Я дитина з нещасливої сім’ї, яка виховала двох молодших братів. Нині мені 32 роки. Батьки чоловіка натякають, що їм потрібні онуки, а моя мама каже, що час народжувати, тому що «годинник цокає, ти не молодієш», «потім пізно буде», «коли твій чоловік захоче дітей, то ти вже не зможеш (у нас різниця в три роки, я старша), і він піде до іншої, яка зможе». А я не хочу дітей. Принаймні коли на мене тиснуть.
Я не розумію, чи потрібна мені дитина? З одного боку, ілюзій про виховання дітей я не маю, я знаю, що це важко. З іншого, я не проти дитини, але боюся, що чоловік, відчувши мою залежність під час декрету, почне «нахабніти».
Іноді мені здається, що ми маємо з ним різні цілі по життю, його все влаштовує там, де він живе зараз, а я хочу переїхати в більш сприятливий регіон, щоб забезпечити сім’ї більше можливостей.
Я дивлюся на його батьків і розумію, що у нас може бути так, як у них, все сімейне життя свекруха хотіла поїхати, а чоловік шукав приводу залишитися. Її спроби скінчилися, коли вона народила. Після повноліття чада вона ніби прийшла до тями та виявила, що їй вже за 50, заощаджень немає, живе в тому місці, яке ненавидить. Так я не хочу. Боюся, що дитина стане якорем, через який я залишусь тут.
Водночас після розмов з мамою у мені закипає почуття протесту. Ніколи я не буваю настільки впевненою, що дітей мені не треба, як після розмови з нею.
Я не знаю, чи це мої справжні почуття та бажання чи просто вироблена роками реакція на спроби мами — усвідомлені чи ні — маніпулювати мною?
Я не хочу, щоб дитина стала компенсацією нереалізованих очікувань від життя або тим, що має зв’язати сім’ю. Адже діти — це не те, що пов’язує, а скоріше те, що відчуває на міцність.
Я була такою дитиною. Ну, таке. Але й залишитися на самоті на старості, без дітей і без чоловіка, я теж не хочу. Що робити? Як зрозуміти, чи мені треба народжувати?
Галина, 32 роки
