Подружжя, Аліна та Максим, стали «багатіями» десь за три роки після того, як перебралися до Києва. Знаєте, як воно буває: спочатку, за словами свекрухи, вони були «бідними родичами, що в столицю подалися, бозна на що сподіваючись».
Згодом статус змінився на «тих, що якось крутяться». І от, нарешті, за ними закріпилося оце нове, колюче слово — «багатії».
Аліна вперше почула його на свою адресу від Галини Петрівни, коли та гостювала в їхній орендованій однокімнатній квартирі на околиці столиці. Дівчина саме отримала премію і купила нарешті нормальний фен — не якийсь там найдешевший, а професійний, легенький і тихий.
— Ой, який фенчик, — мовила Галина Петрівна, крутячи його в руках, наче справжній експерт. — Мабуть, дорогий. Ну звісно, ви ж тепер у нас багатії.
Тоді це прозвучало мало не як комплімент. Аліна, ніяково всміхнувшись, пробурмотіла щось про те, що «треба ж іноді себе чимось порадувати».
Вона ще не здогадувалася, що це слівце стане тінню, яка ходитиме за ними всі наступні роки.
Справжній злам стався, коли Максим отримав серйозне підвищення, а Аліна виграла тендер на великий контракт. Вони нарешті переїхали з тісної однокімнатної в нормальну двокімнатну квартиру в хорошому районі — все ще орендовану, але вже з виглядом на парк.
І тоді почалося. Першим зателефонував брат, Денис:
— Максе, привіт! Чув, ви переїхали. Ну ви даєте, в самому центрі тепер! Значить, грошей кури не клюють. Слухай, у мене тут «Лада» заглухла, вже вдруге за місяць. Ремонтувати дорожче, ніж вона коштує. Не позичиш кілька тисяч? А то зовсім без коліс лишився.
Максим, який завжди відчував відповідальність за молодшого брата, вже хотів було погодитися, але Аліна його зупинила.
Вони сіли й тверезо все зважили: Денис працював охоронцем на складі три дні на тиждень, його дружина, Ольга, не працювала взагалі, хоча діти були вже школярами.
У них було дві старі, але цілком робочі автівки, зате кредити на останні моделі телефонів. Ті гроші були потрібні не на ремонт, а на черговий прострочений платіж.
Максим відмовив, але запропонував допомогу: влаштувати Дениса на добре оплачувану вахту до свого знайомого, де дуже потрібні були робочі руки. Брат образився смертельно:
— Хочеш, щоб я вантажником пішов працювати? Ти за кого мене маєш?
Це був перший дзвіночок. Потім була прохання Галини Петрівни оплатити гурток для молодшого сина Дениса — того самого, в який він насправді не ходив. Потім — натяки Ольги, що «в Києві, мабуть, такі шуби носять, не те що в нас».
Зрозумівши, що рідня вирішила зробити з них «дійну корову», подружжя навчилося казати «ні» — твердо, але без крику.
Вони допомагали тільки тоді, коли біда була справжньою: коли в Галини Петрівни стався гіпертонічний криз і потрібні були дорогі ліки, або коли зламалася пралка в батьків — купили нову.
Але будь-яке прохання, що тхнуло ледарством чи намаганням перекласти свої проблеми на чужі плечі, зустрічало відсіч.
Та якщо з грошима вони розібралися, то з іншим лихом боротися виявилося куди складніше. Кожен візит родичів перетворювався на ревізію. Денис, ледь переступивши поріг, одразу починав «інвентаризацію»:
— Телевізор новий? Давно? О, 4K… Ну зрозуміло, багатії, можете собі дозволити.
Галина Петрівна на кухні, крутячи в руках новий блендер, заздрісно кидала:
— Гарна фірма. Скільки відвалили за нього? Ай, не соромся, нам же цікаво! Ой, матінко! Оце так-так!
А невістка Ольга, розглядаючи Аліну, часто зі злістю казала:
— Помада нова? Колір класний. Скільки така зараз коштує? Ти що, кожного місяця нову купуєш?
Аліна намагалася втекти від відповідей: «не пам’ятаю», «подарували», «купила за акцією»… Але це не працювало. Вони або не вірили, або починали допитуватися: «Яка акція? Де? А посилання скинеш?»
Потім Аліна спробувала по-людськи попросити:
— Галино Петрівно, давайте не будемо про ціни. Це якось незручно.
У відповідь отримувала щиру образу:
— Що ж ти, як із чужою! Ми ж одна велика родина, нам можна! Ми ж просто радіємо за вас!
Максим пробував ставити ультиматуми:
— Мамо, Денисе, ще одне питання про вартість речей — і ми закінчуємо зустріч.
Допомагало на годину-дві. Потім усе поверталося: ті самі косі погляди й підрахунки в голові. Аліна почувалася, наче під мікроскопом. Вона почала нервувати перед кожним їхнім приїздом.
Стала ховати нові речі: годинник — у шухляду, планшет — у шафу, сумку — в коробку з-під взуття. І щоразу, роблячи це, відчувала пекучу, принизливу лють: це були її речі, куплені на чесно зароблені гроші. Чому вона має їх ховати?
Але гірше за питання про ціни були два «фірмові» коментарі.
— Ой, дивись, що їй чоловік купив! — вигукнув Денис, коли через інтернет вирахував вартість шкіряної сумки, яку Аліна купила собі сама, як подарунок за завершення великого проєкту.
— О, — сказав він, показуючи телефон Ользі. — Глянь, така сама. Максе, ну ти даєш! Розорився на жінку!
Максим нахмурився:
— Денисе, Аліна сама її купила. На свої гроші. Вона, до речі, може собі й другу таку дозволити.
— Ага, звісно, — Денис хмикнув, підморгнувши братові. — Ми ж знаємо, як воно буває. Не ображайся, ми ж не осуджуємо. Чоловік має забезпечувати.
Це було нестерпно. У їхній сім’ї панувала повна рівність, а Аліна заробляла навіть трохи більше. Але в очах рідні вона назавжди залишалася «дружиною Максима», якій чоловік дозволяє працювати й купує дорогі брязкальця.
Другий огидний коментар з’являвся, коли вони відмовлялися оплачувати якусь примху.
— Ну вам що, шкода? Для вас же це копійки! — з образою казала Ольга, коли їм відмовили в оплаті готелю на час їхнього візиту (пускати жити до себе подружжя перестало після того, як Денис із сім’єю залишили по собі справжній свинарник і «випадково» прихопили нову колонку).
Фіналом стала історія з навушниками. Дорогими, з шумопоглинанням — подарунком Максима Аліні на річницю. Денис, побачивши їх, одразу оживився:
— О, нові! Круті. А старі куди поділи? Вони ж ще працюють? Віддайте мені, га? Навіщо вони вам, раз нові є?
Аліна заніміла. У цій фразі було все: і те, що він «просканував» заміну, і нахабне намагання заволодіти її річчю. Старі навушники вона, до речі, віддала колезі, у якого зламалися.
— Їх немає, — сухо відказала Аліна.
— Як немає? Викинули, чи що? — не повірив Денис. — Шкода, мені б згодилися.
У той вечір, після їхнього від’їзду, Аліна не витримала. Вона сиділа на кухні й тихо плакала:
— Я більше не можу, Максе. Не хочу ховати свої речі у власному домі. Не хочу виправдовуватися за кожну покупку. Я втомилася чути, що ти мені щось «купив», наче я сама немічна.
Нові правила гри
Вони проговорили половину ночі й виробили нову стратегію. Без скандалів, просто змінили правила.
Правило №1: Візити родичів скоротилися до одного разу на рік і тільки за ініціативи Аліни та Максима. Жодних «заскочимо на тижні». Зустрічі — тільки на нейтральній території: кафе чи ресторан. Дім — територія недоторканна.
Правило №2: Тема грошей та вартості речей закрита. На будь-яке питання про ціну — вивчена відповідь із ввічливою усмішкою: «Це не має значення. Давайте про щось інше». Якщо питання повторюється — «Вибачте, нам пора». І вони просто встають і йдуть.
Правило №3: Жодних грошей на ледарство. Допомога — тільки в критичних випадках для здоров’я.
Правило №4: На кожну фразу «чоловік купив» Максим реагує миттєво й жорстко: «Ти вважаєш мою дружину дурнішою за себе? Вона заробляє більше за мене. Припини верзти дурниці».
Спочатку родина лютувала. Галина Петрівна плакала: «Ви нас за чужих маєте!».
Денис кричав, що вони загордилися. Ольга писала в соцмережах про «родичів, які забули своє коріння». Було важко, Максима гризло почуття провини. Але вони трималися.
Минув рік.
Спілкування стало рідким і сухим. Зустрічі в кафе тривали не більше години. Розмови — про погоду, про здоров’я стареньких… Жодних питань про годинники чи помади.
Нещодавно, після чергового чаювання, Аліна одягла своє нове пальто — дороге, добротне. Вона бачила, як погляд Галини Петрівни впився в тканину, як у очах спалахнув хижий вогник цікавості.
Губи вже почали складатись у питання про ціну… Аліна спокійно зустріла її погляд і мовчки чекала.
Галина Петрівна подивилася на неї, потім на Максима, який стояв трохи позаду… Вогник у її очах згас.
Вона зітхнула й сказала:
— Ну, добре, вам уже час. Не буду затримувати.
— Так, мамо, час, — м’яко, але твердо відповів син.
Йдучи до машини, Аліна відчула неймовірне полегшення. Вона більше не ховала свої речі. Вона повернула собі свій дім.
Цю історію нам прислала читачка, яка теж довго вчилася виставляти межі з ріднею. Як кажуть у народі: «Любимося як брати, а рахуємося як жиди», і в цьому є своя мудра правда. Коли ми дозволяємо іншим заглядати у свій гаманець, ми відкриваємо двері для заздрощів, які можуть зруйнувати навіть найміцнішу родину.
А чи доводилося вам, дорогі наші читачі, колись так само захищати свій спокій від надмірної цікавості близьких, і чи допомогло це зберегти стосунки?
