Мою молодшу сестру батьки завжди любили, а мене терпіли, іншого слова не підбереш. Я була боязкою і довірливою дитиною, і повністю довіряла матері (причому батько погоджується з кожним її словом, тож про нього можна і не писати).
Ось у цій сліпій довірі і була моя найбільша помилка у моєму житті. Мені було важко знайомитися з іншими дітьми, до того ж я тільки й чула від матері, що всі довкола погані, і я з ними дружити не повинна!
І я вірила, і шарахалася від усіх поспіль.
Настав час йти до школи, і незабаром у школі мене всі почали дражнити, після дискотеки у класі. Всі сміялися з моєї матері, яка стояла під вікном класу і дивилася на нього всю дискотеку.
Якщо піти просто погуляти з подругами, то вдома на мене чекав скандал з істерикою та питтям валідолу. А якщо вона помічала, що на мене подивився хлопець, вона прямо виходила з себе, кілька днів могла, знущаючись говорити: «на тебе ніхто в здоровому глузді глянути не може». Хоча я була дуже привабливою дівчиною.
З усього будинку так сильно спостерігали тільки двох дівчат — мене, яка боялася носа висунути з квартири, знаючи, що від цього буде скандал, і дівчину, яка о 15 років уже була досить відомою дівчиною легкої поведінки.
Причому мені постійно казали, що я маю жити лише їхніми інтересами, робити тільки те, що вони схвалять, і моє майбутнє — це мити підлогу в магазині і копати грядки на їхніх городах. Вони не давали мені влаштуватися на роботу, тут же зчинявся жахливий скандал, і я втрачала навіть копійки на проїзд в автобусі.
А молодшу сестру батьки обожнювали: прогулянка з подругою, будь ласка, модний одяг, все для неї. Навчатися в інше місто, теж можна.
І вийшло так, що сестричка вже знайшла собі чоловіка і жила в нього, а кожен мій крок відстежували батьки. І тут зі мною познайомився хлопець. Мені був уже 21 рік і соромно сказати, але в мене до цього нікого не було, та й звідки за такого контролю?
Недовго думаючи, він запропонував мені заміж, а я повірила, що він кохає мене. Звідки було взяти розум і досвід?
Як виявилося, його закликали служити, як офіцера, і ось хлопчик побоювався жити у казармі разом із солдатами, і щоб отримати кімнату в гуртожитку, потрібна була дружина, а точніше штамп у паспорті. Він його одержав!
Дізналася я про це пізніше, коли він відслужився і повернувся зі мною до нашого міста, сам розповів. Але це пізніше, а поки що, жила і раділа, що ось вона, сім’я, своя кімната.
Мати дзвонила і вила в слухавку: «Повертайся, що тобі там робити, твоя родина тут». Причому сестрі, яка мешкає в іншому місті, такого й слова не було сказано.
Але я пам’ятаю, як робить моя мати, коли в мене щось виходить, вона всіма силами намагається від цього відмовити, а якщо я по дурості щось кинула і залишилася ні з чим, то вона каже: «Я тобі нічого не казала, ти сама хотіла все кинути». І вона так у всьому, що стосується мене.
Приїхавши до міста і почувши, що я послужила перепусткою у комфортне житло, я подала на розлучення, більше я була не потрібна. Так минуло 15 років, я боялася чоловіків, мені все здавалося, що кожен хоче мною користуватися і викинути як непотрібну річ.
І ось одного разу я поїхала до родичів до іншого міста, і вони познайомили мене з чоловіком. Йому було 40 років.
Він водив мене по церквах, клявся, що він православний чоловік, і дуже хоче сім’ю, але все йому з цим не щастить. Після стільки років самотності я справді подумала, а може, це Бог посилає мені таке щастя. І ми побралися.
Майже одразу я дізналася, що чекаю дитину. Все будо якось важко, я майже нічого не їла і насилу ходила. На місяць раніше почалися перейми, і мені терміново на таксі довелося їхати до свого міста до лікарні (з його маленького містечка всіх жінок висилали до нашого міста).
Все мало не закінчилися трагедією, моєї дитини мало не стало, і дивом не стала особою з інвалідністю. Мати наполягла, щоб спочатку я жила в неї, і не їхала назад до чоловіка.
Я була слабка, як кошеня, і лишилася. І тут почалося моє пекло. Мати ніби збожеволіла.
Вона з усмішкою ходила за мною по п’ятах і казала: «Скажи, що це не твоя дитина, а моя! Ти тільки його народила, я йому мати. Ти йому нянька, прислуга і більше ніхто».
Це мене вразило, а батько ходив і посміхався, мовляв, нічого такого образливого тобі мати не сказала. І з цього моменту почалося, що я все роблю для сина не так, все не те, і взагалі краще б мене не стало, а вони б його виховали.
Я терпіла і плакала три місяці, слухала це, дзвонила чоловікові і розповідала про це, але він, як не дивно, казав: «сиди там, там тобі краще». І ось одного вечора мати вчинила сварку, вона верещала і, не боячись того, що дитина підстрибує від кожного її крику.
Я більше не витримала, взяла наступного дня таксі та поїхала до чоловіка. І тут з’ясувалося, що на мене та сина ніхто не чекав, а в нього вже інша жінка. Але, стиснувши зуби, я продовжувала жити з ним, у матері пекло, більше йти нікуди.
Але чоловіка жити з дитиною не влаштовувало, йому хотілося лише залишити свої гени на цій землі, і він спеціально шукав таку дурну, яка повірить у ці байки про сім’ю, і знайшов. А тепер він хоче жити як раніше — пити, гуляти, і якщо я не поїду, то він просто викине мене з дитиною з дому.
Все це він мені казав, розмахуючи сокирою в мене над головою. Поки він валявся, я викликала таксі поїхала назад до матері, залишати дитину сиротою я не збиралася.
Бабуся, яка на мене чекала до себе, померла незадовго до мого приїзду. І тут батьки беруть і дарують її квартиру моїй сестрі.
А як же я? Мати відповіла, що мені нічого не дістанеться, і ця квартира, в якій поки що живу, буде подарована племінниці (дочці моєї сестри). Сестра на сьомому небі від щастя, 2 квартири та все їй!
А коли я намагалася розібратися, чому викреслили зі спадкоємців мене та сина, вона просто закотила мені скандал і перестала відповідати на дзвінки. Батьки кожен день мені кажуть, що я ніхто і в мене нічого немає, по суті я жебрачка, а ось сестричка успадковує все.
Я почала ненавидіти і сестру, і їх. Хочу влаштуватися на роботу, але як тільки я заводжу про це розмову, мати верещить, що я не повинна працювати, а все життя сидіти біля них, як домашній песик.
А я хочу влаштуватися на будь-яку роботу і взяти хоча б кімнату в гуртожитку, та й виїхати з цього щоденного пекла, де я не маю тих, хто мене любив, де я постійно чую тільки образи, і що я невдячна. А за що їм дякувати?
За те, що позбавили нормальної сім’ї, за те, що любили лише одну дочку і подарували їй все, а мене залишили ні з чим? За те, що так знущаються?
Не можу більше так жити, я відчуваю ще півроку і я просто збожеволію, я не можу більше тут залишатися. Нехай я житиму в кімнаті в гуртожитку, але це в мене вже ніхто не забере, ніхто не увірветься туди, і не навішуватиме на мене всі недоліки світу.
Як ви вважаєте, я йду правильною дорогою? Я п’ять років чекаю, що щось зміниться, а стало все гірше.
