«Обидві, обидві губи надули, і старша, і молодша. Вони вважають, що я і за них від спадщини відмовилася. Та ще й чоловік пригадав, що років 15 тому він у тещиній квартирі допомагав старий паркет розбирати», — з обуренням розповідає наша читачка Лідія. — Почав якісь гроші мені згадувати, які ми колись мамі давали на окуляри, на зуби, вже й не пам’ятаю, на що. Факт у тому, що то були «спільні» гроші з сімейного бюджету, а отже, я не мала права відмовлятися від спадщини.
Лідії 55 років, чоловік на два роки старший. Є дві дорослі доньки, одна з них заміжня, ростить двох дітей, друга живе в цивільному шлюбі, збирає з хлопцем гроші на іпотеку, планують потім розписатися.
Ліда працює, чоловік теж. Давно вирішене питання з житлом, у подружжя трикімнатна квартира, в якій вони зараз живуть удвох. Є машина, є невеликі заощадження, які планували витратити на допомогу молодшій доньці та її майбутньому чоловікові в купівлі житла. Свого часу допомагали так само і старшій.
Старша зараз у декреті з другою дитиною, у них із зятем двокімнатна квартира, іпотеку залишилося платити років 5. Якщо донька вийде на роботу і вони постараються не розкидатися грошима, то зможуть закрити питання з боргом і раніше.
5 місяців тому в Лідії не стало мами. Справа життєва: старенька людина, мамі було майже 82 роки. Останніми роками мама хворіла.
Ліда з сім’єю живе в столиці, а родом жінка з Рівного, після заміжжя переїхала. Мама і молодший брат жінки залишалися там.
— І доглядала за мамою не я, — каже Лідія. — А дружина мого брата. Він чоловік, у нього робота складна, а невістка працює віддалено. Мама рік тому десь зовсім погана стала. Наталка та донька брата від неї буквально не відходили. Особливо останнім часом.
Вона лежала, і з головою вже було не дуже добре. Уявляєш, що їм на плечі лягло? І я маю мчати й на мамину двокімнатну квартиру претендувати? З якими очима?
Ліда каже, що й завжди, усе життя брат і його дружина були поруч із мамою. Стосунки з Наталею та її донькою від першого шлюбу в мами були добрі. Своїх дітей у брата немає, він доньку дружини вдочерив. Так, Лідія з чоловіком приїздили, провідували. І тільки.
Одного разу приїхали, застали в мами ремонт, чоловік Ліди та брат самі дещо робили. Іноді мамі гроші давали, не одному ж братові допомагати.
Але це — копійки порівняно з тим, що випало на долю Наталі та її чоловіка. Це вони возили маму до лікарні, приносили продукти, прибирали, готували. Ліда здебільшого лише телефонувала, бо ж не наїздишся.
І щодо грошей… у них дві доньки, то на одну збирали, то на іншу. Кілька місяців тому Лідія одна їздила до Рівного, провідати маму, чудово розуміючи, що це, можливо, востаннє. І мамі тоді було трохи краще, відбулася розмова, в якій старенька висловила свою волю цілком виразно: вона хоче, щоб її квартира дісталася братові.
Ліда і без цих слів чудово розуміла: вона інакше й не зможе вчинити.
Поговорила з братом та його дружиною, ті подякували і сказали, що житло вони залишать доньці Наталі, вона б уже розлучилася з чоловіком, шлюб тріщить по швах, але не хоче з дитиною повертатися в двокімнатну квартиру батьків. На тому й вирішили. У родині Ліди стосунки завжди будувалися на чесності, щось підписувати не мало сенсу.
— На похорон з’їздили, молодша донька з нами була, — згадує Лідія. — Якщо чесно, я не в тому стані була, щоб зрозуміти, що донька мені каже. Кивнула і забула.
Виявилося, донька казала, що доведеться Ліді ще раз поїхати вже після сороковин, щоб вступити у спадок.
І нещодавно донька ці свої слова матері нагадала, мовляв, п’ять місяців майже минуло, ти збираєшся на малу батьківщину їхати, а то ж строки пропустиш?
— Які строки? — знову не зрозуміла Лідія, думаючи про те, що пам’ятник начебто й зарано ставити, і брат із дружиною самі про все подбають.
— Ну, мамо, ти як вчора народилася? — уже з обуренням у голосі промовила спадкоємиця. — Заповіт. Нотаріус. Пів року майже. Треба подати заяву на бабусину спадщину.
— Я і не збираюся ні на що подавати, — відповіла доньці Ліда. — Ми з братом домовилися, вони з Наталею доглядали за мамою, на них були всі витрати й клопоти. І потім, бабуся сама хотіла, щоб квартира відійшла братові, і я вважаю, що це справедливо.
— Ну ти даєш! — скипіла донька і доволі злісно продовжила. — Ти свята, чи що? Ідеальна простодушна невістка! Якби бабуся хотіла, вона б дядькові все й заповіла. А ти сама подумай: а кому після дядька піде бабусина квартира? Чужій жінці, мамо, піде. Тобі не треба, а про нас із сестрою ти подумала?
Я заміж не можу вийти, дитину боюся завести позапланово. Як вогню боюся. Сестра з двома дітьми, декретом та іпотекою, а тобі нічого не треба? Готова чужій тітці спадщину поступитися? Ну ти даєш! Не дурій, ніхто благородства твого не оцінить. Ще й посміються: що за дурепа сестра та невістка. Збирайся і терміново в Рівне!
— Нікуди я не поїду, — огризнулася Ліда. — Це мій спадок, а не ваш. Заробляйте, хто заважає.
З молодшою посварилася, за кілька годин старша почала телефонувати. Про те саме, що мати не має права не думати про них із сестрою, про своїх онуків.
— Я вже мовчу про те, що дядечко примудрився вдочерити дівчинку дружини! — висловлювалася донька. — Щоб не нам із сестрою щось потім передати, а чужій дитині. Але ти міркуєш, що ти робиш? Останнє родове майно в чужі руки передаєш?
Думаєш, так легко нам зараз двох дітей ростити, іпотеку платити? І це ж не кінцева іпотека, у нас двоє, мамо, твоїх онуків, між іншим, нам трикімнатна квартира потрібна щонайменше. І сестрі житло треба, а ти їхати не хочеш.
— І тут чоловік за вечір встряв, — злиться Ліда. — Доньки намови́ли, напевно. Почав підрахунки вести, скільки і коли він у житті тещі брав участь.
— А ти?
— А я і з ним посварилася. Розібрати старий паркет двом молодим чоловікам — це не складніше, ніж перевертати літню людину і памперси їй міняти. А гроші… скільки їх було, тих грошей. Дурною мене обізвав, не розмовляємо зараз.
Що скажете? Рідні Ліди мають рацію? Одна справа — відійшла б квартира рідній онучці мами героїні, а інша — чужій по крові жінці? Чи як?
Від редакції:
Зворушлива історія, яку надіслала нам наша читачка Лідія. Вона підіймає одвічне питання про те, що важливіше: закон, кровні зв’язки чи людяність та справедливість. Чи завжди варто зважати на думку родичів, чи можна іноді послухати своє серце? Що думаєте ви? Напишіть свою думку.
