Моїй дочці Ірині 25 років. Нещодавно вона зібралася заміж. Підготовка до весілля йшла повним ходом — сукня була обрана, меню узгоджено, майже всі запрошення надіслані. Але тут виникла проблема.
Моя мама, Іриніна бабуся, цього року відзначила 80-річчя. Звичайно, вона вже не така бадьора, як раніше — їй важко ходити, зір погіршився і, чесно кажучи, вона виглядає дуже старенькою.
У бабусі коротке сиве волосся і зморшкувате обличчя. Вона постійно носить старомодний одяг, тому що їй так зручно. Та й взагалі, моїй мамі не дуже зрозуміла сучасна мода, і ходити магазинами у її віці зовсім нелегко.
Мама завжди каже:
— Навіщо мені нова кофта, я все одно стара. Краще вам із онукою грошей дам.
Так ось, якось увечері, коли ми з Іриною обговорювали останні деталі весілля, я запитала, чи надіслала вона запрошення бабусі. Дочка якось невпевнено сказала, що, мовляв, бабусі буде важко дістатися ресторану, та й взагалі важко весь день перебувати на ногах. Тільки от я чудово бачила, що причина не в цьому.
— Ірино, у чому річ? — поцікавилася я.
— Мам, та не хочу я бабусю звати. Вона така бідненька та старомодна. У мене подружки, розумієш, не прості дівчата. Всі при грошах. Мені буде соромно. Раптом вони будуть глузувати з бабусі, — нарешті зізналася Ірина.
Я була в шоці. Ніколи не припустила б, що моя дочка може так подумати. Весь вечір я провела в роздумах. Як пояснити Ірині, що зовнішність не має значення?
Що бабуся — це частина нашої родини. Людина, яка все життя дбала про нас, любила і підтримувала?
Адже весілля — це не лише свято молодят, а й усіх їхніх близьких. І яка взагалі різниця, що подумають її подружки? Та й які це подруги, якщо так ставляться до дочки?
Наступного дня я вирішила серйозно поговорити з Іриною. Сваритися тут марно. Я пішла шляхом почуттів та емоцій.
Розповіла Ірині, як бабуся сиділа з нею, коли вона була маленькою, як вона пекла їй улюблені пиріжки, як раділа кожному її успіху. Невже вона заслужила такого відношення?
Ірина слухала мовчки, іноді киваючи. Насамкінець вона розплакалася і сказала, що сама не знає, чому так подумала.
— Мамо, мені правда соромно так думати, але ці думки лізуть у голову, — у сльозах сказала Ірина.
— Не хвилюйся, доню, зараз відправимо бабусі запрошення і все, — заспокоювала її я.
— Запрошення?! — сльози дочки одразу висохли. — Я ж сказала, що запрошення не буде! Я не хочу зганьбитися на власному весіллі.
— Значить так? А може і я тобі ганьба?! — запитала я.
Ми ще довго сперечалися, але це ні до чого не призвело. Я сказала Ірині, що не піду на її весілля, якщо вона так ставиться до сім’ї. Дочка не сприйняла мої погрози всерйоз, але я своє слово дотримала.
Сьогодні день весілля. Я не пішла ні на розпис, ні до ресторану. Навіть на дзвінки від молодят не відповіла. Натомість я поїхала до своєї мами зі смаколиками і провела весь день з нею.
Допомогла прибрати у квартирі, сходила до магазину, винесла сміття. Звісно, весь день мене переслідували думки — як там Ірина? Чи не прикро їй? Яка у неї сукня?
Але водночас із цими теплими переживаннями мене накривала туга. Невже й мої онуки колись соромитимуться мене?
Причому не через те, що ти погана людина або від тебе погано пахне, а за вік! Адже від цього ніхто не застрахований.
Коли всі справи були зроблені, ми сіли пити чай і мама згадала:
— Маринко! Ти як могла забути? Сьогодні ж весілля Ірини! Ми ще в ресторан встигнемо, давай збирайся!
Я подивилася в її очі… У них одразу з’явився якийсь вогник. Мама радісно пішла в спальню, щоб обрати ошатну сукню. Я не знайшла сили сказати правду. Як я скажу, що кохана онука соромиться її? Тому довелося збрехати:
— Мамо, я забула тобі сказати. Вони там вирішили змінити все. Дату перенесли майже на півроку. Сама знаєш, яка черга у РАЦСі, бо вони хочуть якусь модну дату, зараз всі женуться за цією нумерологією.
Мама засміялася і побурчала на нескінченні черги скрізь. Ми продовжили пити чай, а в мене на душі лежав важкий камінь.
Не знаю, як спілкуватимуся з дочкою далі і як вона дивитиметься в очі бабусі. Просто не розумію, як моя дитина, яка виросла в турботі і любові, змогла стати таким егоїстом.
