— Тобі не здається, що твій Борис тобі зраджує? — якось запитала Люсю її сестра Анна.
— З чого ти взяла, Аню? Ти ж знаєш, у Бориса серце, ми вже не такі молоді, та й куди йому, — заперечила Люся.
Вона гарненька, за вже розлученого Бориса вийшла десять років тому, він дорослий, розумний, і її боготворить. Його колишня дружина Віра старша за чоловіка на три роки, вона шкідлива й буркотлива, як бабця, це Борис їй розповів.
Віра так кричала, одного разу побачивши Люсю, що цей негідник лікуватися любить, йому дуже подобаються медсестрички! Яка дурість, у чоловіка серце хворе, а вона таке каже!
Доньці Бориса – Валерії, вже вісімнадцять, вона зовсім самостійна. А ось у Люсі з Борисом із дітьми не вийшло. Вона так мріяла йому синочка подарувати, але в Бориса серце пустує. Але свою Люсю — Люсієнду він обожнює, кличе улюбленою дівчинкою.
Люся йому готує дієтичні котлетки й супчики, соління й гостре Борису не можна. Доглядає за ним, не дає перепрацьовувати, у ванній із травами спинку йому тре. Чай лікувальний подає, коли Борис сидить у кріслі біля телевізора.
— Що ти з ним няньчишся, свою нерозтрачену любов, що на дітей могла б витрачати, на мужика розтрачуєш? Теж мені, чоловік, ані дітей, ані допомоги, самі клопоти з ним, — бурчала на доньку мати. — Я про онуків мріяла, а не про старого немічного зятя, за яким догляд потрібен!
— Мамо, ти за татом теж доглядаєш, ось і ми любимо одне одного! — ображалася Люся.
— Я за татом доглядати стала, коли йому вже майже сімдесят стукнуло, та й то він не дає, бурчить, щоб хворого з нього не робила. А ти для свого Борисика немов нянька або прислуга, бреше він усе, він тебе просто використовує, дружина ж його вигнала, а ти, дурна, прийняла і жалієш! — обурилася мама.
Люся після цієї розмови місяць до батьків не їздила, не хотіла все це слухати. І тут раптом їй сестра старша каже те саме!
— Аню, якщо це тебе мама так налаштувала, я тебе слухати не хочу! — обурилася Люся.
— Ти очі розплющ, наївна ти, Люсько, твій Борис знову на тому тижні на профілактику лягав у стаціонар, а ти це перевіряла, провідувала його?
— Та ні, звичайно, він же на два дні всього, Борис же не лежачий, там йому якісь крапельниці капали й усе. Вранці поїхав, а наступного дня повернувся, як огірочок, зате все це йому дуже допомагає, він потім почувається краще.
— Ну і ну, ти хоч знаєш, де цей стаціонар? — посміхнулася сестра.
— Ну так, за містом, це платна лікарня, там лікарі дуже хороші, і взагалі ми одне одному довіряємо, а мені здоров’я чоловіка важливіше за ваші дурні домисли! — розсердилася на сестру Люся, — Ви що з мамою змовилися чи що?
Але коли Анна поїхала, на Люсю накотила підозрілість. Коли Борис їздить на роботу, або з донькою на зустрічі, він так ретельно не збирається, як у цю клініку за містом. А тут він усе нове одягає, миється і голиться ретельно.
Люся згадала, як спочатку вона здивовано на чоловіка, що готується до клініки, дивилася, і одного разу запитала:
— Ти, Борисе, немов не в лікарню, а на прийом зібрався!
Чоловік зробив трагічне обличчя, а від його слів Люся ледь не заплакала.
— Розумієш, — сказав Борис, і його очі стали вологими від сліз, — Це ж серце, а воно одне в людини. Нирки дві, легень теж два, є органи, без яких навіть жити можна, а без серця — не вижити. Раптом я просто там, у клініці, помру. Я ж на флоті служив, ми там теж перед штормом у чисте переодягалися…
І Борис відвернувся від Люсі, він раніше їй завжди казав, що боїться бути для неї старим і немічним, тому й намагається підліковуватися…
Тоді Люся кинулася Бориса обіймати й заспокоювати, їй так його стало шкода, до сліз! Але тепер слова мами й сестри в серці сиділи скалкою.
І вона попросила сусіда з першого під’їзду Віктора, з яким вони в школі ще разом вчилися, підвезти її в ту клініку.
Вітя був у курсі, що в Люсі чоловік не зовсім здоровий і вона за нього завжди хвилюється. Тому прохання не здалося йому дивним, тим паче, що Вітя ще зі школи за Люською залицявся, вона йому завжди подобалася, і допомогти їй для Віктора було в задоволення.
— Ооо, у тебе машина інша, це добре, Борис тоді нічого не запідозрить, а то він твою стару добре пам’ятає, — зраділа Люся, і вони поїхали вранці в суботу за таксі, на якому за місто в клініку їхав Борис.
Клініка була за містом, щоправда, трохи дивно, що вона виявилася більше схожою на котедж. Борис виліз із таксі, а хвіртка відчинилася і з неї випурхнула медсестричка.
Машина Віті стояла в тіні за деревом, а він раптом навіть присвиснув від здивування.
— Люсько, а я ж цей котедж знаю, ми нашому шефу сюди для ремонту будматеріали привозили. Шеф зараз поїхав у відрядження на кілька днів, а ця «медсестричка» вже ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, дуже на його молоду дружину схожа. Вона й одягнена зовсім не як звичайна медсестра, ти глянь. Халатик коротший нікуди й вирізи скрізь, а туфлі на шпильках і взагалі…
Люся теж уже зрозуміла, що це ніяка не клініка, але раптом до котеджу під’їхав крутий джип, і Вітя знову присвиснув:
— Ну й справи, та ти глянь, це ж шеф повернувся чомусь, скасували його відрядження, що зараз буде!
Господар увійшов до котеджу, а за кілька хвилин звідти кулею вилетів Борис із брюками і сорочкою в руках і синцем під оком.
Тут і Люся не витримала, і вийшла з тіні:
— Так ось як ти серце лікуєш? Дітей, значить, ти не можеш мати й тобі догляд потрібен, так, Борисику? Я дивлюся сьогодні тебе чудово «полікували»!
Люся зустріла його біля хвіртки, вихопила брюки й сорочку з його рук, це ж вона йому цю сорочку і брюки дорогі купувала!
— Додому не повертайся, зраднику, на розлучення подам сама!
У машині Люся ревіла, а вона так йому вірила, Борис красиво за нею залицявся, кликав її дівчинкою і Люсенькою, а виявилося, що він звичайний пройдисвіт…
— Ну чого ти плачеш, виходь за мене, я на тебе зі школи чекаю. Був одружений і не зміг, розлучився, добре дітей не нажив, ти що, не бачиш, як я тебе люблю? — несподівано зізнався їй Вітя.
— Відчепися, ти не розумієш нічого, — плакала Люся.
Але Віктор зрозумів, що це його останній шанс, і вирішив іти напролом. Через два місяці Люся нарешті погодилася піти з ним погуляти. Потім вони якось пішли разом у кафе і зустріли колишніх однокласників. Ті дуже зраділи:
— Невже Вітя нарешті тебе домігся, Люсю? Адже було ще в школі ясно, що ви створені одне для одного!
Тепер у Люсі й Віті дві донечки-ягідки — Лілія та Віола. Одна на Люсю схожа, а інша на Віктора. І вони обоє просто безмежно щасливі. Як тільки раніше Люся Віктора не розгледіла?
— Видно тебе, щоб зрозуміти, який Вітенька хороший, треба було з цим Борисиком пожити, — бурчала мама.
Але й вона була тепер задоволена, що поруч із донькою надійна і хороша людина. А вже в тому, що Вітя хороший, мама не сумнівалася, він же на її очах ріс, вона давно його запримітила, таку тещу не обдуриш!
Надмірна довірливість і сліпа любов часто заважають нам розгледіти правду, навіть якщо її підказує серце. Але іноді життя підносить нам уроки, які змушують відкрити очі на реальність.
А чи траплялося вам так, що, втративши одне, ви знаходили значно більше?
