У мене не стало мами, я не знаю, як далі жити, не знаю, як прийти до тями. Мама 32 дні пролежала в лікарні і я знала, що вона прийде додому і житиме, але, на жаль, у вересні я її поховала. У мене є тато, у мене є дві старші сестри та брат, у них свої сім’ї. У мене ж немає нікого на даний момент, крім тата, з яким ми живемо разом зараз.
Дуже боляче бачити її речі, бачити її ночами уві сні і прокидатися, знаючи, що це сон. Тобто щоранку розплющую очі і різко розумію, що мені не наснилося це і на даний момент я не розумію, що відбувається навколо мене, не розумію, хто ці люди, які оточують мене. Я не хочу ні з ким спілкуватися, і життя втратило свій сенс.
Я не знаю, за що мені триматись. У мене є робота, в яку я йду з головою, але я не бачу сенсу. Я не розумію взагалі для чого і навіщо я живу, таке почуття, що я мала піти разом з нею, тому що у нас був сильний емоційний зв’язок. Я наймолодша дитина в сім’ї і я завжди була поряд з мамою.
У мене в голові відбувається якийсь сумбур, я не можу зібратись, думки втрачають нитку, навіть зараз пишу і не розумію, про що я пишу. Таке почуття наче я не можу тримати нитку розмови. Як шкода, що ми не знаємо, що там відбувається після, раптом там погано, і мама зараз мучиться. А раптом там добре, і їй, навпаки, там краще?
Я не розумію і не знаю, за що мені триматись і чіплятися. А раптом після нічого немає, і мама просто зникла. Я просто хочу знати, що в неї все гаразд. Я просто хочу, щоб вона була зі мною поряд або я з нею поряд. Я не знаю, як мені далі жити і що мені робити зараз.
Я насправді не боюся смерті, пішла б, якби знала, що потраплю до неї і ми будемо разом, але я не знаю, що там після. А раптом там нічого немає, і це буде безглуздо, і ми ніколи не побачимось. А якщо ми реально ніколи не побачимося, виходить, це кінець і все закінчилося і я більше не побачу її очей, її рук, не відчую її запаху. Як жити із цим все життя? Коли мені полегшає, коли мене відпустить біль?
