
Наталка ледь телефон не розбила. Свекруха рилася у її спідній білизні, наводячи «свій порядок»!
— Дивись, які парфуми… — продовжувала Людмила Василівна. — Пшикнула вчора — фу, смердять якимось полином. О, а це що за таблетки в тумбочці? Для схуднення, чи що? От ледащо, замість того, щоб підлогу помити й калорії спалити, вона хімію ковтає.
Наталка закрила очі. Це були дорогі вітаміни для підготовки до виношування маляти, які прописав репродуктолог.
Фінал «Буковельської драми»
Коли Андрій вийшов із душу, сяючи як мідний таз, Наталка мовчки простягнула йому телефон із записом. Андрій дивився, і його обличчя міняло колір від білого до бурякового.
— Я з нею поговорю, — видавив він. — Це вже занадто.
— Поговориш? — гірко посміхнулася Наталка. — І що ти їй скажеш? «Мамо, не води Віру на екскурсії в нашу спальню»? Вона ж щиро впевнена, що робить нам благо! Вона ж «порядок» навела в моїх речах!
— Ну, вона просто старого гарту… не зі зла…
— Андрію, вона виставила мене перед своєю подружкою безплідною нехлюйкою, яка тринькає твої «важкі» гроші! Якщо це не «зі зла», то я — балерина театру.
Решта відпустки була схожа на замерзлий підйомник: холодно і стоїмо на місці. Наталка більше не вмикала додаток. Їй було гидко.
Коли вони повернулися, Людмила Василівна зустріла їх на порозі з пирогами:
— Андрійку! Наталко! Як відпочили, голуб’ятка? Ой, як засмагли, личка аж червоні (це вони від люті і від вітру були червоні, але свекруха не зрозуміла). А я тут за Маркізиком дивилася, він у вас такий солодкий, прямо як я!
Наталка видавила з себе усмішку, яка більше нагадувала оскал. Квартира блищала.
На столі — ваза з мандаринами.
— Дякуємо, мамо, — сказав Андрій, уникаючи погляду дружини. — Ти нас балуєш.
— Ой, та для рідної крові нічого не шкода! — Людмила Василівна просіяла, але, помітивши крижаний погляд Наталки, швидко почала збиратися. — Ну, я побігла, вам же треба відпочити…
Коли двері зачинилися, Наталка почала перемивати всі горнятка. Андрій підійшов ззаду, поклав руки на плечі:
— Натусь, ну не злися. Я завтра з нею серйозно…
— Не треба, Андрію. Я завтра просто поміняю замки. І скажу їй, що ми встановили сигналізацію, яка реагує на «чужих». А Маркіза наступного разу віддамо в готель для котів. Там принаймні ніхто не буде перевіряти стійкість моїх парфумів.
Андрій зітхнув, розуміючи, що мирова закінчилася, не встигнувши початися. А Маркіз, відчувши напругу, просто застрибнув на полицю і збив ту саму камеру хвостом.
«Правильно, малий, — подумала Наталка. — Менше бачиш — краще спиш».
Підсумок: Отак воно буває, коли «благими намірами» вистеляють дорогу в чужу спальню. Знаєте, кажуть у нас: «Люби свекруху, але тримай її за вухом», а краще — за зачиненими дверима власного особистого життя.
А як ви вважаєте, чи маємо ми право «шпигувати» за рідними за допомогою технологій, чи іноді правда буває настільки гіркою, що краще б про неї й не знати?
