Мама завжди мріяла жити на морі, і я, в принципі, була з нею згодна, особливо коли не стало батька. Я бачила, що їй сумно, і все про нього нагадує, але думала, що ми разом знайдемо якийсь вихід із ситуації.
Наприклад, накопичимо грошей і купимо собі дачку в Одеській області, але не переїжджатимемо з Києва назавжди. Адже у нас із чоловіком тут робота, друзі, а там доведеться починати все з нуля.
Коли минулого року всі сиділи вдома через корону, у мами почалися нерви. Вона зачинилася в квартирі, перестала виходити на вулицю, а за пів року заявила, що продає квартиру і переїжджає до моря. Мовляв, там сонце, свіже повітря, фрукти та менше ризику підхопити вірус. А в Києві натовпи людей, і рано чи пізно «ми всі захворіємо та нас не стане».
Як я її тільки не вмовляла, але вона все одно зробила по-своєму та поїхала. А ми з чоловіком залишилися без житла (він іногородній) і змушені винаймати квартиру, а це дуже великі гроші. Мені прикро. Хіба це нормально, так вчинити з рідною дочкою?
Адже це чистої води махровий егоїзм, чи я щось у цьому житті не розумію! Треба ж і з іншими трохи радитися, а не думати лише про себе. Живе там тепер на втіху, ще й телефонує щодня, щоб розповісти, як їй там класно. Ще не вистачало, щоби заміж там вийшла і чоловіка в квартирі прописала.
Проконтролювати я її ніяк не можу, адже на курорти туди часто не наїздишся. Чоловік мій взагалі шокований цим вчинком, каже, що вважав мою маму адекватнішою. Я й сама вже сумніваюся у її коханні до мене. Хіба нормальні матері зі своїми дітьми так чинять?
