— Мамо, ми самі все купимо, — переконував він її ввечері на кухні. — У «Сільпо» вже все замовили, самі накриємо, приберемо. Ми з Анею хочемо просто в сімейному колі зустріти цей рік. Візьмемо на себе всі витрати. — Ти все сказав? — Тамара Іванівна навіть не відірвала погляду від вікна. — А тепер слухай мене: ніяких святкувань, музики й гостей у моїй хаті не буде. Крапка

— Ну от як таке може бути? — ледь не плакала Ганнуся. — Це ж наш перший Новий рік, ми тільки три місяці як побралися, а нам навіть спокійно відсвяткувати не дають?

— Аню, я все розумію, сонечко моє, не переживай так, — заспокоював її Влад, пригортаючи до себе. — Але ми ж живемо в маминій квартирі. Ти ж знаєш її характер, ми не можемо йти наперекір.

— Та ми ж не про гулянку на всю ніч кажемо! Просто сісти втрьох, накрити стіл, запалити свічки… Хіба це може комусь заважати? — дівчина ніяк не могла збагнути такої суворості.

Влад обіцяв поговорити з матір’ю. Йому самому було ніяково перед дружиною: і слова правильні важко підібрати, і ситуація ця тиснула на плечі. Тамара Іванівна, його мати, останнім часом стала наче не своя.

— Мамо, ми самі все купимо, — переконував він її ввечері на кухні. — У «Сільпо» вже все замовили, самі накриємо, приберемо. Ми з Анею хочемо просто в сімейному колі зустріти новий рік. Візьмемо на себе всі витрати.

— Ти все сказав? — Тамара Іванівна навіть не відірвала погляду від вікна. — А тепер слухай мене: ніяких святкувань, музики й гостей у моїй хаті не буде. Крапка.

— Та ми ж не кличемо нікого чужого!

— Буде у вас своя квартира — хоч на головах стійте. А я хочу спокою. Я не налаштована на ваші «свята», мені воно не потрібне, — відрізала вона.

Аня, почувши це, зовсім поникла. Поки весь Київ навколо готувався, купував подарунки, обговорював, де краще замовити суші чи спекти качку, вони почувалися наче в монастирі з суворим статутом.

— Мої батьки далеко, під Харковом, зараз до них не наїздишся, та й небезпечно це, — міркувала Аня. — Може, підемо до друзів? Або просто в центр погуляємо, подивимося на ялинку?

— Та якось маму саму лишати в таку ніч не хочеться, — вагався Влад.

— Владю, вона ж сама каже, що ми її тяготимо! Може, їй якраз і треба побути наодинці? — наполягала дружина.

— Я пам’ятаю, як колись усе було інакше, — зітхнув хлопець. — У дитинстві ми завжди збирали великі компанії, пісні співали, сміялися до ранку. Батько гітару брав… А потім наче вимкнув хтось світло. Мама з веселої жінки перетворилася на мегеру.

— Два роки вже минуло, як батько пішов! — сердилася Аня. — Скільки можна себе карати? Вона ж молода жінка, а поводиться, наче лиха чаклунка з казки.

— Їй боляче, Аню. Вона наче закам’яніла після розлучення. Мені соромно перед тобою, що вона так поводиться, але квартиру ми зараз не потягнемо — самі знаєш, які ціни на оренду.

Аня пробувала підійти до свекрухи з добром, висловити підтримку, але Тамара Іванівна тільки відмахувалася:

— Не лізь мені під шкіру зі своєю жалістю! Достали ви мене обоє! Хочете радості — купуйте своє житло й там господарюйте і радійте. Не той зараз час для цих пустощів!

Дійшло до того, що Тамара Іванівна позривала паперові сніжинки та вогники, які Аня розвісила у вітальні. Мовчки зняла й склала на стіл.

— Навіщо вона так? — Аня дивилася на ті іграшки й ледь стримувала сльози. — Вона наче карає нас за те, що ми намагаємося бути щасливими.

Тоді Аня наважилася на відчайдушний крок. Вона вмовила Влада купити матері подарунок, від якого неможливо просто так відвернутися — цуценя французького бульдога.

— Якщо вона нас вижене разом із ним у новорічну ніч — значить, так тому й бути, знайдемо де переночувати й будемо шукати житло, — рішуче сказала вона.

Влад сумнівався, але Аня настояла. В останній день року, коли на вулицях було тихо й пахло морозною хвоєю, вони поїхали на інший кінець міста. Привезли малечу в коробці з величезним синім бантом.

Влад тримав собаку, а Аня щось швидко тараторила про те, що «життя має тривати» і «це новий друг».

Вони буквально впхнули цуценя в руки приголомшеній Тамарі Іванівні й, не чекаючи відповіді, вискочили з квартири.

— Ну що, хотіла незвичайного свята? — жартував змерзлий Влад, коли вони йшли пішки порожнім проспектом. Салютів не було — вони в Україні тепер заборонені й нікому не потрібні, тільки святкова ілюмінація подекуди нагадувала про дату. — Тепер у нас є шанс зустріти ранок на лавці. Мама дзвонила вже вісім разів.

— Вона заборонила святкувати в хаті — ми й не святкуємо, — заспокоювала його Аня. — Ми гуляємо містом, ми дорослі люди. Я просто хотіла, щоб вона переключилася з власного болю на когось іншого.

Вони блукали центром, пили чай із термосів біля головної ялинки, дивилися на вогні та щасливих людей, які попри все знаходили сили посміхатися.

Повернулися додому вже під ранок, тихо відімкнули двері.

— Нарешті з’явилися! — Тамара Іванівна вилетіла з кімнати, але вигляд у неї був не такий грізний, як зазвичай. На руках у неї, мирно посопуючи, лежало цуценя. — Значить, совісті у вас зовсім немає? Подарували собаку, звалили на всю ніч, телефон не берете!

— Мам, ти ж хотіла спокою, — лагідно сказав Влад. — А ми хотіли погуляти.

— «Спокою» вона захотіла… — бурчала Тамара. — Вистачило розуму купити Джордана (так вона його вже назвала!), а подумати про корм, лежанку й мисочки — ні? Де я це все маю брати першого січня?

Аня глянула на Влада й підмигнула.

— Все буде добре, — прошепотіла вона чоловікові на вухо. — Скоро вона точно розтане.

Тамара Іванівна ще довго бурчала на «безвідповідальну молодь», але за годину вже кликала їх снідати гарячими сирниками. На сина з невісткою вона ще трохи дулася, але Джордана голодним лишити не могла.

Малий кумедно гарчав і намагався розгризти капці. Тамара непомітно підсунула йому тапок невістки — мовляв, хай гризе, раз вона це все вигадала. Але в її очах, вперше за два роки, з’явилася не злість, а тепле, майже забуте світло.

Отак воно й буває: іноді, щоб розтопити кригу в серці близької людини, не потрібні довгі розмови чи дорогі застілля. Потрібна просто маленька жива істота, яка не знає про твої образи й любить тебе просто за те, що ти поруч.

А чи бували у вашому житті, любі наші читачі, випадки, коли саме домашній улюбленець ставав тим містком, що знову поєднував розбиті стосунки в родині?

 

You cannot copy content of this page