Тамара сиділа в кріслі, машинально погладжуючи праву щоку.
— Ну, що там стоматолог сказав? — запитав Віктор, не відриваючись від планшета, де він в сотий раз перевіряв курси валют та відсоткові ставки за вкладами.
— Сказав — треба робити імплантацію. Два імпланти й коронки, — тихо відповіла Тамара. — Майже сто тисяч гривень виходить.
— Скільки?!! — Віктор Семенович аж окуляри на лоб зсунув. — Це за три зуби?
— Там же не просто зуби вставити. Це робота під ключ, і до того ж матеріали імпортні…
Чоловік похитав головою і повернувся до свого планшета. Тамара Іванівна лише зітхнула. За тридцять чотири роки спільного життя вона вивчила всі його звички: якщо почав у планшет чи газету дивитися — розмову закінчено.
Увесь вечір вона збиралася з духом. Своїх заощаджень мала тільки тисячу двісті доларів — відкладала потихеньку зі своєї пенсії багато років.
У чоловіка, вона точно знала, були збереження — він усе життя був ощадливим, працював на солідній роботі, а зараз, вийшовши на заслужений відпочинок, перетворився на справжнього фінансиста: постійно стежив за курсами, перекладав гроші з банку в банк, ганявся за кращими відсотками.
— Вітю, — нарешті зважилася вона під час вечірнього чаю. — Можеш мені грошей позичити? На зуби не вистачає.
Віктор Семенович акуратно поставив чашку на блюдце.
— Скільки? — запитав він.
— Десь пʼятдесят тисяч. Я поверну, чесне слово. Пенсію буду відкладати, за два-три роки розплачуся.
Чоловік дістав телефон, щось порахував на калькуляторі.
— Добре, — сказав він нарешті. — Під п’ятнадцять відсотків річних дам.
Тамара Іванівна аж поперхнулася чаєм:
— Що?!
— П’ятнадцять відсотків річних, — спокійно повторив чоловік. — Зараз у банках дають двадцять, тож я тобі знижку по-сімейному роблю.
— Вітю, ти що? — вона дивилася на чоловіка, не вірячи власним вухам. — Які відсотки? Ми ж тридцять чотири роки разом прожили, сина виростили.
— І що? — він знизав плечима. — Ми завжди тримали гроші нарізно. Ти зі своєю пенсією що хочеш, те й робиш, я зі своєю. А зараз ти просиш у мене гроші, які лежать на депозиті під п’ятнадцять відсотків. Чому я маю втрачати дохід?
Тамара Іванівна мовчки встала з-за столу. У горлі стояв клубок, і, як на гріх, почав нити зуб.
— Томо, ти чого? — здивувався чоловік. — Я ж логічно пояснюю. Дивись: якщо я зніму гроші з депозиту раніше терміну, втрачу відсотки. А так ти мені компенсуєш частину втраченої вигоди.
— Втраченої вигоди? — тихо перепитала вона. — А ти не думав, що втратиш щось важливіше за відсотки?
Уночі жінка не спала. Лежала, дивлячись у стелю, і згадувала їхнє життя. Ось вони молоді, щойно побралися. Зарплати маленькі, але все спільне — і радощі, і проблеми.
Разом збирали на холодильник, разом піднімали сина, їздили з наметами до лісу.
Знаєте, вона все намагалася зрозуміти: коли ж усе змінилося?
Може, тоді, коли Вітя почав добре заробляти й завів собі окремий рахунок? Чи коли син виріс і поїхав з рідної хати, і не стало спільних турбот?
Чи вже на пенсії, коли чоловік перетворився на доморощеного фінансиста, схибнутого на цифрах?
Вранці вона зателефонувала синові.
— Мамо, ти що, плакала? — одразу запитав Андрій.
— Ні, це просто зуб, — збрехала вона, хоча очі справді були на мокрому місці.
— Що там зі стоматологом?
— Сто тисяч, синку. Своїх тільки практично половина.
— А батько що?
Тамара Іванівна змовкла.
— Запропонував у борг під відсотки.
У слухавці повисла тиша.
— Мамо, ти зараз серйозно? — приголомшено запитав син.
— Так. Каже, не хоче втрачати дохід із депозиту, — у Тамари знову нагрілися сльози.
— Оце так… — видихнув син. — Почекай, я ввечері приїду.
Увечері вони сиділи на кухні втрьох: Тамара Іванівна, Андрій та його дружина Наталя.
— Значить так, — сказав син. — Ми з Наталкою тобі допоможемо, мамо, не хвилюйся. У нас якраз є заощадження.
— Андрійку, не треба! — сполошилася Тамара Іванівна. — У вас і так борги за житло ще, ремонт, своїх витрат вистачає.
— Тамаро Іванівно, — тихо мовила невістка. — Візьміть. Без жодних відсотків.
— І без повернення, — додав Андрій. — Вважай це вдячністю за всі ті роки, що ти про нас дбала.
Тамара Іванівна розплакалася і взяла гроші.
Віктор Семенович дізнався про візит сина тільки наступного дня.
— Ну що, поскаржилася? — запитав він за сніданком. — Мені Андрій дзвонив. А що я такого сказав? Між іншим, у банку б тобі під сімнадцять відсотків дали, якби взагалі дали. А я пропонував п’ятнадцять.
— Вітю, — втомлено сказала Тамара Іванівна. — Ти справді не розумієш?
— Чого не розумію? Що ти хочеш, аби я втрачав гроші? — щиро дивувався чоловік.
— Я хотіла, щоб ти був чоловіком, а не банкіром.
Вона встала з-за столу і пішла збиратися. Сьогодні був запис до стоматолога — обговорити план лікування.
— А я і є чоловік! — крикнув він їй навздогін. — Просто раціональний!
У стоматології Тамара Іванівна зустріла свою давню подругу, Зіну з сусіднього будинку.
— Томко! І ти туди ж? — зраділа та. — Я от теж на імпланти зважилася.
— І як, дорого?
— Дорого, звісно! — махнула рукою подруга. — Але діти допомогли. Скинулися всією сім’єю — і діти, і зять.
— А чоловік? — тихо запитала Тамара Іванівна.
— Так я ж удова вже п’ять років, — зітхнула Зіна. — А твій як, помагає?
— Мій? Та ось… запропонував у борг під відсотки.
Зінаїда Петрівна так і сіла:
— Що-о?! — обурилася жінка.
— Каже, не хоче втрачати дохід із депозиту.
— Томко, — подруга взяла її за руку. — А ти не думала… ну…
— Думала, — кивнула Тамара Іванівна. — Учора всю ніч думала. Тридцять чотири роки разом, а виявилося — чужі люди.
Увечері вона довго сиділа перед дзеркалом у ванній. Розглядала своє обличчя — немолоде вже, із зморшками, але ще вродливе. Уявляла, як виглядатиме з новими зубами.
«Може, і справді розлучитися?» — думала вона. — «Поки не зовсім стара».
У кімнаті Віктор Семенович щось бубнів про курси валют та відсоткові ставки.
— Уявляєш, — сказав він, коли вона вийшла з ванної. — У цьому банку дають уже двадцять один відсоток! Треба буде перевести туди частину грошей.
Тамара Іванівна мовчки лягла в ліжко.
— Ти чого така похмура? — запитав чоловік. — Усе через ці відсотки? Ну, хочеш, дам тобі під десять? Це ж зовсім небагато.
— Знаєш, Вітю, — сказала вона, дивлячись у стелю. — Я тут подумала. Може, нам розлучитися?
— Що?! — він аж підстрибнув на ліжку. — З глузду з’їхала? Через якісь відсотки?
— Не через відсотки. Через те, що ми стали чужими, — спокійно відповіла жінка.
— Якими чужими? — обурився чоловік. — Ми ж тридцять чотири роки одружені. У нас син, онук.
— І що з того? Ти ж сам сказав — ми завжди тримали гроші нарізно. Значить, і життя у нас нарізні.
— Томо, — розгублено мовив Віктор Семенович. — Ти це серйозно?
— А ти серйозно про відсотки?
Він змовк, а потім раптом запитав:
— А скільки там коштують ці імпланти?
— Уже неважливо. Син допоміг.
— Як неважливо? — він знову завівся. — Ось! Ти навіть не хочеш обговорити умови. А я, може, згоден дати під п’ять відсотків…
Тамара Іванівна повернулася до нього спиною і накрилася ковдрою. За вікном ішов дощ, і від його монотонного шуму чомусь стало дуже сумно.
«Господи, — думала вона, — коли мій чоловік перетворився на калькулятор? І чому я цього раніше не помічала?»
А Віктор Семенович ще довго крутився, щось бурмотів про раціональний підхід. Потім затих, але серед ночі раптом запитав:
— Томо, ти справді про розлучення серйозно?
Вона не відповіла. Вдала, що спить.
Вранці він пішов у банк — переводити гроші на новий, вигідніший депозит. А вона сиділа на кухні, пила чай і думала, що іноді вигода вимірюється зовсім не у відсотках. І що деякі речі можна зрозуміти, лише втративши їх безповоротно.
Цю історію надіслала нам пані Тамара, а ми лише трохи її підправили, аби ми всі могли відчути цю гірку життєву правду. Кажуть у народі: «Гроші — гість, а душа — господар», але іноді господар так захоплюється підрахунками, що й не помічає, як із дому назавжди йде тепло.
А чи траплялися у вашому оточенні люди, для яких цифри стали дорожчими за почуття, чи, може, ви знаєте секрет, як не дати буденному розрахунку з’їсти любов?
