Марія Семенівна прокинулася ще вдосвіта, хоча будильник давно вже не заводила. За вікном висіла сірувата груднева мряка, крізь яку ледь пробивалися тьмяні вогники в будинку навпроти.
Жінка підвелася тихенько, навшпиньки, аби не потривожити чоловіка.
У Петра після болячки сон став крихким, мов той кришталь, і кожна зайва година його спокою була на вагу золота.
Марії Семенівні йшов шістдесят восьмий рік. Уже понад рік, як вона покинула роботу, тож тепер доводилося розраховувати лише на пенсію: вистачало на комуналку, харчі та ліки, а от на щось більше – вже ні.
Петро мав надбавку за інвалідність, але й ті гроші розходилися швидко.
Син, Андрій, жив у місті — якихось двадцять хвилин маршруткою. Працював водієм на будівництві, точніше, працював донедавна, поки фірма не почала затримувати виплати і не почалися проблеми.
Учора Андрій зателефонував, голос його був здавлений і чужий:
— Мамо… Мені конче треба двадцять тисяч гривень до п’ятниці. Якщо не віддам борг, мене з квартири виселять. Я потім усе поверну, чесне слово.
Марія Семенівна слухала мовчки. У слухавці дзвеніла тиша, яку порушували лише важкі зітхання сина. Вона знала: Андрій не з тих, хто проситиме через дрібниці. Перед очима сплив його дитячий погляд — великі, тривожні очі, як тоді, коли малим приходив додому з розбитими колінами.
— Спробую щось придумати, — тихо мовила вона і поклала слухавку.
Того ж дня ноги самі принесли її до вікна мікрофінансової контори. На склі майоріла яскрава вивіска: «ГРОШІ ШВИДКО! Без довідок і поручителів».
Дівчина в офісі була привітною — років двадцяти п’яти, з рожевим манікюром та акуратною зачіскою.
— Усе просто: паспорт і пенсійне посвідчення. Гроші відразу на картку. Погашайте частинами — відсотки зовсім невеликі! — підбадьорливо усміхалася вона.
Марія Семенівна присіла за столик під жовтавою лампою і тремтячою рукою підписала папери. Дівчина склала все в чорну папку — квитанції, договір, графік платежів.
Спершу відлягло від серця: сина врятовано, Андрій розрахується, все владнається. Але за тиждень прийшло перше повідомлення: «Платіж прострочено».
Син на дзвінки не відповідав. Марія Семенівна намагалася не тривожити Петра подробицями: літньому чоловікові хвилюватися не можна.
На кухонному столі лежала та сама чорна папка — акуратно складена, вона ніби охороняла спокій їхньої скромної оселі, але насправді тиснула на груди важким каменем. Щоразу, поглядаючи на неї, Марія Семенівна відчувала, як холоне всередині.
За два тижні зателефонували з контори:
— У вас прострочка за позикою. Якщо не внесете платіж сьогодні, почнемо нараховувати пеню.
Голос був холодним, металевим і навіть трохи роздратованим. Вона спробувала пояснити:
— Син обіцяв повернути… Я ж пенсіонерка…
Але слухавку вже кинули.
Петро помітив зміни швидко:
— Маріє, щось трапилося? Ти зовсім не спиш…
Вона похитала головою, ховаючи очі:
— Та так… Андрій у боргах знову. Я взяла невеликий кредит…
Петро довго мовчав, а тоді сказав тихо, але твердо:
— Давай разом розбиратися.
Увечері приїхав Андрій — виглядав змарнілим, наче постарів років на десять за цей час.
— Мамо… Пробач мені. Зарплату затримують другий місяць. З боргами сам уже не справляюся.
Він дивився в підлогу, а пальці нервово крутили ґудзик на куртці.
Усі троє сиділи за столом під тьмяною лампою. Чорна папка лежала між ними як німий докір. Петро уважно вивчив папери: «невеликі» відсотки виявилися кабальними — за три тижні сума зросла майже вдвічі.
— Ми втрьох виберемося, — сказав тоді Петро, дивлячись дружині в очі. — Тільки поодинці такі біди не вирішують.
Вони склали план.
Андрій почав підробляти кур’єром вечорами. Марія Семенівна, переступивши через сором, пішла мити під’їзди в сусідньому будинку (робота не престижна, але гроші живі).
Пенсію тепер знімали в день надходження і відразу відкладали частину в новий конверт — він тепер лежав поруч із чорною папкою.
Колектори все одно дзвонили: часом погрожували судом або описом майна. Одного разу Марія Семенівна здригнулася від різкого стуку у двері: незнайомий чоловік сунув їй повідомлення про заборгованість і мовчки пішов.
Але Петро завжди був поруч. Іноді він читав уголос короткі статті з газети, «щоб відволіктися», а іноді просто мовчки тримав Марію за руку вечорами перед сном, передаючи їй свій спокій.
За кілька місяців Андрій зміг влаштуватися офіційно водієм на нове будівництво. Зарплата прийшла вчасно і майже вся пішла на закриття боргу.
Останній платіж Марія Семенівна внесла особисто — у тому ж офісі під жовтою лампою. Дівчина її навіть не впізнала.
Удома Марія Семенівна дістала чорну папку з шухляди, акуратно вклала туди останню квитанцію і закрила застібку. Тепер папка стала просто знаком — нагадуванням про той час: важкий, тривожний, але спільний для них трьох.
Увечері вони пили чай усі разом. Андрій допоміг батькові підвестися з-за столу і раптом міцно-міцно обійняв матір:
— Мамо… більше жодних позик. Тепер усе вирішуватимемо разом.
Марія Семенівна посміхнулася крізь сльози: вперше за багато місяців на душі стало по-справжньому тихо і спокійно.
Від редакції:
Історія Марії Семенівни вчить нас простої істини: легкі гроші часто обертаються тяжким тягарем, який під силу підняти лише гуртом. Добре, що в цій родині перемогла не образа, а підтримка та єдність.
А як ви ставитеся до фінансової допомоги дорослим дітям? Чи доводилося вам рятувати рідних із боргової ями? Поділіться своїм досвідом.
