— Кредит оформимо, нічого страшного. З іпотекою свого часу розквиталися, і цей кредит потягнемо. Зате своє буде! Зате ні в кого не треба дозволу питати й у вічі зазирати, — каже Марина, сьорбаючи гарячу каву на кухні у своєї давньої подруги.
— А що, мама вже остаточно відмовила? — хитає головою та.
— Та де там! Прямо вона не відмовляє, ти ж її знаєш. Але на ділі виходить так, що нам там просто немає місця. Нам постійно незручно в той час, який мама готова нам «виділити».
От скажи, день народження цікаво ж святкувати день у день, ну або в найближчі вихідні, правда? А не через півтора місяця, коли мамі та її Денису Петровичу це раптом стане зручно. Одне слово, набридло. Все, з мене досить…
— Образяться ж…
— Уже образилися. З їхніми пенсіями особливо не розгуляєшся. Вони ж як звикли? Що ту дачу під Фастовом ми з чоловіком практично й утримували. Але… Хай мама тепер на себе ображається. І на чоловіка свого.
А сісти у два човни одночасно вже не вийде. Мій Андрій просто кипить від злості, — відповідає Марина, і в голосі її чується та сама гірка втома, яку знають багато жінок, що роками тягнули на собі родинні компроміси.
— Дорогувато ж зараз купувати, якраз перед сезоном…
— Зате спокій дорожчий за будь-які гроші. Нехай дорогувато, але це літо я зі своїми меншими проведу на власному подвір’ї. Ми вже й будиночок пригледіли. Звісно, доведеться руки прикласти, але на перший час і так добре буде.
Марині нещодавно виповнилося сорок. Вона тільки-но трохи видихнула після того, як підросли її молодші дітки — жваві хлопчики-двійнята, яким зараз по три рочки. Старшій доньці вже шістнадцять, зовсім доросла.
Повертатися в офіс у звичному розумінні Марина не стала: вона вже майже рік працює віддалено, бере проєкти додому. А зараз з’явиться можливість брати ще більше роботи.
І погодьтеся, працювати з ноутбуком десь на веранді, під спів пташок і шелест яблунь, куди легше й приємніше, ніж у міській квартирі.
Подружжя спеціально шукало будинок зі зручностями й місцем для дитячого майданчика у дворі. Нехай там ще треба доводити до ладу терасу чи зону для мангала — то дрібниці, головне, що є основа.
Усю красу заміського життя Марина оцінила ще під час того славнозвісного карантину. Тоді її мама з чоловіком ще ходили на роботу, Маринин Андрій теж мусив працювати — він у родині головний годувальник.
А от Марина з донькою тоді рятувалися на маминій дачі. Там вона остаточно й перейшла на дистанційку.
Але тепер на ту, колись рідну, мамину дачу жінка їхати категорично не хоче. Тоді, пʼять років тому, мама була заміжня лише півтора року.
Її новий чоловік, Денис Петрович, здавався золотою людиною: на все згоден, добрий, поступливий. Як тепер розуміє Марина, то була лише «демоверсія». Пробний період давно закінчився, і тепер у молодої родини з матір’ю суцільні непорозуміння.
Ту дачу мама успадкувала ще років десять тому від своєї матері, Марининої бабусі.
Будиночок був непоганий, міцний, але, ясна річ, потребував і грошей, і господарських рук. Замість грядок із картоплею хотілося зробити гарну зону відпочинку з газоном, сам дім треба було утеплити, газовий котел поміняти, нові помпи на воду поставити.
Одне слово, у приватному секторі робота не закінчується ніколи.
Марина з чоловіком ще тоді замислювалися: може, купити свою ділянку? Але мама так замахала руками:
— А цю куди дівати? Я ж сама не потягну, нічого в тому не тямлю! Та й навіщо нам на одну родину дві дачі? Хочете відпочивати — приїжджайте в будь-який час!
І так воно й було. Вони могли запросто зірватися на вихідні, покликати кумів, посмажити шашлики на свято. У зятя день народження наприкінці квітня, у Марини — в середині липня. Самий сезон!
У ремонт подружжя вкладалося по повній: і гривнею, і власним часом. Чоловік, бувало, щовечора після роботи мчав за місто, щоб проконтролювати майстрів, щось закупити в будівельному, про щось домовитися.
І все це було до епохи Дениса Петровича. Мама тоді працювала, на дачі з’являлася не кожні вихідні. Хіба що у відпустці могла побути там із онукою тижнів зо три.
Але якось, поїхавши підлікуватися в санаторій, мама привезла звідти Дениса Петровича. Звісно, не одразу.
Рік вони зідзвонювалися, їздили одне до одного в гості, а потім він став законним чоловіком і перебрався до маминої квартири.
Не можна сказати, що він ту дачу прямо окупував. Перші роки ще працював, але бувати там Марині з родиною стало якось… просто незручно.
— Мам, ми тут думаємо Андріїв день народження на дачі відсвяткувати, — якось зателефонувала Марина.
— Наші друзі приїдуть.
Ключі в доньки були завжди, раніше такі питання вирішувалися миттєво. Але того разу в слухавці пролунало інакше:
— А якого числа? Ой, почекай, я зараз у Дениса Петровича запитаю…
— І після довгої паузи:
— Ні, Марічко. Не цими вихідними. Денис Петрович каже, що ми самі туди поїдемо. А ти ж знаєш, він галасу не любить, та й друзі ваші… ну хто вони йому такі? Давайте краще десь наприкінці травня?
Чоловік тоді спалахнув: святкувати день народження через місяць? Що за дурня? Виказав дружині все: мовляв, ми туди душу й гроші вкладали, а тепер там Денис Петрович, який, бачте, «галасу не любить».
Схожа історія трапилася й із Марининим святом.
— Ой, ні, донечко, — стурбовано зітхнула мама.
— До Дениса Петровича якраз донька його приїжджає, ми на дачі будемо. У квартирі ж ніяк не розвернешся. Давайте через два тижні, добре?
— І от так я мусила з трьома дітьми вигадувати, як підлаштуватися! Випрошувати якийсь тиждень, щоб поїхати на природу, бо мама з чоловіком вийшли на пенсію і вирішили жити за містом. У нього там, бачте, риболовля, гриби пішли, — сердиться Марина.
— А ми сидимо в місті й чекаємо.
Але найбільше Марину з чоловіком дратувало те, що як тільки щось ламалося, мама за старою звичкою дзвонила зятю: дах підтікає, помпа воду не качає, котел барахлить.
Цього року Марина дуже заздалегідь попросила для себе з дітьми липень. І знову почула те саме, тягуче й невизначене:
— Ну, не зна-а-аю, це треба в Дениса Петровича спитати…
Тут у жінки терпець і урвався. Вона прямо сказала мамі, що бачила того Дениса Петровича дуже далеко, і що тепер мама може не хвилюватися — галас її онуків чоловікові більше не заважатиме.
Але щоб і до зятя з дачними ремонтами вона більше не зверталася.
— Мені чоловік давно це казав, а я все відмовлялася, вірила в краще, — виплеснула жінка свої емоції.
— Все, мам, остогидло. Візьмемо кредит, якщо не вистачить, але купимо своє. Бувай.
Після тої розмови мама ще кілька разів передзвонювала. Все намагалася переконати, що не треба їм у борги лізти, що дача ж є, просто «треба шукати розумний компроміс».
Але Марина шукати його більше не хоче. Тим паче з чужим їй чоловіком. І її Андрій давати задню категорично відмовився.
— Звісно, — гірко всміхається Марина, допиваючи каву.
— З пенсії нове приладдя не купиш і дах не перекриєш. А якщо подумати наперед? Мама ж офіційно заміжня. Ми туди вкладатимемося й далі, а потім, не дай Боже що, нам доведеться дітям її чоловіка частку виплачувати?
Або йому самому? І взагалі, хто він такий, щоб я під нього підлаштовувалася? Питаєш, чи зіпсувалися в нас із мамою стосунки? Звісно. Але хто в цьому винен? Це просто питання маминих пріоритетів. На жаль, він — це не моя родина.
Знаєте, часом найбільше болить не те, що доводиться відмовлятися від вкладених грошей чи зусиль, а те, що рідні люди непомітно стають чужими, обираючи свій комфорт замість родинного тепла.
А як би ви вчинили, опинившись на місці Марини — продовжували б шукати компроміси чи теж обрубали б усе одним махом заради власного спокою?
