Коли в Ганни не стало мами, їй щойно виповнилося вісімнадцять, вона залишилася зовсім одна. Жила з мамою в невеликому селищі у своєму будинку, доглядала за нею, поки та лежала, але ось її не стало. Аня розгубилася, як жити далі, що вона робитиме сама?
Після прощання прийшла сусідка Валентина, прийшла на прохання свого молодшого брата. Аня дуже подобалася йому, щоправда він був старшим, йому вже тридцять п’ять. Валентина вмовила Аню вийти заміж за брата Андрія. Вона не хотіла рано заміж, але подумавши, вирішила, що Андрій про неї потурбується, з чоловіком не почуватиметься самотньо.
Було це давно, тридцять років тому.
Раннє заміжжя нічого доброго не принесло, чоловік був старший, похмурий, не ласкавий, розмовляв грубо. Андрій повністю підпорядкував дружину своїй волі, бо Аня не хотіла конфліктувати з чоловіком, намагалася догодити, намагалася полюбити, чесно намагалася, змушувала себе, але нічого не вийшло. Потім Аня замкнулася в собі, вона не думала ні про кохання, ні про себе, тільки дуже шкодувала, що вийшла рано за Андрія заміж, не довідалася про нього нічого, хоча сусідка дуже розхвалювала свого брата.
Зʼявилась донька, всю свою любов віддавала їй, і більше не захотіла дітлахів. Так пройшла молодість Ані повз неї. Вона не працювала, вела домашнє господарство, майже ні з ким не спілкувалася, крім сусідки Валентини.
Андрій був тираном, напивався, ганяв її по дому, ховалася з донькою від нього. Та й у звичайному стані чоловік був злим і похмурим. Аня намагалася менше показуватися йому на очі, сиділа тихо, як мишка, скаржитися було нікому, а коли він заспокоювався, займалася домашніми справами. Донька росла слухняною, маму шкодувала, а батька боялася, і після закінчення школи поїхала до міста, вчилася, працювала, і вийшла заміж.
Проживши близько тридцяти років із дружиною, Андрій раптом захворів і незабаром пішов з життя. Ганна залишилася одна, і відчула, що здобула свободу. Вона десь навіть була рада, що Андрій немає більше, ніби прокинулася і зловила себе на думці:
— Як же він мене змучив за ці тридцять років життя, і я рада, що його більше немає, можливо, мене за це покарає Бог, але я справді рада.
Вона дивилася на себе в дзеркало і не впізнавала себе, втомлена, виснажена, зі зморшками, їй було сорок вісім років, а здавалося, набагато більше. Поступово вона звиклася з думкою, що її життя тепер тільки в її рукаї, жити стало легше, їй уже не потрібно було нікому догоджати, жила для себе.
Так минуло років три. Ганна остаточно прийшла до тями, вже працювала на пошті, донька відвідувала її з сім’єю, онука привозила, Ганна любила з ним гуляти, гратися. У черговий приїзд, донька з чоловіком привезли їй путівку в санаторій, жінка пручалася, їхати не хотіла, але зять суворо сказав:
— Ганно Іванівно, довго ще будеш сидіти у своєму будинку? Нічого доброго не бачила, ніде не була, і треба подбати про своє здоров’я.
Донька підтримувала чоловіка:
— Мамо, навіть не думай відмовлятися від путівки, з батьком не жила, а мучилася, хоч зараз відпочинеш, поспілкуєшся, наберешся сил.
За тиждень Ганна поїхала до Карпат у санаторій, що знаходився на березі красивого озера. Вона була вдячна своїм дітям, що відправили її сюди, така тут краса, на березі озера тиша, подовгу гуляла, розчулювалася співу птахів.
В одну з таких прогулянок, вона зустрілася з Павлом, сивим чоловіком. Він першим із нею привітався, заговорив, вона підтримала розмову, і зустрічі стали щоденними. Ганна почувалася поруч із Павлом спокійно, комфортно, ніби сто років знайомі. Гуляли, милувалися природою, розмовляли про все на світі. Павло запросив її до себе, відзначити його іменини, а вона, не замислюючись ні про що, погодилася. Їй було з ним добре, вона за своє життя ніколи і нічого подібного не відчувала.
Через три дні Павло мав їхати, закінчувався термін путівки, а в неї попереду ще трохи більше тижня відпочинку. Він попросив її номер телефону, адресу, і про всяк випадок, написав свій на листку із записника. Розлучилися. І Анна зрозуміла, що закохалася. Це до неї дійшло потім, бо в житті зі своїм чоловіком нічого доброго не бачила, тільки байдужість і страх. Павло їй телефонував, казав, що сумує, і що обов’язково зустрінуться ще.
Потяг відміряв свої кілометри шляху, вагон погойдувався, за вікнами миготіли картинки, що змінювалися одна за одною. Анна дивилася у вікно, а думала про Павла, вона тепер постійно думала про нього, і дивувалася, що їй нічого більше не спадало на думку:
— Та що ж це за мана така, я скрізь бачу його, постійно згадую його, думаю тільки про нього? Я тепер знаю, що таке щастя і ні про що не шкодую.
Анна поверталася додому, туди, де минула її молодість, яку вона не помітила, і сімейне життя, яке було безрадісним і сумним. Потяг зупинився, Анна вийшла на перон, народу було мало, вона взяла за ручку валізу, і відчула, що хтось поклав руку на її плече. Озирнувшись, Анна побачила близько очі, які ніяк не може забути. Павло простягнув їй букет квітів і міцно притиснув до себе.
— Павле, ти звідки тут? Це сон чи наяву я тебе бачу?
— Це наяву, ти сама мені сказала, коли їдеш із санаторію, де живеш, а мені не важко було дізнатися все детальніше.
— Оце так, дуже несподівано, я навіть і не припускала, що ти мене зустрінеш тут.
— Ганнуся, виходь за мене заміж, мені без тебе дуже самотньо, я навіть уже квитки купив на потяг до мого рідного міста, він сьогодні ввечері.
— Ти що, Павле, я навіть із донькою не зустрінуся, вони образяться на мене.
— А ми встигнемо, до потягу ще вісім годин, тож телефонуй своїм.
Донька не впізнавала свою матір, Ганна вся світилася, помолодшала, покращала, рухалася легко і вільно:
— Матусю, я тебе не впізнаю, відпочинок пішов тобі на користь, – раділа донька, а сама з цікавістю поглядала на Павла.
— Донечко моя рідна, я вдячна тобі і зятю, що відправили мене відпочивати, це мій Павло, він запропонував вийти за нього заміж, і я погодилася не роздумуючи. Я з ним хоч на край світу. Батько твій ніколи мене не кохав, і я теж, і не знала, що таке жіноче щастя, тільки тепер це прийшло до мене, тепер зрозуміла, що значить любити і бути коханою. Ми ввечері їдемо до Павла.
— А як же твоя робота, дім, мамо?
— Усе залишаю на тебе, напишеш від мого імені заяву на звільнення, а за будинком наглядайте, навесні й улітку все одно ви тут живете.
Донька раділа за маму, а сусіди, дізнавшись про її заміжжя, пліткували й засуджували, що ще мало минуло часу відтоді, як вона поховала чоловіка. Але були й такі, що раділи за неї, хоч більша частина її життя минула, нехай зараз буде щаслива.
Сусіди бачили, Ганна стала іншою жінкою, вона випромінює навколо себе щастя, і нехай їй уже за п’ятдесят, але вона змогла почати нове життя, сповнене радості й любові. Анна посміхається своєму Павлу, а він називає її не інакше, як мій скарб, моя радість.
