Давно читаю життєві історії з цього сайту та ось настав час розповісти свою. Я звичайна молода жінка, одружена кілька років. Живемо на орендованій квартирі, обоє працюємо, всім задоволені, дітей немає.
Тепер до суті.
Маю маму 55+, вдову вже майже три роки. Я дуже любила свого батька, ми завжди довірливо спілкувалися та чудово проводили час. З мамою теж добрі стосунки, не рахуючи сварок. Є й старша сестра, яка мешкає з мамою в одному будинку, але останні три місяці у від’їзді. У мене стресова робота, і мене дратують часті дзвінки від будь-кого.
Віддаю перевагу месенджерам. Але мама дзвонить кілька разів на день. Ще кілька тижнів тому я почала їй говорити про те, що не готова вислуховувати щодня щось погане, можна й про позитивне поговорити.
Я намагаюся зрозуміти матір, як їй важко одній, зокрема фінансово. Однак, намагаючись допомогти, я залучила її до підробітку у своїй сфері. Вона займається дітьми старшої дочки, ходить працювати. У розмовах фігурувала чи робота, чи якісь скарги. Мені ставало все важче вислуховувати, я попросила дзвонити рідше і писати на месенджери. Але мене почули лише на кілька днів, потім усе стало на свої місця.
Коли я пояснила, що я заміжня і в цілому стільки спілкуватися не здатна, мама відповіла, що вона як мати завжди має бути на першому місці. Вже в цей момент я була вражена. Мої аргументи про те, що я з чоловіком стільки не розмовляю, не почули. Коли знову у розмові посипалися скарги, я відповіла, що допомагала їй у міру можливостей. Відповідь, що я не одна батькам допомагаю, діти її колег купують матерям машини, надсилають гроші.
Два роки тому я важко накопичила значну суму грошей для протезування, відсунувши потреби своєї сім’ї. Після того, як не стало батька я хотіла зробити її щасливішою, щоб вона не комплексувала. На той час у нас із чоловіком не було навіть пристойної машини.
Але мати хоче спілкуватися! А я хочу трохи відпочивати головою. У мене прекрасний чоловік, а у мами скромний зять. Тиха, спокійна людина. Але ці часті дзвінки почали його напружувати та у мами з’явилися образи, мовляв, усе моє небажання спілкуватися через нього.
Це далеко не все, звісно. Років до 18 порозуміння не було, у дитинстві було багато агресії та образ. Мені на душі важко, бо я кричу, але мене не чують. Допоможіть, будь ласка, порадою.
