Коли мама вся в сльозах зателефонувала Лері і сказала, що з Поліною та її чоловіком вона більше жити не в силах, Лера зітхнула, звісно, але, поміркувавши, погодилася, щоб мама тимчасово переїхала до неї.
– Я якраз тільки як розлучилася тоді, – розповідає Валерія подрузі. – Марко до садочка пішов, йому було 3 роки й місяць, одне слово, через чотири дні після того, як я вийшла на роботу, я на лікарняний пішла.
А потім, через два тижні на лікарняному і ще три дні на роботі, пішла знову.
Начальниця тоді губи в ниточку стиснула й оголосила у відділі, що тепер, коли вони змушені були розрахувати працівника, взятого на моє декретне місце, настають важкі часи.
Мовляв, усі працюватимуть тепер більше, за себе і за «ту саму молоду матір».
Лера тоді не уявляла, де і як знайти роботу, де б можна було і отримувати нормально, і на лікарняні ходити без проблем, а тут – мамин дзвінок.
І усвідомлення того, що мама на пенсії, що вона зможе виручати доньку. Так би мовити, зійшлися інтереси.
Валерія й Поліна в мами від різних батьків. Лера старша за сестру на 7 років, але заміж виходили з розривом усього в півтора року.
Лера успадкувала житло від бабусі по батькові, батько сестри пішов від мами незабаром після появі у родині спільної доньки, платив аліменти, але в житті Поліни не брав участі зовсім.
Колишня мамина свекруха номер два теж про онучку не згадувала.
– Для неї мама від самого початку була не парою синові, розлучена, є дитина, я, тобто, – вважає Лера. – Одним словом, як мама потім казала, мій батько і бабуся – ще нічого, усе пізнається в порівнянні.
Звісно, жодних квартир Поліні ніхто й ніколи не залишить. У її батька є дружина, двоє синів від неї. Бабуся жива, але в неї ще й донька є – спадкоємців, одним словом, повний кошик.
Із сестрою Лера не дуже близька. І різниця у віці дається взнаки, і заздрість із приводу тієї самої успадкованої двокімнатної квартири.
Лера будувала сім’ю у себе, а сестра чоловіка привела до мами. І жити їм у 45 метрах було важко.
– Кімнат у мами дві, – продовжує Лера. – Але кухня зовсім невелика, санвузол суміщений. І так у сестри характер чварний, що не по її – одразу крик. А тут ще й зять.
Одразу після реєстрації шлюбу залишився без роботи, сидів чотири місяці, потім щось знайшов, але так і продовжує працювати за графіком: кілька місяців працює, а потім кілька місяців шукає нову роботу.
Валерія задавала мамі питання, чому та не вкаже на двері доньці й зятеві-дармоїду. Відповідь була: шкода.
– І так Поліні нічого не дісталося від батька, а тут ще й мати на поріг укаже, – зітхала мама. – Так, я і з твоїм батьком розлучилася, але він якось у твоєму житті з’являвся, а в Поліни… Хто знає, може, вона тому й така. Моя провина, що вже тепер.
У той момент, коли мама збирала речі й переїжджала до квартири старшої доньки, молодша була на 8-му тижні, чекали малятко. Лера виділила мамі місце в кімнаті сина, та й не заперечувала.
Якось зжилися, мама взяла на себе турботи про онука, він навіть хворіти рідше став майже одразу.
Адже бабуся давала йому не лише видужати повністю, але ще й зміцніти, а не вела одразу в садочок.
– Спершу все було дуже навіть терпимо. Мама і готувала, і повністю онука на себе взяла. І пенсію віддавала в наш спільний казан, – каже Лера.
– Звісно, вона собі залишала якусь частину грошей, але з них і комуналку платила за житло, яким не користувалася, і сестрі допомагала посаг для малюка купувати.
Але й я на маму витрачалася. Якщо мова заходила про купівлю сезонного одягу й взуття чи замовлення нових окулярів, я не зважала, що там з її пенсії, а що з моїх грошей чи з аліментів.
Поліна, до речі, коли зʼявився малюк, почала вередувати з приводу того, що бабуся сидить не з її дитиною, а з онуком від сестри.
Сама вижила матір скандалами й істериками, а потім і розсудила: нехай приходить допомагати, але ночувати й жити продовжує в сестри.
Коли син Лери спокійно ходив до садка, то вона не заперечувала: мама вільна людина, вона може розпоряджатися своїм часом.
Якщо ж мама залишалася з Марком на лікарняному, а сестра починала влаштовувати істерики телефоном, що мама для старшої доньки – усе, а їй – дуля з маком, то Лера сестру жорстко ставила на місце, нагадуючи, як та сама матір із дому сплавила і досі не звільнила її квартиру.
Зараз синові Лери 8 років, він до другого класу пішов. Група подовженого дня є, та й школа у дворі. У минуле відійшли часті застуди, а Валерія зробила кар’єру, щоправда, на іншій роботі, тепер навіть більше отримує, мріє накопичити на машину.
Щоправда, останнім часом з накопиченнями не складається.
Приблизно пів року тому чоловік сестри вкотре залишився без роботи і нікуди не влаштувався до пуття. Хапає якісь разові підробітки за смішні гроші.
Біда в тому, що Поліна в декреті, другу дитинку йому подарувала, але ж першому немає ще й п’яти.
– Мама перестала віддавати мені частину пенсії, – каже Лера обурено. – Ну, гаразд, місяць чи два не опустять нас за межу бідності. Але на постійній основі так само не можна. До того ж, мама почала потягувати навіть продукти з холодильника. Я ж не сліпа, та й склерозу в мене немає.
Я чудово пам’ятаю, скільки йогурту, масла, м’яса й усього іншого було куплено. Увечері взялася картоплю смажити, а в пляшці олії – на дні. Шукаю другу пляшку, яку два дні тому купувала, а її просто немає.
– Я взяла, – потупилася мама. – Поліні віднесла. Їм там зовсім скрутно. Порожній холодильник. І м’ясо відрізала, і так, це теж я віднесла твоїй сестрі.
– Мамо, так не робиться, знаєш, – Валерія розізлилася. – Я все розумію, але ти живеш у мене, а ресурси тепер будеш носити Поліні? Це як? А їй мало, що вона тебе витурила з дому?
Чи тепер я ще й повинна утримувати тебе, її, її дітей і чоловіка-дармоїда? Не входило це в мої плани, мамо. Або ти живеш у мене і не тягнеш із холодильника на сторону продукти, які я купила для своєї сім’ї, скидаєшся на харчування, як раніше, або… у тебе дім є. Іди туди, годуй отару молодшої доньки.
Мама, звісно, засмутилася, навіть плакала. Але Лера вважає, що вона має рацію. Так, мама допомагала з онуком, але й вона мамі допомогла. Усе було взаємовигідно.
Є й мінуси того, що мама досі живе в кімнаті онука: і хлопчикові самому вже хочеться жити, і Лера не може завести чоловіка. Уривками зустрічається з чоловіком у його студії в чорта на болоті.
– А сестра, якій мама ще й поскаржилася, зателефонувала з наїздом, мовляв, я маму виживаю, покористувалася і викидаю людину на вулицю, ось як! Я її зі своєї квартири виживаю, взагалі-то, навіть якщо уявити, що це так. Поліна за собою узагалі гріха не знає?
А я не виживаю, я всього лише хочу, щоб мої ресурси перестали витрачатися на сестру. Так, мої.
Тому що мама продукти несе, на мої гроші куплені, тому що вона гроші їй віддає, не думаючи, що я стану свої витрачати, щоб усіх годувати й одягати, – вважає Валерія.
У жінки взагалі була думка: здати свою двокімнатну, купити трикімнатну, щоб усім по кімнаті. Можливо, навіть відселити маму в студію свого чоловіка, якщо вони вирішать зійтися.
Але… думки загнані в далекий кут. Зараз зовсім немає настрою бути бульдозером, який усе на собі тягне. У повернення до старого жінка не дуже вірить, чоловік у сестри такий, а розлучатися вона й не думає.
***
Ця історія, якою поділилася Валерія, болюче показує, як батьківське почуття провини (через нещасливу долю молодшої доньки) перетворює старшу доньку на мимовільного спонсора неблагополучної сім’ї.
Валерія правильно поставила питання про межі та ресурси, адже взаємодопомога має бути чесною, а не перетворюватися на одностороннє утримання дармоїдів. Якщо матір обирає повністю утримувати одну дитину за рахунок ресурсів іншої, стосунки неминуче псуються.
А як, на Вашу думку, чи має Лера зараз виселяти маму з квартири, чи варто все ж шукати інший, м’якший вихід із ситуації?
