Мені тридцять п’ять, і життя, здається, вже не раз перевіряло мене на міцність. Мій перший шлюб, який здавався тоді надійною опорою, розбився, наче скло, після п’яти років разом.
Від нього залишився син, Богданчик, який зараз уже підліток, тринадцять йому. Люблю його до нестями, він моє сонце, моє все.
Після розлучення у моєму житті настала тиша. Ні стосунків, ні нових знайомств – я просто жила для себе і для сина. Аж раптом у моєму житті з’явився він – Олексій.
Симпатичний, упевнений у собі, такий, що приваблював з першого погляду. Мені він подобався давно, але доля тільки тепер вирішила нас звести.
Завертілося, закрутилося, і ось уже зустрічі стали частішими, хоча з часом почали рідшати. Зараз розумію, що це був знак, але тоді я його ігнорувала.
Одного дня Олексій попросив мене про допомогу – допомогти з роботою, і я, не вагаючись, погодилася. Все моє життя пішло шкереберть, я почала жити його проблемами, як своїми.
– Галю, схаменися, він тебе використовує. – подруги казали, – Але я тоді не слухала нікого.
І ось, коли я вже вирішила, що час ставити крапку в цих стосунках, дізнаюся, що чекаю дитину. Що ж, квартира своя є, робота дозволяє якось звести кінці з кінцями.
– Галя, не бійся, я тебе підтримаю, та й Богдан давно сестричку просив, – каже мама, – Але от Олексій не був у захваті.
Навпаки, запропонував гроші, аби я позбулася дитини. І ось я стою на роздоріжжі – залишити чи ні? Але рішення прийшло саме собою: залишу. Це моя дитина, моє майбутнє.
Відтоді Олексій зник, наче його й не було. Хоча живемо в одному будинку, він перестав з’являтися у моєму житті.
А я ж до цього продала свою квартиру, переїхала до його будинку, щоб бути ближче, зручніше для нього. І ось я сама, без підтримки, без надії на щось більше.
З Олексієм ми не спілкувалися, не дзвонила я йому ніколи першою, не просила нічого. Він приходив тоді, коли це було зручно йому. І я, дурна, приймала його, бо сподівалася на диво.
У нього своя сім’я, дружина і два сини. Другий син з’явився у листопаді, а ми почали зустрічатися ще у лютому. І от, за весь час вагітності він з’явився у моєму житті лише три-чотири рази.
Я все сподівалася, вірила, що він зміниться, але чуда не сталося.
Коли з’явилася донечка, я написала йому смс. Жодної реакції. Ніби й не було мене у його житті. З лікарні мене забирали мама і син.
А Олексій мовчав. Місяць по тому ми випадково зустрілися на вулиці, він подзвонив, наче нічого не сталося. Я вже тоді зрозуміла, що це кінець. На цьому фоні у мене зникло молоко, а разом з ним і всі надії на якісь стосунки з Олексієм.
Ось тоді я по-справжньому усвідомила, що я одна вже давно. Навіть тоді, коли починали ці стосунки, я була сама. Але тепер не про це.
Олексій допомагає грошима, якщо це можна так назвати. Я сама попросила його про це, бо сам він би не запропонував.
Приходить, кладе гроші в машину і їде. Сума смішна, але що ж робити? Натомість він попросив не казати нікому, що він батько дитини, навіть у розмовах з близькими. Доньку він не бачив і не хоче бачити.
Мама постійно поруч, і це, мабуть, єдине, що тримає мене на плаву. Якби не вона, я б давно з’їхала з глузду.
А от щодо дітей… Богдана я люблю безмежно, він мій світ, моє сонце. А ось донечку… не можу я її прийняти. Роблю все на автоматі, бо треба. А серце – порожнє.
Зараз продаю квартиру, щоб з’їхати звідси і ніколи більше не бачити цього будинку і цих людей. На душі – порожнеча і розчарування.
Я залишила дитину, бо думала, що зможу втримати Олексія. Тепер розумію, як сильно помилялася.
Шкодую про своє рішення, шкодую, що залишила доньку. І знаю, що будуть гнівні слова на мою адресу, але, може, хтось з вас був у такій ситуації? Може, хтось зможе мене зрозуміти?
Життя стало нестерпним. Дві дитини від різних «татусів», і всі вони тепер лише тінь минулого. І доньці шкода, бо вона ні в чому не винна.
Вона виросте без тата, як і я колись. І що тепер робити, коли всі рішення вже прийняті, і нічого не повернеш? А я лиш можу сидіти ночами біля вікна і думати: “Як же все могло бути по-іншому, якби тільки…”
