Мені 42 роки. Я із невеликого селища. Після школи закінчила медичний коледж, працювала фельдшером.
Десять років тому почала їздити до Києва працьвати. Спочатку продавала у переході метро окуляри, потім влаштувалась на оптову фірму.
Наразі я вже допрацювалися до головного менеджера, робота подобається, зарплата гідна. Додому їжджу нечасто, але гроші мамі перераховую регулярно.
Вона вже літня, живе на пенсію. Але родичі постійно мені дорікають, що я їй не допомагаю, живу, мовляв, сама на втіху, а мати покинула.
— Що ж ти Христю, не навідуєшься до рідної матері? Вона кожний вечір вишиває тобі хустки. Каже, що ось приїдуть донечка, а я їй новеньку хусточку вишила в її улюблених кольорах. А ти навіть не завжди знаеш, що матінка твоя занедужала.
Найжахливіше, що вони так її накручують, на кшталт, виростила дочку, а тепер від неї ніякої допомоги на старості років. У їхньому розумінні я маю бути поруч, саджати город і займатися господарством, а те, що я гроші надсилаю — це не береться до уваги.
Мамі складно пояснити, що у нас у селищі я навіть на двох роботах стільки отримувати не буду. Відповідно, удвох житимемо на копійки, і кому від цього стане краще?
А так вона собі і ліки всі необхідні купує, є змога купувати дорогі препарати. І ремонт у будинку зробити може, харчується нормально.
Ще п’ять років тому в нашому будинку не було навіть гарячої води, ванна була стара та вже зарживіла. Купатися потрібно було в тазику.
Холодильник постійно ламався, а морозильна камера не працювала багато років. Тепер в моєї мами вдома є газова колонка, завжди гаряча вода. Ванну також оновили.
Окрім новенького холодильника є ще й окрема морозильна камера. Тепер мама має змогу заморожувати м’ясо, фрукти, зелень, робити різноманітні заготівлі на зиму.
Для когось це звичайні речі, але для нас це було недоступно. У багатьох родичів й зараз немає всього цього.
А сусідка Тамара Василівна тепер бігає до мами та зберігає в морозильній камері черешню та полуницю, щоб взимку були вітаміни.
Але мамі перед родичами незручно, що у всіх діти та онуки поряд, а її дочка невідомо де. Не розумію цього.
У мене від таких розмов псується настрій. І маму шкода, але й повертатись немає бажання.
У мене своє життя, до якого я звикла, і зовсім не хочеться знову опинитися в селищі, де дві вулиці та один магазин. А родичі, думаю, накручують маму більше із заздрощів.
