Максим не мився, не голився, харчувався канапками з ковбасою і заливав у себе літри розчинної кави. Квартира за лічені дні перетворилася на справжнє пекло

— Ти взагалі чуєш, що ти говориш?! Вона виснажена! У неї на руках немовля! Якщо ти ще хоч раз бовкнеш про те, що вона «прохолоджується вдома», — ноги твоєї в нашій хаті не буде! Зрозуміла?!

Максим кричав на рідну матір так, що аж шибки у вікнах ледь помітно дзвеніли. Його голос зривався від гніву, а Оксана бачила, як свекруха буквально завмерла від шоку.

Обличчя Галини Петрівни на очах ставало попелястим, губи дрібно тремтіли.

Вона ловила повітря, мов риба на березі, марно намагаючись вставити хоч слово на своє виправдання, але пробитися крізь цей шквал синового обурення було просто неможливо.

У їхній затишній іпотечній квартирці в віддаленому районі міста вирувала справжня буря. Оксана стояла в дверях кухні, спершись плечем на одвірок, тримала в руках чашку з остиглим узваром і… ледь помітно, з неймовірною насолодою усміхалася.

Ох, як же довго вона чекала цього моменту!

Вона дивилася на розчервонілого від злості Максима, на його розгублену матір, і згадувала, як усе було ще зовсім недавно, коли її життя нагадувало нескінченний, виснажливий день бабака.

Коли на світ з’явився їхній Матвійко, все перевернулося з ніг на голову. Точніше, перевернувся тільки Оксанин світ.

Чоловік, як і раніше, приходив з роботи, з’їдав свою гарячу вечерю, брав до рук пульт від приставки і щиро дивувався, чому це дружина не пурхає навколо нього ластівкою.

Оксана тоді ще мала сили намагатися достукатися до його совісті. Розповідала про хронічний недосип, від якого паморочиться в голові.

Про те, що синочок постійно плаче, а в неї спина просто розколюється від нескінченного гойдання маляти на руках. Жалілася, що іноді до вечора не має часу не те що в душ сходити, а навіть розчесатися.

Але Максим пропускав ці слова повз вуха, ніби це був телевізійний шум. «Усі ж якось дають раду», — кидав він недбало.

А потім почалося друге коло випробувань — свекруха. Галина Петрівна чомусь свято вірила, що молода невістка просто не виживе без її «мудрого керівництва».

Щовечора після роботи вона летіла до них.

От тільки допомога ця була, м’яко кажучи, специфічною. Жінка поважно заходила до хати, всідалася в найм’якше крісло, складала руки на грудях і починала роздавати цінні вказівки.

— Ну чого ти знов бідкаєшся? — зітхала вона, дивлячись, як Оксана намотує кола по кімнаті з Матвійком. — Чого він у тебе вічно вередує? Може, молоко в тебе пусте, як вода? Звикли на всякій хімії сидіти, от дитина й голодна постійно.

Оксана мовчки прикладала малого до грудей, мріючи лише про одне — щоб Галина Петрівна просто помовчала. Їй так хотілося хоча б пів годинки тиші.

Від таких візитів лише голова боліла, бо реальної помочі — нуль, зате моральних повчань вистачило б на цілу енциклопедію.

— Галино Петрівно, ну всі ж дітки різні, — намагалася м’яко пояснити молода мама. — Ви ж самі розказували, що Максимко у вас був дуже спокійний, спав як янголятко…

— Спокійний-спокійний! — безапеляційно перебивала свекруха. — Золота, а не дитина. Але ж я, на відміну від тебе, все встигала: і хату вимити, і наготувати. Ти, мабуть, просто лінуєшся, Оксано. А може, ти малому нишком щось не те даєш, що він так надривається? Чи може, Матвійко якийсь хворобливий?

І так щоразу.

Кожні відвідини перетворювалися на справжню тортуру. Оксана сперечалася, доводила, іноді зривалася на підвищений тон — усе марно.

Тільки власні нерви палила, а Галина Петрівна, здавалося, ще й енергією підживлювалася від тих суперечок.

На цьому тлі й з Максимом почалися постійні конфлікти.

— Твоя мама мене скоро з розуму зведе, — благала Оксана чоловіка.

— Ой, та чого ти починаєш? Вона ж від щирого серця, допомогти хоче.

— Та де ж вона допомагає?! Вона приходить, вимагає, щоб їй чай подали, і тільки носом крутить! А коли я зайнята малим, іде на кухню і починає там свої порядки наводити. То каструлі не так стоять, то підлога не блищить.

Робить з мене нікудишню матір, погану дружину і нікчемну господиню!

— Ти все перебільшуєш, як завжди, — відмахувався він.

Одного разу Оксана не витримала і записала ті повчання на телефон. Увечері увімкнула чоловікові. Його вистачило рівно на хвилину.

— Оксано, ну а що не так? — обурився він. — Мама діло каже. Це ж ненормально, що малий вічно скиглить. У хаті безлад, на вечерю я мушу магазинні вареники варити. Чим ти взагалі цілими днями займаєшся? Ти ж сидиш удома, відпочиваєш!

Оксана дивилася на нього і розуміла: це глухий кут.

Він говорить словами своєї матері про те, про що взагалі не має зеленого поняття.

Того вечора вона вперше всерйоз задумалася про розлучення. Лягла на край ліжка і почала рахувати в голові: батьки аж на Франківщині, квартира в кредиті, з доходів — лише дитячі виплати.

Треба зціпити зуби, дочекатися, поки сину виповниться хоча б рочок, вийти на свою роботу і зняти якусь крихітну квартирку. А там — розлучення, поділ майна… Тяжко, страшно, але ж хіба це життя?

Як у народі кажуть, і не такі сніги мели, а весна все одно приходила.

Для когось отой час удома з дитиною, може, й був солодким періодом, але Оксана часом елементарно забувала поїсти.

Синочок був дуже неспокійний, засинав виключно на руках, і варто було лише обережно покласти його в ліжечко — як одразу лунав крик. Свекруха ж тільки скрушно хитала головою:

— Уявлення не маю, що ти робиш не так. У мене такого зроду не було.

— То покажіть, як треба! — не витримала якось Оксана. — Розумні поради роздавати всі майстри!

— Ой, не знаю, все в тебе якось не по-людськи, — підтискала губи Галина Петрівна.

Оксана від безсилля кусала губи до крові. Її просто фізично тіпало від одного вигляду свекрухи. Ніби в жінки не було власного життя, тільки й знала, що в них на голові сидіти.

З чоловіком вони майже перестали говорити. Точніше, спілкувалися, але хіба що крізь зуби і про побут.

— Знов посуд немитий, — бурчав Максим.

— У мене дитина з рук не злазить.

— Це все відмовки. У всіх діти, всі жінки якось дають раду. Моя мама он усе встигала, в хаті чистота була сліпуча, — дорікав він, дивлячись на змучену дружину.

— Так твоя мама жила з твоїм батьком, який їй помагав!

— А я що, не помагаю?!

— А хіба помагаєш?!

Замість того, щоб перепочити в рідкісні вільні хвилини, Оксана витрачала останні сили на сварки. Врешті-решт Максим перебрався спати у вітальню — бачте, йому ж на роботу, треба висипатися. А чи спить Оксана взагалі, його мало обходило.

Вона вже була на межі відчаю і вирішила: зберу речі й поїду до батьків. Байдуже на все, мама рідна не покине. Але тут втрутилася сама доля.

Наступного дня в Оксани страшенно схопив живіт.

Спершу просто нило, а потім біль спустився в правий бік, став таким гострим і пульсуючим, що аж дихати перехоплювало. Викликали швидку. Приїхали лікарі, оглянули, кажуть: підозра на апендицит. Треба негайно в лікарню, під нагляд.

— Як це… в лікарню? — зблід Максим, переводячи погляд з дружини на фельдшера. — А Матвійко?!

— З тобою лишиться, — спокійно відповіла Оксана, тримаючись за бік і однією рукою закидаючи найнеобхідніше в сумку.

— Я не зможу! В мене ж робота!

— Відпросишся.

— А твоя мама? Хай приїде і поглядить малого! — миттєво знайшовся чоловік.

— Сонечко моє, ти його рідний батько, а не моя мама, — відрізала Оксана. — І взагалі, що тут такого страшного — посидіти з рідною дитиною?

— А їсти йому що?!

— Він уже тиждень на суміші. Ти хіба не помітив? А, ну так, тебе ж це не цікавить.

Тільки-но швидка від’їхала, Максим одразу ж набрав матір. Галина Петрівна примчала, як справжня рятівниця з відомого мультика.

Оксана дізналася про це з короткого повідомлення: «Мама тут. Все під контролем. Лікуйся». І фото: Матвійко на руках у бабусі.

Оксана вимкнула телефон і… вперше за стільки місяців просто заснула. Безтурботно, солодко. Їй було байдуже навіть на біль у боці, організм просто «вимкнувся» від тотального виснаження.

А от Максимові тієї ночі було не до сну. Матвійко затягнув свою «пісню» о десятій вечора.

Спершу тільки хлипав, а потім розійшовся не на жарт.

Батько міняв йому підгузки, калатав суміш, носив на руках, гойдав, вигадував якісь смішні пісеньки.

Нічого не допомагало! А де ж була бабуся-рятівниця? Вона швиденько втекла спати ще о дев’ятій.

— Мені завтра на роботу, — солодко потягнулася свекруха. — Та що там з тим малим сидіти? Справишся, ти ж не безрука Оксана.

Максим не склепив очей до четвертої ранку. Він міряв кроками кімнату, відчуваючи, як спина стає дерев’яною, а руки німіють від втоми. І тільки розпачливо шепотів:

— Ну будь ласочка… Ну поспи… Ну чого ж ти хочеш…

Малий затих аж під ранок, геть вибившись із сил. Та й то спав по сорок хвилин, здригався і знову починав хникати.
На другий день його мама після роботи взагалі не приїхала.

Раптом згадала, що в неї «невідкладні справи» — якісь аналізи в поліклініці треба здати, чи то флюорографію пройти.

— Ой, Максимку, ти вже там сам якось перебийся, — проворкувала в слухавку.

На третій день її теж не було, зате вона щедро сипала вказівками по телефону. Максим не мився, не голився, харчувався канапками з ковбасою і заливав у себе літри розчинної кави.

Квартира за лічені дні перетворилася на справжнє пекло. Дитячі речі валялися купками, на кухні вишикувалася батарея немитих пляшечок, а в мийці височіла гора липкого посуду.

Оксану виписали на п’ятий день.

Апендицит, на щастя, не підтвердився — порадили просто сувору дієту. Вона не стала дзвонити чоловікові, сама дісталася додому, тихенько відкрила двері ключем.

У коридорі стояв стійкий кислуватий запах. З кімнати лунало монотонне і змучене: «ш-ш-ш…» Максим механічно гойдав ліжечко, дивлячись скляними очима в одну точку.

Він змарнів від недосипу, під очима залягли чорні тіні, на щоках — густа щетина, волосся скуйовджене. Матвійко спав.

— Привіт, — тихо мовила Оксана.

Чоловік повільно обернувся. Подивився на неї довгим, якимось зовсім іншим поглядом. Потім важко підвівся, підійшов і міцно обійняв. Притулився чолом до її плеча, ніби шукав порятунку.

— Пробач… Пробач мені. Благаю.

— Та ну що ти, — м’яко обняла вона його у відповідь. — Ну як, відпочив удома? Будемо продовжувати відпустку?

Він поцілував її у скроню і видихнув:

— Оксанко, я клянусь, я навіть уявити не міг, наскільки це важко. Це ж просто якийсь жах. Він плаче, вигинається дугою, а я геть не розумію, що йому болить. І так шкода його, хоч сам плач. Прости мене, дурня. Я був дуже поганим батьком…

Максима ніби підмінили. Він нарешті усвідомив, що таке маленька дитина в домі, і став справжньою опорою.

Вставав уночі через раз, навчився мити ті кляті пляшечки, сам готував вечерю.

Свекруха весь цей час не показувала носа, нібито вирішуючи свої страшенно важливі справи. Оксана аж дихати почала вільніше. Аж тут цієї суботи дзвінок: «Буду».

Приїхала. Зайшла, як завжди, мов та пава.

Обвела своїм «царським» поглядом коридор, скривилася, невдоволено поцмокала язиком. Глянула на онука і театрально зітхнула:

— Ох, Господи, якийсь він у тебе бліденький та худенький. Ти його що, зовсім не годуєш? І чим ти тільки цілими днями займаєшся? Знала ж, що я в гості прийду, а до чаю — якийсь магазинний рулет! Не могла сама щось спекти? От я з Максимом свого часу все встигала! У тебе що…

В Оксани всередині все аж закипіло від обурення, але вона не встигла й слова сказати.

Максим, який саме вийшов з кімнати і почув цю тираду, просто вибухнув.

Його прорвало так, що спинити було неможливо. Він дуже «гаряче» подякував матері за її «безцінну допомогу», коли лишився з сином сам на сам. Випалив, що всі діти різні, і не треба рівняти всіх під одну лінійку.

І головне — заявив, що вона не має жодного морального права пхати свого носа в їхню сім’ю і критикувати його дружину.

Він кричав і кричав, виливаючи весь той стрес, що пережив за ті п’ять днів, а Оксана лише стояла в дверях кухні й тепло посміхалася.

— …ноги твоєї тут не буде! Зрозуміла?! Все!!!

Галину Петрівну ніби вітром здуло. Певно, вона ніколи в житті не бачила сина в такому стані, тому вирішила обдумати свою поведінку десь подалі, у безпечній та спокійній домашній обстановці.

А Оксана, слухаючи, як клацнув замок вхідних дверей, думала лише про одне.

От би на державному рівні зобов’язати деяких чоловіків хоча б на місяць залишатися в отакій відпустці по догляду за дитиною.

А то ж тільки жінки мають привілей отак «розкошувати» й «відпочивати» вдома, а бідні чоловіки змушені на роботах спини гнути. Ну несправедливо ж, чесне слово…

***

Часом, щоб по-справжньому зрозуміти втому та біль найріднішої людини, треба буквально взути її черевики і пройтися тим самим шляхом. А як ви вважаєте, чи варто всім татусям давати обов’язкову відпустку для догляду за малечею, щоб навчити їх цінувати жіночу працю?