Я дзвоню подрузі, слухавку бере її дочка.
— Аня, кажу, — поклич маму.
— Не можу, — відповідає вона, — Мама повезла бабусю купувати що-небудь спортивне на ноги і джинси на гумці. У бабусі скоро круїз.
Я просто ледь не ненормативно не відреагувала на таку новину в присутності дитини. Бо мама моєї подруги ще зовсім недавно ходила човгаючою ходою, а гуляла здебільшого до лавочки у дворі.
І постійно нагадувала слабким голосом про те, що її скоро не стане. Особливо в присутності гостей. І Оленка, яка подруга, вона вирішила маму якось відволікти від цих похмурих думок і розмов, які з ранку до ночі вганяли всю сім’ю в депресію.
Ще навесні вона десь вичитала, що для старих організовують поїздку в Європу, Парижем і околицями. Усе враховано і передбачено. Навантаження-розвантаження-пересування. Плюс медичні працівники поруч і додаткова робоча сила, яка, якщо треба, не тільки сумки піднесе, а й самих бабусь.
Мама, треба віддати належне, досить довго впиралася, бо їй було зрозуміло, навіщо її хочуть сплавити в місто Париж на десять днів. Оскільки її скоро не стане, то нехай уже подалі від дому, так? Адже так?
Але потім вона — так уже й бути — дала себе вмовити, тим паче, її подруга за рецептами і діагнозами, теж висловила бажання побувати в місті мрій. А удвох помирати набагато веселіше.
Ну, загалом, зібрали дівчат — одній сімдесят п’ять, іншій — на два рочки побільше, напучували поводитися добре і не піддаватися спокусам, доправили до вокзалу, а там передалі команді команді, що відвозила укомплектованих пенсіонерок розважатися в Європу.
Поїздка виявилася чудовою, мама щодня дзвонила додому за врученим їй мобільним телефоном і жваво, приблизно по годині, звітувала про сніданки-обіди-вечері та екскурсії пам’ятними місцями. Однак невелика проблемка все ж сталася.
Маму почав турбувати у поїздці запор. Ну, це загалом зрозуміло: літня людина, нове місце, готельна їжа тощо. Організм відгукнувся.
Радитися на цю тему з групою підтримки їй здалося не дуже зручним. Тому вона просто вирішила зазирнути в аптеку навпроти, та й купити там клізму.
Аптека виявилася хоч і маленька, але по-паризьки суперсучасна. Там продавалися скляночки, баночки, креми, якісь малозрозумілі медичні прилади, частково — за системою «сам бери».
Ну загалом, усе, як і має бути в такій установі. Заходить, отже, туди мама і починає водити очима по полицях, шукаючи потрібний предмет.
А не знайшовши, тричі по колу обходить аптеку, зупиняючись і обмацуючи ті чи інші пристосування, які хоч якось нагадують клізму. Щоправда, вони досить незвичної і навіть, як би це сказати, фантастичної форми. Ну так адже Париж! Цивілізація!
А в цей час продавець, точніше, фармацевт, чи як їх там в аптеках називають, з непідробним здивуванням дивиться на старенькі маніпуляції. І, намагаючись бути корисним, запитує, мовляв, що я можу для Вас зробити, мадам?
Парле ву франсе? Ду ю спік інгліш? Шпрехен зі дойч? А мама всіма мовами світу говорити, звісно, вміє. Але небагато. Французькою вона знає «бонжур». Англійською вже вивчила «хай» і «бай». А німецькою навіть може сказати цілу фразу: «Гітлер капут».
Але все це не зовсім по темі. Тому вона починає жестами пояснювати, чого їй треба. Плескає себе ззаду, а потім руками показує, щоб їй принесли ось таке кругле і довгасте. У продавця, у сенсі фармацевта, вивалюються очі і напів-відкривається рот.
Він уже дивиться на бабусю з деяким страхом, у якому, проте, вгадується повага. Зрештою з’ясовується, що наша мама говорить й російською. Цей малий їй теж жестами показує, мовляв, нікуди не рухатися, він зараз повернеться — одна нога тут, інша там.
Вилітає із закладу і справді за кілька хвилин повертається з літньою людиною а-ля комісар Мегре у виконанні Жана Габена. Та ще й у картатому береті з помпоном. І з трубкою в руці. І говорить українською!
Дядько виявився чи то нащадок якогось гуцульского роду. Він щоранку випивав свою каву з булочкою і читав газету в кафе навпроти. Там його продавець по-сусідськи й попросив.
Коротше кажучи, з’ясувалося, що заклад із медичним ухилом — товари для дорослих. Цей, схожий на аптекаря, збуджено змалював картину. Мадам, мабуть, шукає щось особливе. Ось тільки він ніяк не може доплентати, що ж саме.
Нащадок ватажка дворянства якраз мав у цю каламутну справу внести ясність. Коли до мами нарешті дійшло, де вона перебуває, вона, як не дивно, не вигукнула: ах, боже мій, який жах! Не закрила палаюче обличчя обома руками. І не вилетіла стрімголов із ганебної лавки.
Навпаки, з неприхованим інтересом поцікавилася — А що це таке? І ось це? І це теж? Дещо про що не знав і сам перекладач.
І тоді «фармацевт» влаштував їм невелику екскурсію. Після чого мама з чудовим презирством сказала своєму новому знайомому:
— Нічого вже не можуть самі. А ось ми запросто могли і те, і се, і, між нами, це теж. Причому, без усяких безглуздих штучок і дрючок, чи не так?
— Справжня правда, мадам, — захоплено погодився чоловік..
Загалом, із поїздки Європою мама привезла не тільки нові враження, а й нового друга. Вони листувалися, передзвонювалися весь цей час.
А тепер ось вирішили поїхати разом чи то на Багами, чи то на Кариби.
— Ні, подумай тільки, який жах, — скаржиться мені телефоном Олена, — Телефонують ті діти, ну, з Парижа, з претензіями, на те, що мама поводиться легковажно. Що їхній татусь занадто старий для таких поїздок і пригод.
А я їм у відповідь говорю, щоб стежили за власним дідом. Це він маму підбиває на всякі дурниці. Взагалі, маячня якась, скажи. Що старий, що малий — вітер у голові…
А поки діти гризуться і призначають винних у розпусті, ці двоє пакують валізи, купують спортивне на ноги і джинси на гумці. У них попереду круїз!
