«Я соромлюся твоєї матері, давай, на весіллі її не буде»…
— Давай скажемо, що твоя мама захворіла? Га? Гості зрозуміють.
— Як захворіла? – сторопів молодий чоловік, який сидить навпроти своєї нареченої.
— Ну як, як усі хворіють? Ну, ні. Не щось там серйозне, а так, температура під сорок.
— Віолетто, ти чого?
— Зрозумій мене правильно, там зберуться такі гості. І тут твоя мама…
— А що вона, що не так? – усе ще не розумів Леонід, високо піднявши плечі.
Віолетта м’ялася, як серветка, яку вона крутила у своїх руках і ніяк не могла вимовити те, що хотіла. Ще вчора під час розмови зі своєю матір’ю, вона була сповнена рішучості, а тепер.
Майже два роки дівчина чекала пропозиції від Льоні. Він будував кар’єру, причому досить успішно. Віолетті, звичайно, хотілося отримати заповітну каблучку для заручин раніше, але вона терпляче чекала.
Грати роль хорошої дівчини було складно. Крім того, що доводилося стежити за собою, встигати замовляти страви з ресторану до приходу Леоніда до неї додому, потрібно було створювати видимість зайнятості, благо можна було назвати себе блогером і розвивати свій бренд. Запрошувати хатню робітницю грошей вистачало тільки раз на тиждень, тому Віолетті доводилося дещо робити й самій.
Але перш, щоб Льоня помітив її, Віолетта навіть пройшла спеціальні курси і тепер вважала, що привернути увагу чоловіка й утримати його у себе, стане простіше простого.
Зараз їй не дуже-то й хотілося псувати стосунки з нареченим за два місяці до весілля, але й присутності його родичів на урочистості, а особливо матері, вона не бажала. Свіжі були спогади дворічної давнини.
Похилений приватний будинок на околиці міста. Одягнена в стару куртку і валянки з калошами його мати, що відскрібає від будинку сніг; кудкудакання курей тут же в невеликій загороді і це кинуте майбутньою свекрухою: «А що, зате яйця свої» у відповідь на гидливий вираз обличчя дівчини.
Але Льоня був радий, він рідко бував останнім часом у матері, тому навіть не помітив, що Віолетта скривила обличчя. Її ляльковому личку анітрохи не личив такий вираз. Більше дівчина намагалася не бувати у майбутньої свекрухи під різними приводами. Дзвонити – дзвонила, на дзвінки відповідала, спілкувалася, але зустрічатися не поспішала.
— Мама твоя, як би сказати… Я соромлюся твоєї матері… Ти пізня дитина. На весіллі будуть успішні, багаті люди, що скажуть? Давай, її на весіллі не буде.
— А тобі не все одно? – незадоволено промовив він. – Це мама моя, я виріс без батька, тому ближче за неї в мене немає нікого, мені байдуже, хто що скаже.
Льоня почав доїдати свій салат, давши зрозуміти обраниці, що розмова закінчена. Віолетта нічого більше не сказала, швидко взяла зі столу склянку і почала пити воду.
— До речі, у матері іменини в суботу, ти ж пам’ятаєш? Хочу зробити їй подарунок і відзначити ювілей у ресторані, – нагадав він.
— Як у ресторані? Це ж дорого, Льоня! – Віолетта хотіла сказати, що тоді може не вистачити грошей на весілля, але закусивши губу промовчала. Вже дуже їй хотілося, нарешті, вийти заміж.
Подруги й однокласниці давно хвалилися фотографіями в білих сукнях, хтось уже показував дітей і казкові дні відпустки зі своїми принцами. А Віолетта все чекала, вхопившись за свого Льоню. Жіноче щастя за програмою мінімум мало втілитися зовсім скоро.
— Що подаруємо мамі? Золото хотів, але не знаю, сережки чи ланцюжок?
Віолетта не витримала:
— Мені на день народження ти подарував букет і зводив у ресторан, сказавши, що гроші потрібні на весілля.
— Так, усе правильно. Вечеря на даху будинку з живою музикою і букет зі 101 троянди хіба тобі не сподобався?
— Сподобалася, тільки…, – Віолетта відвернулася від обранця, немов її щось відволікло.
Леонід подивився в той самий бік, що й вона, і, не побачивши нічого важливого, повернувся до Віолетти.
— Грошей не вистачить на весілля, якщо постійно щось купувати і витрачати на подарунки, можна трохи й почекати.
— Це мої гроші, люба, і не варто сумніватися в тому, що я зароблю стільки, скільки буде потрібно, – він усміхнувся їй спокійно й упевнено, так, що дівчині теж довелося усміхнутися у відповідь.
Утім, Леоніда за це й обрала Віолетта. Перспективний молодий чоловік, худенький, високий брюнет, який чудово знає собі ціну, прагне розвиватися і гідно отримувати за свою працю.
Гості заходили до ресторану біля річки невеликими групами, немов приходив автобус, поїзд або прибувала електричка з людьми. Вони юрмилися в невеликому коридорчику, чепурячись. Здебільшого це були родичі та знайомі близького до іменинниці віку. Офіціанти тут же вибігали на допомогу адміністратору і розсаджували гостей. Уже ввімкнули неголосно приємну музику, щоб присутні не нудьгували. Почали готуватися до виступу музиканти. Фуршетний стіл став швидко порожніти, а іменинниці все не було.
Віолетта подивилася на годинник і зітхнула. Вона записалася на манікюр і не збиралася спізнюватися.
— На скільки годин ти орендував ресторан? – поцікавилася вона.
— До закриття. Нехай гуляють, – радісно вимовив Льоня, помітивши, що в дверях з’явилася мати.
Мати була не одна. За нею увійшла Олена. Цю дівчину Леонід знав чудово. Вона була його подругою дитинства. Разом росли на одній вулиці, майже сусіди, ходили до школи. Але потім Олена пішла на курси перукаря й одразу працювати, бо треба було допомагати матері, яка з останніх сил тягнула маленького сина. А Леонід вступив до вишу. Багато що пов’язувало їх. Нелегке дитинство, звісно, було основоположним.
Віолетта здивувалася, широко розплющивши очі, так, що нарощені вії намалювали величезні кола на обличчі.
Тамара Петрівна прийшла в ресторан у ніжно-рожевому костюмі з штаньми, який їй шалено пасував, підкреслював чудову фігуру, та й на святкування був доречний: без вульгарності, скоріше строгий. Образ доповнювали модні білі кросівки на платформі, стримане укладання і легкий макіяж. Іменинниця посміхалася, і ніхто з присутніх зараз не міг би дати їй сімдесят років.
— Привіт! З днем народження! – Льоня тут же підійшов до матері і вручив їй величезний букет квітів.
— Оленко, привіт.
— Привіт, – посміхнулася вона йому.
— З днем народження, Тамара Петрівна. З-за спини Леоніда з’явилася Віолетта. Її джинси і вільна футболка не дуже пасували до урочистості, але дівчина, збираючись на захід, була впевнена, що для цього «колгоспу» її і ці брендові речі доречні.
Білий зал ресторану був чудово прикрашений. Ведуча одразу ж підхопила ініціативу і взяла в руки мікрофон, починаючи святкування.
— Олена мені порадила купити цей костюм, як побачила, у чому я збираюся йти. Сьогодні все кинула і поїхала зі мною по магазинах. Гарний, правда?
Не могла стриматися мати і, трохи нахилившись до сина, додала:
— А потім підстригла, пофарбувала і зробила укладку, а подруга її макіяж. Я не могла її не запросити.
— Тобі дуже личить, мамо. Ти найкрасивіша тут, – він ніжно торкнувся її руки, – Правда.
Мати розсміялася.
— Дякую, синку, за таке свято!
І ось уже офіціанти почали плавно обходити всі столики, намагаючись не заважати і готуючи місце для гарячого. Ведуча знову зазивала гостей на конкурси.
Льоня тут же зголосився і простягнув руку Віолетті.
— У мене щось голова розболілася, – відмахнулася вона.
— Оленко, підемо.
Олена тут же кивнула і подала руку. Як же їм було разом весело. Вони вигравали один конкурс за іншим, прибігали за стіл радісні, скуйовджені, накидалися на воду, щось обговорюючи, і знову поспішали брати участь у розіграшах.
Віолетта сиділа за столом, нудьгувала, поклавши на коліна телефон і щось там розглядала.
— А тепер то-о-о-орт! – вигукнула Олена і відкрила ту саму коробку, яку заздалегідь принесла в кафе.
— Оленочко, – змахнула руками від подиву Тамара Петрівна, – медовик!
— Так, ваш улюблений. Загадуйте бажання, – Олена попросила офіціанта запалити свічки у формі числа 70.
Тільки зараз Леонід зрозумів, чому він помітив Віолетту. Тоді, в торговому центрі, коли вона зробила вигляд, що він штовхнув її, і впустила сумочку. В іншому випадку, він би просто допоміг підняти сумку і пішов далі. Але дівчина була занадто схожа на Олену. Той самий типаж: висока, худенька, з темним волоссям і карими очима.
Олена підійшла до Леоніда і сказала:
— Я тобі завжди казала, що мама в тебе красуня, дивись, їй сімдесят, а вона так виглядає чудово.
— Так-а-а-а. Давно я її такою не бачив. Спасибі, Оленко. Скільки я тобі винен?
— У сенсі винен?
— Ну, ти ж час свій витратила, стрижка, там… фарба…, торт.
— Ти що, багатенький Буратіно? – розсміялася вона. – Гроші з’явилися? Жартую. Не ображай мене. Твоя мама стільки для мене добра зробила, що це найменше, чим я можу їй відповісти. Бережи її. І спасибі за це свято. Їй дуже важливо відчувати, що вона тобі потрібна, особливо зараз.
— Чому зараз? – тепер була черга дивуватися йому.
— Ти одружуєшся. А я так зрозуміла, що твоя обраниця не дуже любить Тамару Петрівну.
І тут Льоня згадав, що десь у ресторані сидить Віолетта. Він почав очима шукати її, а потім зрозумів, що сам же викликав їй таксі. Віолетта сказала, що погано почувається. Але вже зараз це було неважливо.
Після ювілею матері Льоня зник. Віолетта намагалася додзвонитися до нього, але телефон був недоступний. На роботі сказали, що він поїхав у відрядження і там перебої зі зв’язком.
Після повернення Льоня поїхав із поїзда відразу до мами додому. Вона не очікувала його побачити, і дуже була рада. Олена була в неї.
— Ось, попросила Олену прийти, допомогти. Дзвонила Віолетті, але вона зайнята.
Льоня насупився. За столом усі сиділи мовчки, немов недомовленість скувала всіх і не давала відкрити рота. Мати не витримала і порушила тишу:
— Олена ось на заочному навчається, вступила, довезеш її завтра до університету?
— Так, звісно.
Олена раптом встала і почала спішно прощатися.
— Я проводжу, – Льоня теж встав і вийшов слідом за нею.
— На весілля прийдеш? – запитав Льоня з абсолютно серйозним виглядом.
— Я? Навіщо вам я на весіллі? Мамі я зібратися допоможу. До речі, ми тут їй костюмчик пригледіли шикарний, купи, вона сама ніколи не наважиться.
— Звісно, скажи скільки і я переведу на картку. Ти не відповіла, прийдеш?
— Якщо ти хочеш…, – Олена опустила голову.
— Звичайно хочу, яке весілля без нареченої? Вийдеш за мене?
— Що? – Олена навіть зупинилася.
— Люблю я тебе, завжди любив, просто не усвідомлював чи що. А зараз розумію це точно.
— Це так хвилююче. Я тебе знаю з дитинства…
— І я тебе. Але чомусь зрозумів, що ти моя єдина тільки зараз. Що йти далі по життю рука об руку, я хочу з тобою. Було з ким порівняти.
— А як же твоя наречена, Віолетта, здається?
— Ти моя наречена, іншої не буде, чуєш?
— Я подумаю, Льоня, не ображайся. Це занадто несподівано.
— Так. Я розумію. Чекаю до завтра.
Вона розсміялася:
— Ти як завжди.
* * *
Леонід ні хвилини не думав, не сумнівався. Він під’їхав до будинку Віолетти, припаркував машину і швидко піднявся на потрібний поверх.
— Привіт, – вона відчинила двері і спробувала кинутися до нього на шию. – Я скучила.
Але Льоня прибрав її руки, не зробив крок назустріч, а лише прикрив за собою двері.
— Віоло. Я не одружуся з тобою.
Вона трохи сторопіла, але одразу ж сказала:
— Нічого страшного, давай перенесемо дату. Ще можна дещо скасувати.
— Ти не зрозуміла. Ми розлучаємося. Пробач. Я не кохаю тебе.
— Як?
— Ось так, – знизав він плечима. – Ти обов’язково зустрінеш того, з ким будеш щаслива. Прощавай.
Леонід вийшов за двері, прикрив їх і почав спускатися. Він ще не встиг вийти з під’їзду, як йому зателефонувала менеджерка, що відповідає за проведення весілля.
— Весілля буде, ні, нічого не скасовується, – заспокоїв її Льоня. – Я залагоджу формальності в РАЦСі й передзвоню вам. І ще. Ім’я нареченої скрізь замініть, ну і список гостей підкоригуємо.
— Як звуть наречену?
— Оленка.
