— Мамо й тату, з ювілеєм вас, із золотим весіллям! — радісно вигукнула донька, заходячи на подвір’я з чоловіком та дітьми. — Бажаємо вам ще стільки ж прожити в любові та злагоді!
— Спасибі, доню, ну це ти, звісно, загнула… ще стільки ж… Але обіцяємо, що житимемо далі, — весело відгукнувся Степан.
Еге ж, промайнуло п’ятдесят літ сімейного життя Таїсії та Степана.
Пів століття — наче й багато, а озирнешся назад — швидко все пролетіло, і коли?
Багато хто може похвалитися такою подією, але дехто й не може. Життя важке, у ньому бувають і чорні дні, і прикрощі.
Чи були Таїсія зі Степаном по-справжньому щасливі? Можливо, втомлена посмішка ювілярки приховує якісь образи. А за усмішкою чоловіка ховається якась провина. Усе може бути.
Таїсії було ще чотирнадцять років, коли сусідський Степан, якому було вже сімнадцять, сказав їй, коли вона поверталася зі школи:
— Тасю, ну й гарна ж ти дівка. Приїду з армії — одружуся з тобою. А ти поки підростай. Мені за рік в армію.
— Теж мені знайшовся жених! — посміхнулася дівчина і побігла додому.
У школі вже парубки позирали на Тасю, але вона навіть і не думала про них. Мати виховувала в суворості, а хлопці вважали її недоторканою. Вона всім могла дати відсіч.
— Тася гарна, але якась дика, — говорили між собою парубки. — Не підпускає до себе, навіть і поговорити не хоче.
Минув час.
Степан відслужив і повернувся з війська. На другий день вийшов із хати й одразу зіткнувся з Тасею: вона несла відра з водою на коромислі. Степан остовпів.
Перед ним стояла вродлива, струнка Тася, він навіть спершу загубив дар мови. Але швидко опанував себе.
— Таська! Тасенько, ти стала ще гарнішою! А парубок є в тебе?
— А яке тобі діло? — запитала, посміхаючись, дівчина.
— Сьогодні ввечері приходь до клубу. Розважимося, побалакаємо…
Тася смикнула плечем і пішла до себе додому. Степан загубив спокій. В армії він забув, що обіцяв одружитися з нею після повернення. А тут жарт виявився правдою.
З такою дівчиною, як Тася, тільки під вінець треба, не можна її ображати. Та він і не дасть її нікому на поталу.
Весь вечір прочекав Степан Тасю в клубі. Дівчата навколо нього так і вилися, запрошували танцювати, але він сидів засмучений і поглядав на двері. Тася так і не з’явилася.
Проводжати нікого не пішов, хоча дехто й сподівався.
Наступного дня підстеріг Тасю, вона знову йшла з водою.
— Привіт, Тасю, а чого ти вчора до клубу не прийшла, я чекав, сподівався.
— Привіт, не ходжу я по клубах, що там робити? — відповіла вона гордо й попрямувала до хати, а Степан заступив їй дорогу.
— Ану геть із дороги! — зажадала Тася. — Іди вже, дурню!
— А то що? Що ти зробиш?
Тася поставила відра на землю, взяла одне й перекинула на нього, облила водою.
— Тоді ось що буде! — засміялася вона. — Подивлюся, кому ти будеш потрібен такий мокрий! — Тася пішла додому, а він усе стояв і дивився їй услід.
— Ну й горяча, одначе, ця Таська. Ну дівка-вогонь! Ну нічого, знайду підхід, усе одно вона буде моя.
Підкочував Степан до Тасі і так і сяк, підстерігав, коли вона йшла додому, проводжав до хвіртки. А одного разу подарував букет польових квітів, щоправда, вона зраділа й весело розсміялася.
Усе-таки одного разу заговорила з ним сусідка, коли він її знову зупинив і посадив на лавку біля свого будинку. Не міг спокійно жити Степан без Тасі, тільки про неї й думав, навіть снилася вона йому.
Дуже хотілося міцно обійняти цю красуню, поцілувати. Він, звісно, не знав, що теж подобався Тасі.
Та що там подобався, вона з дитинства була закохана у свого сусіда, просто він був старший, а вона ще маленька. Але ті слова, про одруження після армії, міцно засіли в неї в голові.
Тому й парубків не підпускала до себе. Чекала Степана…
А як дочекалася, то не могла повірити, що він теж її кохає. Їй здавалося, та й вона бачила, як інші дівчата кидалися йому на шию, весело реготали.
Тримала його на відстані, щоб він не міг подумати про неї так само, як і про інших.
Але настав час, лід розтанув. Розтопив-таки Степан крижинки в серці Тасі, коли приніс їй величезний букет бузку. Дізнався він від когось, що найбільше подобається їй саме бузок.
— Тасю, ходімо прогуляємося, краса ж яка, усе квітне й пахне, весна в усій красі, — запропонував він їй, а вона взяла й погодилася.
— Ходімо, я не проти, — сказала вона й зашарілася, тільки тепер зрозумів парубок, що він їй теж подобається.
Незабаром селом прокотилася поголоска: Степан із Тасею зустрічаються, добився-таки свого.
Перестала насміхатися над ним, побачила в його очах кохання, гуляли за ручку. Деякі парубки й чоловіки говорили йому:
— Що це тебе Таська водить, як на повідку. Скрізь за ручку, — а він лише посміхався, радів, що кохана дівчина поруч.
Дедалі більше закохувався Степан, і вже прийшов до рішення, що треба їм побратися. Того ж вечора сказав:
— Тасю, ми з тобою дорослі люди, час уже нам одружитися. Годі гуляти за ручку. Ми кохаємо одне одного. Чого тягнути?
Погодилася з його доводами Тася.
Стали готуватися до весілля, але тут у Степана померла мати. Довелося відкласти весілля. Після похорону треба було зачекати певний час.
Степан трохи засмутився, але що поробиш. Одного вечора на черговому побаченні Степан сказав:
— Завтра їду в далеке село. Відправляє мене голова допомогти зі збиранням урожаю, не справляються вони.
— Надовго поїдеш? — запитала Тася.
— Не можу сказати, не бачив, скільки там роботи, але ти мене чекай. Я тебе кохаю, ти моє кохання, ти моє життя, одна ти в моєму серці.
Чи то розтопили ці слова серце Тасі, чи ще щось, але взяла вона коханого за руку і повела його на сінник.
— Хочу, щоб пам’ятав мене завжди, хочу, щоб до мене повернувся скоріше, — шепотіла вона йому.
Повернувся Степан через два тижні, а ще через деякий час Тася раптом повідомила йому: чекає дитину. Весілля було скромне, усе-таки ще кілька місяців минуло після відходу його матері.
— Доню, чого це ви зі Степаном швидко зібрали весілля, чи бува не припекло тобі? — допитувалася мати.
Зізналася донька матері, але що робити, життя є життя.
Добре хоч донька вийшла заміж, а не залишилася з животом у дівках, міркувала сама з собою мати й не могла зрозуміти, де ж вона не догледіла.
Після весілля щасливішої за Тасю в селі не було жодної жінки.
Щастя так і хлюпало з неї, вся світилася. Подобалося їй піклуватися про свого чоловіка. У селі всі заздрили їй. Незабаром зʼявилася донька, хтось із сільських навіть підрахував, що трохи раніше терміну народилася донька.
Але Тася не звертала уваги на розмови. Потім зʼявився в Тасі зі Степаном син. Ще дужче кохали одне одного вони. Жили в хаті у Степана.
Сільські жінки всі, як одна, заздрили їхньому коханню. Особливо ті, хто самотні чи вдові. А щастя не сховаєш, неможливо приховати свої почуття, тому всі заздрили.
Минув час.
Діти підростали, життя йшло своєю чергою. Під час польових робіт Степан частенько обідав у польовій кухні, не було часу в жнива їхати чи бігти до хати.
Повариха Клавдія із заздрістю завжди дивилася на м’язисті руки Степана, заходилося її серце від заздрощів. Вона самотня, щоправда, син є, чоловіка не було зроду, син у неї від чоловіка з сусіднього села.
Поки обідав Степан, очей не зводила з його засмаглого обличчя, заздрила Тасі.
— Он який чоловік у цієї Таськи, ладний та сильний, здоровий, а мені залишається тільки губи кусати та заздрити.
Не втрималася Клавдія, злість та образа роздирали її душу.
І пішла вона на підлість. Щоразу стала нашіптувати Степанові наклепи на його дружину.
— Степанчику, думаєш, ти свою доньку виховуєш? А ось і ні, коли тебе не було тут, у селі далекому, був на збиранні врожаю, вона тут не дуже й тебе чекала. А ти її кохаєш, та таких дружин гнати треба з хати.
Щоразу Степан вислуховував Клавдію мовчки, а вона старалася щосили, очорняла Тасю. Уже й став сумніватися, поглядав на доньку, не дуже вона на нього схожа.
Викапана Тася, зате син копія його. Тут уже він не сумнівався.
Кажуть: «вода камінь точить». Так і Клавдія старалася. Не витримав одного разу Степан, зайшов до сусіда й напився з ним.
Прийшов додому пізно ввечері, а дружина чекала, не лягала спати.
— Степанчику, ти чому напився? — здивувалася вона, — а я чекаю-чекаю.
Він підійшов до неї, грубо схопив за плечі.
— Питаєш, чого напився? А тому що я дізнався, як ти мене чекала, коли я тут не був. Поки я був на збиранні врожаю, ти тут гуляла. Я й дивлюся, донька на мене не схожа.
Тася вивільнилася з його цупких рук і з усієї сили дала ляпаса, сама не очікуючи від себе.
— Як тільки в тебе язик повертається? Віриш бабським вигадкам, із брудом мене змішуєш. Не очікувала від тебе такого, спасибі.
Пішла Таїсія спати до дітей у кімнату, а Степан від злості вийшов із хати й попрямував до будинку Клавдії.
Вона зустріла його жаркими обіймами, серце забилося, добилася-таки свого.
Після цього випадку Степан пішов у розгул. Із дому не йшов, хоч Клавдія щоразу йому казала:
— Степанчику, кидай ти свою невірну жінку, до мене переходь, будемо жити приспівуючи й кохати одне одного.
Не пішов із хати Степан. Та й із дружиною начебто налагодилися стосунки, усе було добре.
Тільки затримувався він часто, додому приходив пізно.
Але до Таїсії все-таки донесли, що заходить Степан до Клавдії-поварихи. А Клавдія сподівалася на своє.
— Дізнається Таська, що до мене Степан ходить, вижене його. Ось тоді й прийде він до мене назавжди.
Але Степан не переходив, із хати не йшов. Годину чи дві побуде в неї й іде, каже, що додому треба. Таїсія не стала чоловіка виганяти, а вирішила застосувати жіночу хитрість.
Дедалі більше кохала чоловіка, а він просто танув у її обіймах. Забув він про Клавдію, а ввечері після роботи біг скоріше додому. Хотілося чимшвидше обійняти свою Тасю…
Минав час.
Прийшла пора Степанові забути про свої походеньки, постарів він. Довелося онуків няньчити, по хаті справи робити, та за господарством доглядати.
Таїсія з роками теж стала іншою. До чоловіка ставилася рівно. Не згадувала про його походеньки, від ревнощів не залишилося й сліду. Більша частина життя прожита, скільки там залишилося того життя.
Ось уже пів століття минуло.
Ось уже й гості зібралися на золотому весіллі у Степана й Таїсії, вітають діти й онуки, родичі та сусіди. Зібралися за столом побажати їм щастя й ще довгих літ життя.
Думає іноді Степан, дивлячись на свою дружину:
— Мудра в мене Таїсія й розумна. А могло ж бути й інакше. А я її за це люблю ще дужче. Зберегла вона нашу сім’ю, винен я, досі не можу собі пробачити, що ображав дружину. Моя Таїсія — свята жінка!
***
Ця історія — справжнє життєве полотно, де є місце і палкому коханню, і непорозумінням, і гірким помилкам.
Вона вчить, що сімейне щастя вимірюється не кількістю сварок, а мудрістю того, хто береже родинне гніздо. Таїсія показала, що жіноча хитрість і любов сильніші за будь-який наклеп та бабські вигадки.
А як ви вважаєте, чи варто було Таїсії одразу вигнати чоловіка після всього, що вона дізналася? Чи справді мудрість у тому, щоб прощати заради збереження сім’ї?
