Майбутній чоловік людина серйозна і заможна, до мене ставиться теж без особливого кохання, йому 39 років, одружений не був, вже призначено дату весілля і в мене стали з’являтися сумніви щодо правильності мого рішення

Заміж я виходжу не з кохання, а щоб не залишитися зовсім однією. Вирішила, що звикну, будуть діти та нормальна родина.

Мені вже далеко за тридцять і мрії про кохання залишились у минулому, а з’явився комплекс неповноцінності. Всі подруги вже давно заміжні, дітей до школи відправляють, а я навіть не хочу з ними зустрічатися, щоб не відповідати на їхні запитання, чому я досі одна. Не кажучи вже про моїх батьків, які так мріють про онуків, а я єдина дитина в сім’ї, яка так і не виправдала їхніх очікувань.

Своїми стражданнями вони підштовхнули мене до такого заміжжя. Я не хочу нікого звинувачувати, сама все вирішувала, але все ж таки думка оточуючих сильно на мене вплинула.

До того ж майбутній чоловік людина серйозна і заможна, до мене ставиться теж без особливого кохання, але з повагою. Йому 39 років, одружений не був.

Мені з ним добре та комфортно. Вже призначено дату весілля і в мене стали з’являтися сумніви щодо правильності мого рішення.

Поки ні з ким не ділюся своїми думками, мама така щаслива, що боюся з нею навіть заговорити про це, з батьком ніколи близькими не були, він дуже строгий, а у подруг своїх турбот повно.

Десь читала, що не можна планувати дітей без кохання, що у такій обстановці дитина буде нещасливою. Але повернути все назад вже пізно, та й що на мене тоді чекає – самотність та розчаровані батьки?

Як же важко зробити вибір, як я заздрю дівчатам, які змогли знайти справжні почуття, коли навіть на думку не спадає скасувати весілля. Тривожить ще й те, що чоловік теж одружується без кохання, а тільки через вік і тиск родичів, та й дітей він дуже хоче.

Що в нас буде за сім’я, не знаю, сподіваюся, що з часом якось звикну. Але продовжую відчувати постійні сумніви.